— Знову в село? Ми ж там були тиждень тому, — застогнала вона.
— І що? Мати телефонувала, картоплю підгортати треба.
Коли вона виходила заміж за Ігоря, ніхто їй не сказав, що бонусом йде рабство в селі. Для неї, до кінчиків волосся міської жительки, це було справжнє рабство. Віка видихнула, дорахувала до 10, і тільки потім продовжила:
— Кожні вихідні підгортати? Я що, раб на галерах? Літо, спека, я на річку хочу.
Ігор потягнувся, а потім сумно промовив:
— Не починай. Ти ж знаєш, у матері город. Треба допомагати.
— Я знаю тільки те, що ми вже кілька років стирчимо в цьому селі, — Віка схрестила руки. — У нас свого життя немає.
Тільки от чоловік не повівся на її, як він казав у таких випадках, “ниття”. Спокійно складаючи речі, почав наводити вагомі, на його погляд, аргументи:
— Що знову не так? Зате там повітря свіже, озеро поруч. Чи тобі в душній квартирі краще?
— Мені краще, коли у нас вільні вихідні. Щоб ми могли поїхати кудись, де не треба спину гнути. Щоб зустрілися з друзями, з’їздили до моїх батьків.
Ігор похмуро подивився на дружину. Йому здавалося дуже важливим пояснити їй раз і назавжди, чому необхідно їздити до його батьків. І він знову, як маленькій, почав пояснювати:
— Слухай, мої батьки нас годують, як не крути. Овочі, яйця, м’ясо — все звідти. Ми економимо купу грошей. Ми вважай тільки завдяки цьому вже практично відклали на перший внесок. Не будь невдячною.
Віка хотіла заперечити, що вони там за це й пашуть, але промовчала. Сперечатися марно. Ігор, коли справа стосувалася батьків, ставав глухим. У машині їхали мовчки. Вона дивилася у вікно на берізки, що тікали, і думала про те, що їй справді подобалось тут раніше. Свіже повітря, тиша, вечірні посиденьки на веранді. Свекруха, тьотя Валя, завжди смачно годувала, свекор, дядько Коля, був мовчазним і добрим. А ще озеро — чисте, тепле, з піщаним пляжем. Але останнім часом вони, практично не присідаючи, працювали на безкінечних плантаціях.
— Приїхали, — Ігор звернув до знайомого зеленого паркану. На ґанку вже стояла свекруха. Побачивши їх, розкинула руки:
— Нарешті! А я вже думала, не дочекаюся. Ігоре, іди поїж спочатку, а потім за роботу.
— Привіт, мамо, — Ігор чмокнув матір у щоку.
— Віко, проходь, переодягайся. Там треба огірками зайнятися, так що впрягайся.
Усю суботу вони до вечора не розгинали спин. Пололи, тягали відра з водою, годували численне господарство.
— Коли це же все скінчиться, — видихнула жінка, розгинаючись і хапаючись за поперек.
— Потерпи, — кинув Ігор, навіть не глянувши на неї. — Залишилося трохи.
Увечері сіли вечеряти надворі. Все по-простому: огірки, сало, картопля варена з кропом. Не встигли навіть почати, як із-за паркану з’явилася голова сусідки, тьоті Зіни:
— Гості в тебе, Валю?
— Ага, заходь.
За столом розмова текла неквапливо. Обговорювали якісь плітки, ціни на добрива, врожай. Віка куняла носом, їй хотілося лягти, і щоб її ніхто не чіпав. Навіть на озеро не було сил іти. Тут раптом сусідка запитала:
— А Лєнка коли приїде? Давно не видно вашу красуню.
Тьотя Валя замахала руками:
— Ой, Лєночка зайнята, в неї робота відповідальна. Їй не до поїздок сюди. Їй важко в селі, комарі. Вона вже в нас міська.
Віка підтиснула губи. Звісно, зірці не до поїздок. Молодша сестра Ігоря жила в Києві, сюди навіть носа не показувала. Приїжджала рази два-три на рік, по святах. Зате свекри раз на місяць навантажували повну машину сумками і везли своїй дочці.
Вночі сон, попри втому, не йшов. Віка довго крутилася на скрипучому ліжку. Потім пошепки покликала чоловіка:
— Ігорю, ти спиш?
— Угу.
— Чому Лєні можна сюди не приїжджати, а ми маємо працювати? Це нормально?
— Відчепись. Завтра рано вставати.
Вона відвернулася до стіни, от тільки заснути не виходило. Десь за стіною шкреблася миша, щось шуміло. Вона ж сердилася, обмірковуючи ситуацію і непомітно для себе заснула.
Восени копали картоплю. Ігор тягав мішки, дядько Коля копав, вона вибирала картоплю із землі. Руки в брудні, спина ниє, ніг не відчувала.
— Все, — видихнув свекор, коли останній мішок потягли до льоху. — Врожай цього року знатний.
— Це так, — вдоволено усміхнулася свекруха. — Тепер на зиму вистачить. І нам, і вам, і Лєнці.
Віка випросталася.
— А скільки Лєнці?
— Ну, мішків п’ять, — свекруха махнула рукою. — Їм же треба.
— П’ять? А нам?
— Вам два. Куди вам більше? Ви ж удвох, швидко б це з’їли.
— У Лєни теж тільки чоловік, вважай, їх двоє, як і нас.
Свекруха нахмурилася, свекор відклав лопату і з подивом подивився на невістку. Ігор скосив очі на дружину, зітхнув, обтрусив руки і зробив слухняне обличчя.
— Якщо вам не вистачає, візьміть ще один. Що за докори на рівному місці?
— Докори? Ми все літо працювали, а ваша дочка приїде на все готове. Точніше, ви їй самі й завезете?
— Досить, — втрутився Ігор. Нахмурився, він мріяв про те, щоб розвести в різні боки матір і дружину, відчуваючи, як вони напружилися.
Віка, кинувши брудні рукавиці в землю, відкинула волосся й сказала:
— Ні, не досить. Я хочу зрозуміти. Лєна не допомагає взагалі. Жодного разу я її на городі не бачила. А отримує більше за всіх. Це як?
— Вона моя дочка, — свекруха підтиснула губи. — Я маю право їй допомагати.
— А Ігор — ваш син? Чи тільки робоча сила?
— Та як ти смієш? — не витримав свекор. — Ми вас годуємо, а вам ще щось не подобається?
— А ми тут працюємо постійно!
— Ігорю! Ти чуєш? Навіщо ти таку жінку в дім привів?
— Мамо, заспокойся, — Ігор спробував згладити ситуацію. — Віка не те мала на увазі.
— Усе те, — відрізала вона, а потім розвернулася і пішла до хати. За спиною чулися докори свекрухи і примирливий голос Ігоря. Того вечора вони поїхали раніше звичайного. У машині мовчали. Першим не витримав чоловік:
— Даремно ти так, — сказав він нарешті. — Мати тепер плаче.
— Нехай плаче. Може, хоч замислиться.
— Про що?
— Про те, що в неї двоє дітей. Один працює, другий все отримує. І вона цього не бачить.
— Лєна завжди така була. Я звик.
— Зате я не збираюся. Ноги моєї в селі більше не буде.
Ігор замовк. Сперечатися було марно. Тим більше, питання виявилося закритим самою природою. Навесні Віка чекала на дитину. Новина примирила всіх. Весною чоловік з очима кота з мультика подивився на неї:
— Поїхали в село.
— Я не поїду, — спокійно сказала вона, гортаючи ліниво стрічку в телефоні.
— В сенсі?
— В прямому. Я при надії. Мені лікар сказала не підіймати важке і не напружуватися.
— Так ти не будеш напружуватися, ти просто посидиш, подихаєш повітрям, — спробував умовити її чоловік.
— Ігорю, я сказала, я не поїду. І тобі не раджу.
— Ну як я не поїду? Там батько сам не впорається. Навесні завжди роботи багато.
— Ага, десь я це вже чула. Нехай Лєна їде.
— Лєна? — Ігор спантеличився. — При чому тут вона?
— Вона що, не дочка? Не сестра? Нехай з чоловіком приїде і допоможе.
— Не смішно. Її чоловік в житті лопати в руках не тримав.
— Тим більше час починати, — поклавши телефон і схрестивши руки, вона впритул дивилася на чоловіка. — Я нікуди не поїду.
Тепер чоловік їздив допомагати матері сам. Повертався сердитий, втомлений і з порожніми руками. Тепер йому не давали навіть гнилого яблука за роботу. Її це сердило, але вона мовчала. Нехай Ігор сам усвідомлює, що відбувається.
Коли жінка принесла з пологового донечку, свекри приїхати в гості не змогли. Як сказала свекруха, роботи багато, а помічників нема. Це був такий відвертий натяк на них. Не з’явилися вони ні через тиждень, ні через місяць, ні через пів року.
— Може, самі з’їздимо? — запропонував Ігор, коли донечці виповнився рік. — Покажеш Аню, помиритесь.
— Ні, — відрізала Віка. — Знаєш, якби твоя Лєна привела дитину, твої батьки покинули б усе. За рік могли б знайти час.
— Батьки в мене літні, їм важко приїхати.
— Їм ще п’ятдесяти нема. До Лєни мотатися час і сили є. Так що не мороч мені голову.
Ігор зітхав, але сперечатися перестав. Коли доньці виповнилося два роки, Віка настояла на купівлі дачі. Вона давно мріяла про свій куточок, де можна садити квіти, а не картоплю, де можна просто лежати в гамаку і відпочивати. Свекруха, дізнавшись про покупку, влаштувала сварку синові телефоном:
— Ви що, з глузду з’їхали? Навіщо вам дача, коли є село?
— Мам, ми хочемо своє, — намагався пояснити Ігор.
— Своє? А наше вам не своє? Ми для вас хто, чужі?
— Мам, ви не чужі. Але в нас має бути своє життя.
— Своє життя в них, — його мати образилася. — Це жінка тебе надоумила. Підкаблучник, жінка проти, щоб він батькам допомагав. Виростила дармоїда на свою голову.
Ігор промовчав. Тому що це справді жінка надоумила. І він був їй вдячний. Вдячний за те, що можна просто гойдатися в гамаку, а не носити сіно коровам. Вдячний, що можна плескатися в басейні, а не гнути спину на городі. Тепер він їздив до матері раз на місяць у кращому випадку. Та сварилася, обурювалася, вимагала допомоги.
— Мамо, у мене дача, робота, сім’я. Я не можу кожні вихідні.
— Раніше міг.
— Раніше в мене дачі не було.
Мати ображалася, кидала трубку. Але через тиждень дзвонила знову, вимагала допомоги. Коли їхній доньці виповнилося шість років, раптом з’ясувалося, що Лєна не може мати дітей. Свекруха подзвонила синові:
— Як же так? — голосила вона. — Усіх лікарів обійшла, все марно.
— Мам, заспокойся, — намагався заспокоїти Ігор. — Лєна впорається.
— Впорається? А я? Я ж онуків хочу, невже ти не розумієш?
— А Аня? — розгублено протягнув Ігор. — Не онучка?
— Що твоя Аня, — кинула мати. — Я її що, бачила чи що? Хоча ти правий, приїжджай, привези її.
І тут Ігор несподівано навіть для самого себе сказав:
— Мамо, ні. Нам же далеко до вас їхати, вези її. Знаєш, мамо, а Віка має рацію. Ви — молоді й здорові. До Лєни здоров’я їздити у вас вистачає, а до мене ви не могли за цей час жодного разу приїхати. І дочка вам моя не потрібна, хочете галочку поставити перед сусідами, що у вас онучка є. Не приїду.
Тиша в слухавці.
— Ого, як ти заговорив. Ти несправедливий.
— Я? Ні, мамо, просто усвідомив, що все, що мені говорила жінка, правда. Я для вас не син, а батрак.
— Що ти з мене винну робиш? Завдяки нам з батьком ви квартиру купили, — підвищила голос мати. — Забув, якими сумками ти від нас продукти пер?
— То ви і Лєні квартиру купили, тільки вона палець об палець жодного разу не вдарила. І коли я відмовився їхати, то ти мене просто викреслила з життя.
Ігор поклав слухавку, а потім помітив, що в коридорі стоїть дружина. По її погляду він зрозумів, що вона все чула. Віка стрімко підійшла до нього, обійняла, і деякий час вони стояли мовчки.
— Знаєш, про що я думаю? Про те, що ми правильно зробили. Що купили цю дачу. Що перестали їздити. Я думав, мати зрозуміє, що я хороший, але в неї завжди на першому місці буде Лєна. Але тепер мені байдуже. У мене є ви. Ви — моя сім’я.
— Ти не уявляєш, як я рада, що ти це зрозумів.
У селі в цей момент його мати плакала, скаржачись чоловікові на сина. Батько хитав головою, голосячи, що невістка задурила йому голову, налаштувавши проти батьків. У кожного своя правда, на жаль.
