Вечір у спальному районі міста тепер починається не з новин по телевізору, а з характерного «клацання» пульта. Коли в усій багатоповерхівці одночасно зникає гул холодильників і гасне світло у вікнах навпроти, настає особлива, «сиза» тиша.
У квартирі Кириленків ця тиша триває лише кілька секунд. Потім починається рух.
Побут у напівтемряві
Сім’я Кириленків — це шестеро людей у трикімнатній квартирі: тато Олег, мама Олена, двоє підлітків — Максим і Софія, та бабуся з дідусем. Кожен вимкнення світла — це маленька перевірка на міцність.
— Максиме, де твій налобний ліхтарик? — голос Олени звучить трохи напружено. Вона якраз не встигла доварити суп. — Мам, я ж казав, він розрядився, бо Соня вчора під ковдрою книжку читала! — обурюється хлопець, перечіпаючись у коридорі через кросівки.
— Я лише одну главу! — вигукує Софія з кімнати. — І взагалі, чому ти не поставив його на зарядку від павербанка?
Суперечка спалахує миттєво, як суха солома. У темряві роздратування накопичується швидше: комусь треба терміново довантажити файл по роботі, комусь — помити голову, а гаряча вода в бойлері невблаганно холоне.
Бабуся Марія Тихонівна зітхає на кухні, намагаючись намацати сірники, щоб запалити газову конфорку.
— Знову ці чвари, — тихо каже вона дідусеві. — Ніби темрява витягує з нас усе колюче.
Момент єднання
Але через пів години картина змінюється. Коли перший стрес від «блекауту» минає, починається те, що Олена називає «тихою магією виживання».
Олег дістає великий акумуляторний ліхтар і ставить його в центрі вітальні. Світло відбивається від білої стелі, заливаючи кімнату м’яким, майже святковим сяйвом.
Суперечки вщухають. Максим, бурчачи, все ж дістає свій запасний павербанк і мовчки простягає його сестрі: «На, заряджай свій телефон, бо завтра знову будеш бідкатися».
Олена приносить на стіл вечерю — не зовсім доварений, але гарячий суп. Вся родина збирається в одному місці. Це чи не єдиний час, коли ніхто не сидить у гаджетах, бо інтернет «не тягне», а заряд треба берегти.
— А пам’ятаєте, — раптом каже дідусь Петро, усміхаючись у вуса, — як у моєму дитинстві ми взагалі не мали електрики в селі цілу зиму? Ми тоді вчили вірші при каганці.
І починаються розповіді. Виявляється, що в темряві люди краще чують одне одного. Максим розповів про складний тест у школі, Софія зізналася, що хоче записатися на курси малювання. Батьки нарешті просто видихнули, відклавши нескінченні робочі листи.
Взаємодопомога поза квартирою
Раптом у двері постукали. Це була сусідка з нижнього поверху, пані Ганна, самотня жінка похилого віку.
— Оленко, вибачте, що турбую… У мене тиск підскочив, а тонометр електронний сів, не встигла зарядити. Та й страшно якось одній у темряві.
Олег одразу виніс стілець, допоміг жінці сісти. Олена знайшла механічний тонометр, а Максим приніс склянку води. Вони не просто поміряли тиск — вони запросили пані Ганну до столу.
У цей момент квартира Кириленків стала острівцем тепла для цілого під’їзду.
Реальність, що гартує
Життя без світла в сучасному місті — це не романтика. Це важкі сумки, які треба нести на восьмий поверх пішки. Це холодні батареї та постійний розрахунок: встигну чи не встигну? Але водночас це час, коли зникає все зайве.
Сварки через розряджений ліхтарик чи невимитий посуд — це лише початок. Під нею — глибока солідарність. Коли тато підсвічує мамі, поки вона ріже хліб; коли діти разом роблять уроки при одній свічці, допомагаючи одне одному з математикою; коли старенькі відчувають, що про них не забули.
Коли за три години світло нарешті вмикається і вся квартира спалахує яскравим вогнем, діти радісно кричать «Ура!».
Але ще кілька хвилин вони продовжують сидіти разом у вітальні. Бо виявилося, що розмовляти при ліхтарику значно цікавіше, ніж мовчати при світлі.
Ця історія — про мільйони українських родин. Ми навчилися бачити в темряві головне: обличчя близьких людей. І жоден блекаут не здатний згасити те внутрішнє світло, яке ми запалюємо одне для одного щовечора.
Минув тиждень. Життя в ритмі «три через шість» стало для Кириленків своєрідним видом спорту. Напруга перших днів змінилася чітким розподілом обов’язків.
Тепер кожен знав свою роль у цьому «темному театрі», хоча без дрібних сутичок все одно не обходилося.
— Олег, ну скільки можна! Ти знову залишив інвертор увімкненим, і він пищить на всю квартиру! — вигукнула Олена, намагаючись у темряві знайти сухий шампунь.
— Я заряджав ноутбук для роботи, Олено. Без цього не буде ні зарплати, ні нових ліхтариків, — відрізав чоловік, але одразу ж пом’якшав. — Дай сюди, я допоможу тобі з підсвіткою.
Вони стояли у ванній: він тримав телефон із увімкненим спалахом, а вона намагалася навести лад. У цьому короткому моменті була вся суть їхнього теперішнього життя — роздратування, що миттєво розчиняється в необхідності підтримати одне одного.
Поради для великої родини: Як не втратити світло всередині
Спостерігаючи за тим, як побут Кириленків стає організованішим, можна виділити кілька золотих правил, які допомогли їм зберегти мир:
«Енергетичний бюджет»: Родина домовилася про пріоритети. Спочатку — зарядка пристроїв для навчання та роботи, потім — розваги. Це зняло 80% суперечок між Максимом і Софією.
Зони відповідальності: Максим відповідав за те, щоб усі павербанки були заряджені, коли є світло. Софія стежила за запасом технічної води. Це дало дітям відчуття контролю над ситуацією.
Тепла вечеря без плити: Олена склала список страв, які потребують лише окропу: кус-кус із консервованим тунцем, вівсянка з сухофруктами, пюре швидкого приготування. Термос став найважливішим предметом у домі — його заливали в останні хвилини перед вимкненням.
Час «без екранів»: Вони впровадили традицію: першу годину після вимкнення проводити разом за настільними іграми. Це знімало стрес від раптової темряви.
Фінал: Головний іспит
Найважча ніч настала, коли на вулиці вдарив сильний мороз, а світла не було понад десять годин. Квартира почала стрімко остигати. Бабуся Марія Тихонівна притихла, закутавшись у три ковдри, а дідусь Петро намагався жартувати, але голос його тремтів від холоду.
Саме в цей момент Максим притягнув із балкона старий спальний мішок, а Олег згадав про туристичний газовий пальник. Вони зібралися всі в одній кімнаті — найтеплішій.
— Знаєте, — прошепотіла Софія, притискаючись до плеча мами, — я раніше думала, що затишок — це коли працює камін і горить гірлянда. А виявилося, що затишок — це коли ми всі дихаємо в один такт у цій темряві.
Раптом під вікнами почувся гуркіт — це сусіди знизу завели генератор, щоб підживити котел для всього під’їзду. Хтось приніс паливо, хтось допоміг із підключенням. Весь будинок перетворився на єдиний організм.
Коли о третій годині ночі лампочка в коридорі ледь помітно моргнула і спалахнула рівним жовтим світлом, ніхто не побіг до телевізора чи комп’ютера.
Олег тихо підвівся і вимкнув зайві лампи, щоб не перевантажувати мережу. Максим перевірив, чи заряджається телефон бабусі. Олена накрила чоловіка пледом, який сповз, поки той дрімав.
Вони зрозуміли головне: світло в розетках — це лише зручність. А справжня сила — у тому, що навіть коли місто занурюється в повну темряву, всередині їхньої маленької фортеці на восьмому поверсі залишається тепло.
Не від обігрівача, а від того, що вони є одне в одного.
Місто за вікном поступово оживало вогнями, але Кириленки вже знали: вони вистоять. Разом. Будь-якої зими.
А у вас читачі як проходить даний період без електроенергії, без води і тепла, в кого які є ще поради?
Віра Лісова
