Все почалося на кухні у Ганни під солодкий аромат пиріжків із вишнею. Ганна, колишня вчителька математики, яка навіть список покупок складала за алфавітом, раптом грюкнула долонею по столу так, що забряжчали блюдця.
— Дівчата, я вчора дивилася на свої капці й зрозуміла: вони бачили більше світу, ніж я за останні п’ять років. Ми їдемо на море.
Марія, чия зачіска завжди трималася на такій кількості лаку, що її не взяв би навіть ураган, поперхнулася чаєм.
— Ганнусю, яке море? У мене розсада помідорів «Бичаче серце» тільки-но в зріст пішла. Хто їх поливатиме? Степан? Та він швидше сам засохне біля телевізора, ніж згадає про розсаду.
— Степан доросла людина, Маріє. Навчимо, — відрізала Олена, наймолодша з них (їй було всього п’ятдесят дев’ять і шість місяців). Олена була «просунутою»: вона мала смартфон і навіть знала, як замовляти товари в інтернеті, що робило її в очах подруг ледь не агентом спецслужб. — Я вже подивилася готелі. Є один, «Морський бриз». Там «все включено».
— Що саме включено? — підозріло спитала Марія. — І тиск включено? І ревматизм?
— Маріє, не каркай! — Ганна дістала зошит. — План такий: купуємо квитки, беремо капелюхи і вдаємо, що нам по двадцять п’ять. Тільки з досвідом і без дурних ілюзій щодо чоловіків.
Збори тривали тиждень. Кожна з кумушок підійшла до справи з властивим віку фанатизмом.
Марія таємно від чоловіка купила купальник «із утяжкою». Коли вона вперше спробувала його одягнути вдома, їй знадобилася допомога гумової ложки для взуття і молитва.
— Ганно, — шепотіла вона в трубку, — я в ньому як докторська ковбаса у вищому сорті. Дихати можу тільки через раз.
— Головне, щоб живіт не випадав, Маріє. Дихати на морі шкідливо — там йод, передозування буде, — жартувала Ганна.
Олена ж відповідала за «технічну частину». Вона завантажила в телефон додаток для виклику таксі та — о жах! — Instagram.
— Ми будемо робити «сторіз», — оголосила вона подругам на вокзалі.
— Що ми будемо робити? — перепитала Марія, поправляючи величезний солом’яний капелюх, який більше нагадував супутникову антену.
— Фотографуватися і викладати в інтернет. Щоб сусідка Галька з третього під’їзду від заздрощів лопнула.
— О, це аргумент, — погодилася Марія. — Пиши: «Марія на фоні хвиль». Тільки фотографуй так, щоб підборіддя було одне, а не три.
Поїзд «Київ — Одеса» зустрів їх запахом варених яєць і плацкартним затишком. Але кумушки шиканули — взяли купе.
Тільки-но поїзд рушив, Марія дістала «тормозок».
— Олено, ну нащо ти замовила те «все включено»? Хіба вони там приготують нормальну курку з часником? Тримайте, дівчата, домашнє.
Через годину в купе зайшов провідник — молодий хлопець, який явно не очікував побачити трьох дам у сонцезахисних окулярах (Ганна сказала, що це додає загадковості), які їдять курку під червоненьке із маленьких кришталевих чарочок, що їх Марія завбачливо загорнула в газету.
— Жінки, у нас не можна розпивати… — почав хлопець.
Ганна подивилася на нього поверх окулярів поглядом завуча з 30-річним стажем.
— Синку, ми не розпиваємо. Ми проводимо дезінфекцію організму перед зустріччю з морською мікрофлорою. Хочеш ніжку? Домашня, на травах.
Провідник зітхнув, взяв ніжку і тихо зачинив двері.
Готель «Морський бриз» виявився не зовсім таким, як на картинках Олени, але море було справжнім. Перший вихід на пляж нагадував висадку десанту.
Марія у своєму купальнику-корсеті йшла гордо, намагаючись не чхати (боялася, що шви не витримають). Ганна несла книгу Ніцше (щоб відлякувати надто активних кавалерів), а Олена — палицю для селфі.
— Так, дівчата, займаємо шезлонги біля бару, — скомандувала Олена. — Там музика і молодь. Будемо заряджатися енергією.
— Олено, яка молодь? — прошипіла Марія. — Мені б там, де тінь і де менше шансів, що в мене влучать волейбольним м’ячем.
Але пригоди знайшли їх самі. До них підійшов чоловік приблизно їхнього віку, у кашкеті «Капітан» і з дуже засмаглим обличчям.
— Прекрасні німфи, дозвольте пригостити вас холодним лимонадом? — пробасив він, дивлячись прямо на Ганну.
Ганна випрямила спину.
— Німфи вже десять років як на пенсії, капітане. Але від лимонаду не відмовимося.
За годину з’ясувалося, що «капітан» — це Аркадій Петрович, колишній інженер, який приїхав сюди «шукати натхнення». Вечір обіцяв бути цікавим.
На третій день відпочинку кумушки відчули, що «друга молодість» — це не міф, а результат відсутності городів і домашнього господарства.
— Сьогодні йдемо на дискотеку «Кому за…», — оголосила Олена.
— За скільки? — уточнила Марія, підфарбовуючи губи яскраво-червоною помадою.
— За сорок. Ми там будемо найстаршими і найдосвідченішими.
Дискотека проходила на терасі ресторану. Грав старий добрий хіт.
Марія спочатку соромилася, але після другого келиха пішла в танок так, що молоді аніматори зупинилися подивитися.
— Маріє, ти що робиш? — кричала Ганна, намагаючись її зупинити. — У тебе ж коліно стріляло зранку!
— Ганнусю, воно стріляє в ритм! — вигукнула Марія, крутячи стегнами. — Олено, знімай! Пиши: «Марія дає жару!».
У цей момент до них підійшов Аркадій Петрович зі своїми друзями. Виявилося, що шістдесят років — це найкращий вік для танців, бо тобі вже байдуже, що про тебе подумають інші.
Наступного ранку «жар» змінився на легкий головний біль і бажання лежати нерухомо.
— Більше ніяких «Маргариток», — стогнала Марія, прикладаючи до лоба холодну пляшку мінералки. — Олено, що там у твоєму телефоні? Хтось лайкнув мої танці?
— Маріє, ти зірка! — Олена зачитала коментарі. — Твоя невістка написала: «Мамо, ми в шоці, повертайтеся скоріше, діти хочуть навчитися так само стрибати». А Галька з третього під’їзду просто написала «Хм». Це перемога!
Але спокій тривав недовго. Ганна, яка пішла плавати рано-вранці, раптом зникла з горизонту.
— Де Ганна? — Марія схопилася, забувши про коліно.
Вони побачили її далеко за буйками. Вона просто дрейфувала на спині, дивлячись у небо.
— Ганно! — кричала Олена. — Повертайся! Там медузи! Там акули! Там… там обід закінчиться!
Ганна неспішно припливла до берега, вийшла з води, як Афродіта (ну, або як Афродіта, яка дуже любить випічку), і спокійно сказала:
— Дівчата, я тільки що зрозуміла. Весь цей час ми кудись бігли. Робота, діти, закрутки… А небо там, за буйками, таке саме, як було, коли нам було по вісімнадцять. Тільки тепер ми нарешті маємо час на нього подивитися.
Десять днів пролетіли як одна мить. На пероні в Одесі кумушки стояли засмаглі, трохи втомлені, але з іншим блиском в очах.
— Ну що, Маріє, як там твої помідори? — запитала Олена, пакуючи в сумку величезну мушлю.
— Хай їм грець, тим помідорам. Степан подзвонив, сказав, що купив систему автоматичного поливу, бо йому набридло тягати відра. Бачиш? Можна було й раніше поїхати.
Ганна тримала в руках букет польових квітів — подарунок від Аркадія Петровича, який обіцяв приїхати в гості «на пиріжки».
— Знаєте, дівчата, — сказала Ганна, коли поїзд рушив. — Шістдесят — це не фініш. Це просто зміна декорацій. Ми тепер не «бабусі на лавці». Ми — жінки у відпустці.
Вони відкрили пляшечку, яку купили на привозі, дістали сир і фрукти. Поїзд стукотів колесами, везучи їх додому, де чекали онуки, чоловіки і звичне життя. Але в кожній валізі, крім сувенірів, лежав маленький шматочок моря і велика порція впевненості в тому, що найкраще — ще попереду.
— Олено, — раптом сказала Марія. — А ну, покажи ще раз, як там те «сторіз» робити? Я хочу виставити фото з вокзалу. Хай Галька знає, що ми повернулися не просто так, а з тріумфом!
І над плацкартним вагоном ще довго лунав сміх трьох подруг, яким було знову вісімнадцять — плюс сорок два роки безцінного досвіду.
Настав день приїзду «Капітана».
— Дівчата, це ж не просто чаювання, — панікувала вона в слухавку. — Це міжнародний огляд-конкурс української гостинності! Маріє, бери свій фірмовий паштет. Олено, з тебе «той самий» торт і твій смартфон — будеш непомітно знімати реакцію.
Марія примчала першою, тягнучи два кошики.
— Ганно, спокійно! Я Степана закрила в гаражі, сказала, що в нас «жіноча рада з питань геополітики». Він так злякався, що навіть перепитати забув. Олено, ти де?
Олена залетіла в кухню, сяючи, як нова копійка.
— Я тут! Купила нову скатертину і… дівчата, я дізналася через Facebook! Аркадій не просто інженер. Він — почесний винахідник, і в нього є дача під Києвом з басейном!
Ганна мало не впустила деко з пиріжками.
— З басейном? Олено, навіщо ти мені це сказала? Тепер я буду думати про басейн, а не про начинку!
О 16:00 біля під’їзду зупинилася срібляста автівка. З неї вийшов Аркадій Петрович — у відпрасованих штанях, сорочці кольору морської хвилі та з трьома букетами квітів.
Галька з третього під’їзду, яка в цей момент «випадково» витрушувала килимок на балконі, мало не випала через перила.
— Добрий день, пані Ганно, — Аркадій схилився в поклоні, вручаючи господарці троянди. — Ви сьогодні сяєте яскравіше за одеське сонце.
Марія з Оленою стояли в коридорі, затамувавши подих.
— Олено, знімай, знімай потилицю Гальки! — шепотіла Марія. — Бачиш, як у неї щелепа відвисла? Це дорожче за будь-який серіал!
Стіл ломився так, ніби кумушки готувалися до облоги. Пиріжки з вишнею, паштет, крученики, домашня наливка «Сльоза пенсіонера» і, звісно, фірмовий торт Олени.
— Спробуйте оце, Аркадію Петровичу, — підкладала Марія третій пиріжок. — Це Ганнуся сама тісто місила. У неї руки золоті, не те що в деяких… — вона виразно кивнула в бік вікна, натякаючи на сусідку.
Аркадій їв із таким апетитом, що серце Ганни тануло швидше за вершкове масло.
— Знаєте, дівчата, — сказав він, витираючи вуса серветкою. — Я в Одесі думав, що ви просто веселі туристки. А ви — справжній скарб. У мене на дачі якраз яблуні вродили, а сушити нікому…
Олена штовхнула Ганну під столом:
— Чуєш? Яблуні! Це натяк на осінню експедицію!
— Аркадію Петровичу, — Ганна кокетливо поправила пасмо волосся. — Ми жінки зайняті. У нас графік: йога для спини, Інстаграм, онуки… Але заради ваших яблук ми можемо переглянути пріоритети.
Раптом у двері подзвонили. На порозі стояв Степан — чоловік Марії, у робочому комбінезоні й з гайковим ключем у руках.
— Маріє, я там у гаражі подумав… — він замовк, побачивши Аркадія, наливку і квіти.
У повітрі повисла важка пауза. Марія зблідла. Ганна напружилася.
Але Аркадій Петрович, як справжній дипломат, підвівся:
— О! Колега! Аркадій, інженер-механік. А ви, мабуть, той самий Степан, про якого Марія Іванівна казала, що у нього найкращі помідори в області?
Степан, який готувався до скандалу, розплився в посмішці:
— Про помідори казала? Ну… було діло. Степан. Можна просто Стьопа.
За десять хвилин Степан уже сидів за столом, обговорюючи з Аркадієм конструкцію двигуна його автівки та переваги крапельного поливу. Кумушки перезирнулися.
— Олено, — прошепотіла Марія, — здається, наш «дівич-вечір» перетворився на з’їзд конструкторського бюро.
— Нічого, — відповіла Олена, роблячи селфі на фоні чотирьох задоволених облич. — Головне, що Степан тепер не буде бурчати. Дивись, він уже Аркадія на риболовлю запрошує!
Коли сонце почало сідати, гості почали збиратися. Аркадій Петрович, прощаючись, тихо сказав Ганні:
— Ганнусю, я наступного тижня їду в Карпати. Кажуть, там повітря таке, що хребет сам вирівнюється. Ви як?
Ганна посміхнулася — тією самою посмішкою, якою вона колись ставила «п’ятірки» найбезнадійнішим учням.
— Треба порадитися з дівчатами, Аркадію. Але, думаю, мої капці ще не все бачили.
Коли двері зачинилися, кумушки залишилися на кухні. Брудний посуд чекав, але ніхто не поспішав.
— Ну що, дівчата? — запитала Олена, відкриваючи додаток для бронювання квитків. — Карпати?
— Тільки якщо там є чани з гарячою водою, — заявила Марія. — Я хочу фотографію, де я як русалка, тільки в окропі.
— Будуть тобі чани, Маріє. Будуть і гори, — Ганна взяла в руки троянду. — Головне, що ми зрозуміли: життя в шістдесят — це не про те, як дожити, а про те, як встигнути все, на що раніше не вистачало сміливості.
Автор: Наталія
