— Знаєте, дорогі гості, у нас новина. Ми вирішили, що цей будинок занадто дорогий для нашого бюджету. Дача виставлена на продаж, завтра приїдуть перші покупці. Тож збирайте речі, і не забудьте свої кабачки — вони тут більше не ростимуть!
Олексій та Олена купили цю ділянку п’ять років тому. Це було кохання з першого погляду: старий сад, де груші шепотілися з вітром, вихід до невеликої річки та будиночок з терасою, що дивилася прямо на захід сонця. Вони вклали в цей дім не просто гроші — вони вклали в нього свої нездійснені мрії про тишу. Олексій, виснажений роботою в ІТ-секторі, мріяв про ранки без сповіщень у Slack, а Олена, вчителька мови, прагнула читати книги під старою яблунею.
— Це буде наш острів, — казав Олексій, прибиваючи першу дошку на новій веранді. — Тільки ми і птахи, — ніжно погоджувалася Олена.
Але вони забули про один важливий фактор — генетичну пам’ять родичів про «сімейну взаємодопомогу». Як тільки на ділянці з’явився теплий туалет, душ з бойлером та затишна мансарда, «птахи» почали злітатися.
Першою була сестра Олексія, Тамара. Вона приїхала «на вихідні» з двома близнюками, які за три дні встигли розбити скло в теплиці та втопити в річці смартфон Олексія. Потім підтягнувся дядько Борис із дружиною Тіною. Їхня логіка була залізобетонною: «У вас же там повітря! Дітям треба вітаміни! А нам, пенсіонерам, хоч трохи землі понюхати».
Землю вони «нюхали» специфічно. Дядько Борис вважав, що найкращий відпочинок — це коли Олексій смажить шашлики на всю компанію, а він, Борис, дає поради, як правильно тримати маринад. Тіна ж окупувала кухню, перетворюючи її на цех із закрутки огірків, після чого Олена пів ночі відмивала липку підлогу та стіни.
Минуло три роки, і ситуація стала стабільною, як державний борг. Кожного літа, рівно першого червня, Олексій відчував, як у нього починає сіпатися ліве око.
Дача більше не належала їм. Вони стали заручниками власної власності. Ранок Олени починався не з кави, а з приготування величезної каструлі борщу на вісім-десять осіб.
— Оленочко, — солодко казала Тіна, — ти ж молода, тобі не важко. А в мене тиск, я полежу в гамаку. І солі не шкодуй, Боря любить солоне.
Олексій же перетворився на безкоштовного аніматора, сантехніка та водія.
— Льоша, відвези нас на ринок у місто, там кавуни дешевші на дві гривні! — кричав Тамарин чоловік, Геннадій, який цілими днями лежав на шезлонгу, попиваючи напій з холодильника Олексія.
— Гена, я працюю, у мене зідзвон через п’ять хвилин, — намагався відбитися Олексій.
— Яка робота в суботу? Не будь егоїстом, родина ж приїхала! Оздоровлюватися треба!
Вечори перетворювалися на галасливі застілля, де Олексій та Олена лише встигали підносити тарілки та прибирати порожні пляшки. Родичі жили за принципом: «Ваше — це наше, а наше — це ми привезли з собою поїсти на перший день».
Найгіршим було те, що ніхто не питав дозволу. Вони просто ставили перед фактом: «Ми виїжджаємо, став чайник».
Цього літа Олексій вирішив реалізувати свою давню пристрасть — він замовив елітні саджанці англійських троянди Девіда Остіна. Він власноруч готував ґрунт, вимірював кислотність, висаджував їх вздовж доріжки до річки. Це був його особистий проєкт, його спосіб медитації.
Коли приїхала чергова «хвиля» родичів у складі Тіни та Бориса, Олексій попередив:
— Дядьку, Тіно, будь ласка, до цих квітів навіть не підходьте. Це дуже дорогі та примхливі сорти.
Через три дні Олексій повернувся з міста, куди їздив за продуктами для «гостей». Вийшовши в сад, він відчув, як у нього перехопило подих. Його троянди лежали купою на компостній ямі. А на їхньому місці Вікторія (ще одна родичка, що приєдналася) завзято копала лунки.
— Що ви зробили? — прохрипів Олексій.
— Ой, Льошик, — весело відповіла Тіна, витираючи лоб ганчіркою. — Ну нащо тобі ті колючки? Краси багато, а толку нуль. Я он на базарі розсаду кабачків купила — «Цукіні». Це ж вітаміни! На зиму ікру закриємо, ти нам ще дякувати будеш. Квіти твої тільки місце займали, а тут — діло!
Олексій дивився на зів’ялі пуп’янки своїх троянд, за які він віддав чверть зарплати і три місяці турботи. Він подивився на Геннадія, який у цей момент витягав останню банку тунця з холодильника. Подивився на дітей Тамари, які розмальовували маркерами білий фасад будинку.
Він зрозумів: делікатність померла. Разом із трояндами.
Увечері Олексій зачинився в спальні з Оленою.
— Ми продаємо дачу, — сказав він.
Олена зблідла.
— Олексо, ти що? Ми ж стільки вклали…
— Тихіше. Ми не продаємо її насправді. Ми робимо вигляд. Це єдиний спосіб вигнати цей табір.
Наступного ранку Олексій вийшов на веранду, де вся родина вже вимагала сніданок. Він був похмурим, як грозова хмара.
— Увага всім, — голосно сказав він. — У мене погані новини. Моя фірма збанкрутувала. У мене величезні борги. Банк наклав арешт на майно.
За столом запала тиша. Дядько Борис застиг із виделкою в руці.
— Як це? — запитав Геннадій. — А ми як же? Ми ж тільки на два місяці налаштувалися…
— Вчора я виставив дачу на продаж, — впевнено продовжував Олексій, ігноруючи переляканий погляд Олени (яка вже почала грати свою роль, тихо схлипуючи в кутку).
— Ціна низька, покупці знайшлися миттєво. Завтра о дев’ятій ранку приїжджає рієлтор з клієнтами. Будуть оглядати все — кімнати, ділянку, сарай. Банк вимагає, щоб до обіду будинок був повністю порожнім від особистих речей.
— Тобто… нам треба їхати? — пролепетала Тіна. — А як же кабачки? Я ж тільки посадила!
— Які кабачки, Тіно? — вигукнув Олексій. — Тут буде будуватися складське приміщення, нові власники все закатають в асфальт. Нам самим жити ніде, поїдемо до тещі в однокімнатну. Квартиру теж доведеться продати.
Реакція родичів була блискавичною. Жоден із них не сказав: «Льоша, чим ми можемо допомогти?». Жоден не запропонував грошей чи підтримки.
— Ну, раз таке діло… — почав дядько Борис, раптово згадуючи про термінові справи в місті. — Генка, збирай манатки. Нема чого людям заважати, у них горе.
За три години дача нагадувала мурашник, з якого винесли цукор. Родичі пакували сумки з такою швидкістю, ніби в будинку почалася пожежа. Тамара забирала навіть недоїдений цукор та відкриту пачку макаронів.
— Ой, Оленко, тримайтеся там, — кинула Тіна на прощання, закидаючи в багажник «Тойоти» свої сапи. — Шкода дачу, звісно. Гарне було повітря. Ну, ми поїхали, а то затори на трасі.
Об одинадцятій ранку ворота зачинилися. Стара «Тойота» та кросовер Геннадія зникли за поворотом, залишивши після себе лише хмару пилу та кілька забутих дитячих панамок.
Олексій та Олена стояли на веранді. Навколо панувала така тиша, що було чути, як дзижчить бджола в залишках трояндового саду.
— Вони повернуться, — прошепотіла Олена. — Перевірять оголошення, спитають знайомих…
— Не повернуться, — посміхнувся Олексій. — Я завтра поставлю новий паркан — високий і глухий. І зміню номер телефону. А якщо хтось і приїде «перевірити» — скажу, що нові господарі дозволили нам пожити тут сторожами за безцінь. Бідні родичі нікому не цікаві, Олю. Їм потрібен був наш ресурс, а не ми.
Він пішов до підвалу, дістав пляшку дорогого вина, яку ховав від Геннадія три тижні, і розлив у два келихи. Вони сіли в крісла-гойдалки. Сонце повільно сідало за річку, фарбуючи воду в золотий колір. Не було криків дітей, не було запаху чужого борщу, не було порад дядька Бориса.
Була тільки тиша. Їхня власна, вистраждана тиша.
— Знаєш, — сказала Олена, роблячи ковток. — А кабачки я завтра все одно викорчую. На їхньому місці знову будуть троянди. Тільки цього разу я куплю їх сама.
Олексій засміявся і вперше за п’ять років відчув, що він справді вдома. Острів був врятований. Блеф спрацював, бо виявилося, що для того, аби позбутися паразитів, достатньо просто перестати бути для них живильним середовищем.
Минуло три дні. Телефон Олексія розривався від дзвінків Тамари, яка хотіла знати, «чи вже продали будинок». Олексій не брав слухавку. Він надіслав одне коротке повідомлення в сімейний чат: «Будинок продано. Нові господарі — дуже серйозні люди, колишні спецслужбовці. Сказали, що ніяких родичів на порозі не терпітимуть. Навіть не намагайтеся заїжджати — там тепер охорона і собаки. Номер змінюю. Прощавайте».
Він видалив чат і викинув сім-карту в річку. Олена вийшла на терасу з книжкою. Вона була вдягнена в легкий халат, а на столі стояла лише одна чашка кави. Не було гострого запаху засмажки. Не було дитячого вереску.
— Олексо, подивися, — Олена вказала на небо. — Я вперше за три роки бачу, як тут гарно літають лелеки. Раніше я їх просто не чула через Борисів радіоприймач.
Олексій сів поруч. Він знав, що попереду — осінь, зима і спокійна весна. Вони втратили кілька контактів у телефонній книзі, але вони повернули собі право на власний світ. А троянди? Троянди обов’язково розквітнуть. Бо тепер на цій землі не було нічого токсичного. Тільки любов, тиша і трохи хитрого, але справедливого блефу.
