— Знаєте, у моїй родині майже всі високого зросту, чим не харчуйся. А в дитинстві я так само купувала газований напій на кишенькові гроші, і це аж ніяк не завадило мені вирости!

— Знаєте, у моїй родині майже всі високого зросту, чим не харчуйся. А в дитинстві я так само купувала газований напій на кишенькові гроші, і це аж ніяк не завадило мені вирости! 

За вікнами затишного офісу видавництва «Світлопис» повільно кружляло перше осіннє листя. Прохолодний вітер гоняв суховії вздовж старовинної вулиці, де розміщувалася редакція, а всередині кабінету панувала особлива атмосфера, притаманна тільки місцям, де створюються книжки. У повітрі стояв стійкий аромат свіжозвареної кави, паперу та друкарської фарби.

Катерина сиділа за своїм робочим столом, оточеним високими стопками рукописів, контрольних примірників та робочих блокнотів. Вона прасувала пальцями край нового макета книжки, щойно принесеного з верстки. Вона працювала старшим редактором художньої літератури вже понад шість років. Для неї це була не просто робота — це був її власний світ, де кожне слово мало свою вагу, а кожен розділ вимагав уваги й турботи.

— Катю, ти досі над тим романним макетом сидиш? — до кабінету зазирнула її колега й подруга Ірина, тримаючи в руках дві керамічні чашки з гарячим чаєм. — Уже шоста година, між іншим. Пора згортати тези.

— Та ось дивлюся четверту правку, — Катерина підняла очі від тексту й усміхнулася, розправляючи плечі. — Автор наполягає на збереженні довгого опису пейзажу у третьому розділі, а верстальник каже, що через це сторінки розповзаються. Шукаю компроміс.

Ірина зайшла до кабінету, поставила одну з чашок на край столу Катерини й прислонилася до підвіконня.

— Ти як завжди — береш на себе все до найдрібніших деталей, — мовила Ірина з теплою посмішкою. — До речі, ти сьогодні пешком чи на метро?

— Прогуляюся трохи, — відповіла Катерина, потягуючись у кріслі. — День був сидячий, треба розім’яти ноги. Та й осінь зараз така гарна, якщо не зважати на вітер.

Катерина підхопилася з крісла. Коли вона піднялася на повний зріст, Ірина мивоволі підняла голову вгору. Зріст Катерини становив сто вісімдесят п’ять сантиметрів. Навіть у звичайних черевиках на низькому ходу вона значно вивищувалася над колегами.

— Ох, Катю, — пожартувала Ірина, дивлячись на подругу знизу вгору. — Скільки років тебе знаю, а все одно кожного разу відчуваю себе поруч із тобою як першокласниця. Як ти взагалі підбираєш собі довгі пальто? Це ж якась окрема квест-історія!

— Це справді квест, — засміялася Катерина. — Більшість рукавів мені закороткі на три сантиметри. Доводиться шукати або спеціальні бренди для високих, або замовляти індивідуальне пошиття. Але я вже звикла. Зато в натовпі на концертах мені завжди все чудово видно без жодних зусиль!

— У цьому є свої беззаперечні плюси, — погодилася Ірина. — Слухай, а брат твій сьогодні не заїде за тобою?

— Тарас? Ні, він зараз на іншому кінці міста, має якісь справи з ремонтом авто. Але він телефонував пів години тому.

Катерина згадала сьогоднішній денний дзвінок від молодшого брата Тараса. Вони були дуже схожі: Тарас мав зріст під два метри — сто дев’яносто сім сантиметрів. У дитинстві та юності їхня родина завжди привертала увагу на прогулянках.

Згадка про брата викликала в Катерини теплу посмішку. Вона дістала телефон із сумки й перевірила повідомлення. У месенджері висіло кілька коротких текстових нотаток від Тараса та кумедне фото нового стелажу, який він змонтував у своїй вітальні.

— Подивися, — показала Катерина екран Ірині. — Написав, що повісив полицю на висоті двох метрів і радий, що тепер ніхто з гостей не зможе випадково зачепити її головою, окрім нього самого та нашого тата.

Ірина тихо засміялася:

— У вашій родині взагалі власні стандарти висоти для меблів. Я пам’ятаю, як прийшла до вас у гості на новосілля. Щоб подивитися у дзеркало в передпокої, мені довелося підводитися на носочки!

— Це тато так вішав, — усміхнулася Катерина. — Він у нас сто дев’яносто два сантиметри. А мамочка — сто сімдесят вісім. Тож у нас із Тарасом просто не було жодних шансів вирости середнього зросту. Помста генів у всій своїй красі.

У цей момент телефон у руках Катерини задзвонив. На екрані висвітлилося ім’я: «Тарас».

— Про вовка промовка, — сказала Катерина й відповіла на виклик, увімкнувши гучний зв’язок: — Алло, Тарасе!

— Привіт, сестро! — пролунав гучний, веселий голос брата. — Ти ще в редакції чи вже рухаєшся в бік дому?

— Збираюся виходити. Що у тебе нового? Як справи з машиною?

— Та все в порядку, колесо поміняв, мастило долили. Слухай, ти сьогодні по дорозі додому не заходитимеш у магазин? Бо я забув купити ті звичайні пластівці для сніданку, а завтра зранку їду на об’єкт о шостій.

— Зайду, без проблем. Мені все одно треба взяти дещо з продуктів на вечір.

— Супер, дякую! А ти як почуваєшся? На роботі не дуже завантажили?

— Та як завжди, рукописи, правки, авторські правки… Втомилася трохи.

— Ну нічого, зараз провітришся на свіжому повітрі. Що, знову запитали, як там погода на горі? — пожартував Тарас із характерним сімейним гумором.

Катерина розреготалася у слухавку:

— Смішно тобі! Свіжо тут, на горі, вітер дме! Ні, сьогодні в метро ніхто не чіплявся. Тільки вранці якийсь чоловік у дверях автобуса поступався місцем і так здивовано подивився, коли я пройшла повз, не нахиляючи голови лише тому, що звикла контролювати висоту прорізу.

— О це наша тема! — підхопив Тарас. — Я вчора в будівельному гіпермаркеті зняв коробку з найвищої полиці, куди консультант навіть драбину підкотити не встиг. Він на мене подивився так, ніби я якийсь супергерой із коміксів.

— Оце й є наші родинні бонуси, — відповіла Катерина. — Добре, Тарасику, я виходжу. Пластівці куплю, заїжджай увечері або завтра зранку візьмеш.

— Бувай, сестро! Дякую!

Катерина вимкнула телефон і сховала його до кишені пальта.

Попрощавшись із Іриною та охоронцем на виході з видавництва, Катерина ступила на освітлений вуличними ліхтарями тротуар. Вечірнє місто вже повністю поринуло в сутінки. Автомобільні фари утворювали яскраві рухливі річки на проїжджій частині, а люди поспішали до зупинок та станцій метро, сховавши носи у високі коміри та шарфи.

Катерина йшла впевненим, розмашистим кроком. Довге темне пальто вільно розвівалося на вітрі, а зручні шкіряні черевики тихо цокали по вологій тротуарній плитці. Вона любила ці хвилини перехода від робочого дня до особистого вечора. Вони давали можливість розкласти думки по поличках, залишити редакторські сумніви в офісі та просто поспостерігати за життям міста.

Місто восени мало свій особливий ритм. Десь неподалік грав вуличний музикант на скрипці, доносився запах смаженого каштану й гарячої кави з мобільних кав’ярень.

Катерина зупинилася на пішохідному переході, чекаючи на зелений сигнал світлофора. Поруч із нею чекала невелика група людей: молода пара з собакою, літній чоловік із парасолею та кілька студентів. Катерина мивоволі знову опинилася вищою за всіх у цьому натовпі.

Дівчина звикла до такого стану речей ще з підліткового віку. У тринадцять років вона раптом витягнулася за літо майже на десять сантиметрів. Тоді це здавалося дивним і незвичним: усі однокласниці залишалися мініатюрними, а вона на фізкультурі завжди стояла першою в шерензі. Батьки тоді дуже грамотно й м’яко підтримали її. Тато часто казав: «Високий зріст — це подарунок природи, Катю. Це статура, яка вимагає впевненості. Тримай спину рівно, і світ подивиться на тебе з повагою».

Ці слова закарбувалися в її пам’яті на все життя. З часом будь-яке збентеження зникло, поступившись місцем природній грації та спокійному сприйняттю себе.

Світлофор переключився на зелений, і натовп рушив через вулицю. Катерина перейшла дорогу й повернула убік житлового масиву, де на першому поверсі великого будинку розміщувався цілодобовий супермаркет.

Перед входом до магазину висіли яскраві неонові вивіски, що відбивалися у калюжах на асфальті. Автоматичні скляні двері розсунулися з легким шелестом, і Катерина потрапила у тепле, добре освітлене приміщення супермаркету.

Всередині панувала звична вечірня метушня. Багато людей з візками та кошиками просувалися між торговими рядами, вибираючи продукти після тривалого робочого дня. Чути було шурхіт пластикових пакетів, звуки сканерів на касах та спокійну фонову музику, що лунала з динаміків під стелею.

Катерина взяла невеликий пластиковий кошик біля входу й попрямувала до першого відділу — овочів та фруктів.

— Так, що нам потрібно? — тихо пробурмотіла вона собі під ніс, розглядаючи яскраві лотки зі стиглими плодами.

Вона вибрала кілька твердих зелених яблук, пару стиглих авокадо для ранкових бутербродів та невелику упаковку свіжих томатів. Всі ці продукти вона акуратно склала до кошика. Далі її шлях пролягав до молочного відділу, де вона взяла джерельну воду, шматок твердого сиру та пачку вершкового масла.

Пам’ятаючи про прохання брата, Катерина повернула до ряду з бакалією. Тут на високих полицях висіли різноманітні коробки зі сніданками: вівсянка, пластівці, мюслі та сухі сніданки.

Коробки із тими самими вівсяними пластівцями, які попросив Тарас, знаходилися на найвищій полиці стелажу. Іншим покупцям довелося б ставати на носочки або шукати продавця з драбиною, але Катерина просто простягнула руку й спокійно зняла дві упаковки.

— Як зручно бути високою, — пробурмотіла літня жінка, яка стояла поруч і намагалася дістати пачку чаю з сусідньої полиці.

Катерина помітила це, усміхнулася й спокійно мовила:

— Вам допомогти? Що саме вам дістати?

— Ой, дівчино, якщо ваша ласка, отам той зелений чай у круглій баночці, — зраділа жінка.

Катерина легко дістала потрібну баночку й подала її жінці.

— Дякую вам велике! Які ви чуйна та висока! — щиро подякувала жінка.

— Прошу, звертайтеся! — з посмішкою відповіла Катерина й попрямувала в бік касової зони.

Наближаючись до кас, вона побачила, що ввечері майже біля кожного терміналу зібралася черга з кількох людей. Катерина оцінила ситуацію й встала до третьої каси, де перед нею було лише три чоловіки: літній пан із газетою та двома хлібинами, і двое хлопчиків школярів, які жваво обговорювали якісь свої дитячі новини.

Катерина переклала свій кошик у ліву руку й зручніше встала біля металевого огородження касової зони. Світло люмінесцентних ламп над головою було яскравим і трохи холодним, але в самому магазині панувало тепле, домашнє поживне затишшя. Довкола розносилися знайомі вечірні звуки: легкий стукіт пластикових розділювачів товарів, монотонне пікання сканера, глибокі зітхання втомлених покупців та шелест пакетів.

Безпосередньо перед Катериною чекали своєї черги двоє хлопчиків. На вигляд їм було років по вісім чи десять — звичайний шкільний вік, коли кожен день сповнений маленьких відкриттів, а світ здається величезним і безмежним. На них були яскраві спортивні куртки: у одного — насичено-синя із двома білими смугами на рукавах, у іншого — затишна зелена вітрівка з капюшоном. За спинами хлопців висіли важкі шкільні рюкзаки, прикрашені світловідбиваючими елементами.

У руках кожен із них міцно тримав по невеликій пляшці солодкого напою з бульбашками. Вони стояли впритул один до одного й про щось гаряче, напівпошепки суперечили, геть не звертаючи уваги на навколишній натовп.

— Я тобі кажу, той рівень можна пройти, тільки якщо стрибнути з подвійним розгоном! — захоплено пояснював той, що був у синій куртці, енергійно мотиляючи пляшкою в повітрі. — Там же на карті спеціальний виступ є! Ти просто не помітив його через дим!

— Та ні, я пробував рази три, там стіна! — гаряче заперечував інший, у зеленій вітрівці, поправляючи шлейку рюкзака. — Треба спочатку знайти ключ у печері, а вже потім відкривати ті двері. Без ключа розгін взагалі не працює, гра просто скидає тебе назад.

— А от і працює! Ми з Вадимом учора перевіряли після уроків!

Катерина злегка нахилила голову, спостерігаючи за ними з висоти свого зросту. Вона посміхнулася собі у комір пальта. Ці дитячі суперечки були настільки щирими й безпосередніми, що мивоволі повернули її в часи власного дитинства. Вони з братом Тарасом у цьому ж віці точно так само сперечалися про перші комп’ютерні пригоди, ділили ігрові консолі та годинами обговорювали сюжетні повороти улюбленних книжок про піратів чи мандрівників у часі.

Попереду хлопців літній пан повільно викладав на стрічку дві хлібини та свіжий номер вечірньої газети. Черга просувалася спокійно, без поспіху.

Поки літній чоловік шукав у кишенях дрібні гроші для розрахунку, хлопець у синій куртці нарешті вичерпав аргументи про гру. Він озирнувся довкола, шукаючи, на що б ще переключити увагу. Його погляд випадково ковзнув назад і зупинився на Катерині.

Спочатку хлопець подивився на її темні шкіряні черевики, потім поглядом повільно піднявся вгору вздовж довгого стильного пальта, зупинився на шарфі — і зрештою закинув голову далеко назад, аби зустрітися з нею очима.

На його обличчі відобразився справжній, непідроблений подив. Хлопчик навіть на пів кроку відступив убік, щоб краще охопити поглядом усю постать високої дівчини.

Катерина звикла до подібних реакцій. За тридцять років життя вона тисячі разів бачила такі погляди від дітей та дорослих. Вона не відвернулася й не зробила суворого обличчя, а навпаки — доброзичливо й м’яко усміхнулася хлопчикові.

Хлопець виявився надзвичайно товариським. Побачивши, що дівчина абсолютно відкрита до спілкування, він невимушено зробив ще один крок у її бік і бадьоро мовив:

— Добрий день!

— Добрий день, — відповіла Катерина своїм спокійним, теплим голосом.

Хлопчик на мить замислився, переклав пляшку з газованим напоєм із правої руки в ліву, знову подивився вгору й абсолютно серйозно, без жодної задньої думки запитав:

— А чого ви така висока?

Його товариш у зеленій куртці миттєво повернувся, припинив розмову про гру й теж вилупився на Катерину з величезною цікавістю, згоряючи від очікування відповіді.

Це запитання було висловлено настільки щиро, із чистою дитячою цікавістю до світу, який іноді створює такі незвичайні та різноманітні форми, що Катерина не змогла стримати легкого сміху.

— Ну, бо виросла така, — усміхаючись, відповіла дівчина. — Склалося так.

— Ого… — протягнув хлопець у синій куртці, оглядаючи стелю магазину. — Це ж ви, мабуть, до самого верху можете дістати, якщо на носочки станете?

— Майже, — пожартувала Катерина. — У всякому разі, коли треба дістати щось із найвищої полиці шафи, мені стілець точно не потрібен.

Хлопці захоплено перезирнулися, і в їхніх очах спалахнув справжній подив. Вони вже відкрили роти, щоб поставити наступне запитання про її зріст, як раптом у розмову брутально втрутився сторонній голос.

— Бо в дитинстві кашу напевно їла, а не солодкий напій пила! — суворо й голосно втрутилася касирка.

Жінка поважного віку в синій фірмовій жилетці з ім’ям «Валентина» на бейджику якраз закінчила розраховувати літнього чоловіка. Вона поправила окуляри на носі й диктувала повчальним, повчально-суворим тоном, дивлячись на двох хлопчиків поверх своїх лінз.

— Ось ростуть казна-як, — продовжувала пані Валентина, беручи з рук хлопця в синій куртці першу пляшку й із гучним піканням пробиваючи її через сканер. — Батьки купують їм цю хімію щодня! А потім дивуються, чому діти кволі й малі ростуть. Кашу треба їсти! Гречану, вівсяну, з молоком! А від вашої чорної води тільки зуби псуються та зріст зупиняється. Подивилися б краще на дорослих людей — ось що значит правильне харчування у дитинстві!

Слова касирки пролунали лунко й суворо. Настрій біля каси миттєво змінився. Хлопчики одразу опустили голови, посмішки з їхніх облич миттєво зникли. Вони почувалися спійманими на чомусь ганебному, винними й ніякоподібними під цим раптовим шквалом дорослого моралізаторства. Хлопець у зеленій куртці навіть притиснув свою пляшку ближче до куртки, ніби намагаючись сховати її від сторонніх очей.

Катерина відчула, як усередині прокинулося гостре бажання захистити дітлахів. Вона розуміла, що касирка, мабуть, просто втомилася за довгий робочий день і висловила звичний побутовий стереотип, але робити це за рахунок маленьких хлопців та ще й наводячи її, Катерину, як приклад для повчання, було геть неправильно.

Катерина злегка нахилилася вперед, подивилася на пані Валентину, а потім із теплою посмішкою звернулася до хлопчиків:

— Знаєте, — мовила Катерина так, щоб її чули й діти, і касирка, — а я у дитинстві солодкий напій з бульбашками теж дуже любила. І купувала її на кишенькові гроші при кожній нагоді.

Касирка застигла зі сканером у руці й здивовано подивилася на Катерину через окуляри. Вона виразно не очікувала такої заяви від дорослої, статечної дівчини. Хлопці ж, навпаки, миттєво підняли голови, і в їхніх очах знову заблищали живі, радісні вогники.

— Справді? — вихопилося у хлопця в синій куртці.

— Абсолютно справді, — продовжила Катерина, зберігаючи спокійний, впевнений і дуже дружній тон. — І насправді зріст та комплекція людини не залежать виключно від того, що вона п’є чи їсть у вісім років. Це більше питання біології та генетики. Наприклад, у нас у родині всі високого зросту: і тато під два метри, і дідусь був високим, і мій старший брат. Тож чим у дитинстві не харчуйся — проти батьківських генів не підеш! Можна їсти кашу тричі на день, але якщо в родині всі невисокі, то й дитина буде середнього зросту. І це абсолютно нормально.

— От бачите! — радо вигукнув хлопець у зеленій куртці, переможно поглядаючи на касирку. — Це все генетика!

Пані Валентина трохи збентежилася. Вона звикла, що дорослі покупці зазвичай підтримують подібні моралі щодо користі каші, а тут отримала спокійний, переконливий і дружній відпір. Вона щось буркотнула собі під ніс про «все одно корисного мало» і мовчки продовжила пробивати товари.

Хлопці швиденько розплатилися. Коли вони збирали решту, той, що ставив запитання, повернувся до Катерини й щиро сказав:

— Дякуємо вам! І гарного вам дня!

— І вам гарного вечора, хлопці, — посміхнулася Катерина. — Смачної коли й удачі в грі!

Коли діти весело побігли до виходу, Катерина виклала свої покупки на стрічку. Пані Валентина пробивала їх швидко й більше не робила жодних зауважень.

— З вас триста вісімдесят п’ять гривень, — мовила касирка вже значно м’якшим тоном.

— Будь ласка, — Катерина приклала картку до терміналу. Пролунав сигнал успішної оплати. — Дякую вам, гарного вам закінчення зміни.

— Дякую… — відповіла касирка й навіть ледь помітно посміхнулася. — Пробачте, якщо бурчала. День просто важкий був.

— Усе гаразд, буває у кожного, — відповіла Катерина.

Вийшовши з магазину на свіже осіннє повітря, дівчина глибоко вдихнула. У душі панували тепло й легкість. Вона йшла вечірньою вулицею до свого будинку й думала про те, як важливо іноді просто підтримати когось у дрібницях, адже бути високим — це не лише про сантиметри зросту, а й про здатність дивитися на світ із висоти добра та розуміння.