Зовиця вимагала квартиру у сім’ї брата, не розуміючи, чому його дружина має дві, а вона має тулитися з дітьми у зйомній.
— Ой, Анжело, який у тебе гарний телефон! — зовиця Надія взяла пристрій у руки, розглядаючи його з погано прихованими емоціями. — Скільки ж така краса коштує?
Анжеліка мимоволі напружилася. Щоразу, коли Надія починала свої розпитування, повітря в кімнаті ніби згущувалося.
— Та не так вже й дорого, — відповіла Анжеліка, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Мені для роботи потрібен якісний апарат. Я ж у рекламі працюю, постійно на зв’язку повинна бути.
— Звісно-звісно, — протягнула Надія, перевертаючи телефон у руках. — Камера напевно шикарна? Для селфі мабуть ідеальна?
— Камера справді хороша. Мені доводиться часто фотографувати для роботи, презентації робити. — Анжеліка забрала телефон назад, намагаючись не виглядати невиховано.
— А я от ніяк собі новий купити не можу, — зітхнула Надія. — Діти, знаєш, вимагають стільки грошей. То одному черевики, то іншому куртка. А в тебе такі проблеми ще попереду.
— Так, дітям багато потрібно, — погодилася Анжеліка, подумки додавши, що якби Надія менше часу проводила в салонах краси, грошей вистачало б і на дітей, і на телефон.
— Зате в тебе є можливість собі дозволити такі речі, — продовжувала Надія, уважно розглядаючи манікюр Анжеліки. — Робота хороша, квартира власна, машина. Живеш собі в задоволення.
Анжеліка зморщилася. Надія завжди вміла подати комплімент так, що той звучав як дорікання.
— Я просто багато працюю, — тихо сказала Анжеліка. — І планую заздалегідь.
— Ну так, ну так. А деяким доводиться викручуватися після кожного розлучення. — Надія театрально зітхнула. — Добре тим, кому не треба починати життя з чистого аркуша по три рази.
Анжеліка промовчала. Що тут скажеш? Надія сама обирала чоловіків, сама руйнувала шлюби, сама залишалася з дітьми на руках. А тепер заздрила тим, хто будував життя послідовно й обдумано.
— Проходьте, дівчатка, обід готовий! — голос свекрухи Клавдії Михайлівни розлився по дому.
За столом зібралася вся родина: чоловік Анжеліки Денис, Надія з дітьми, сама господиня. Клавдія Михайлівна розклала по тарілках картоплю з м’ясом, поставила салат.
— Анжело, розкажи, як справи на роботі? — спитала свекруха, сідаючи на чолі столу. — У тебе ж проектів багато зараз?
— Так, досить насичений період, — кивнула Анжеліка, розрізаючи м’ясо. — Клієнтів побільшало, команду розширюємо.
— Це добре, це добре, — схвально покивала Клавдія Михайлівна. — А плани які? На майбутнє, я маю на увазі.
Анжеліка глянула на чоловіка. Денис зосереджено поглинав обід, явно не бажаючи втручатися в розмову.
— Планую ще одну квартиру придбати, — сказала Анжеліка після невеликої паузи. — Поки що розглядаю варіанти в нових районах.
— Другу квартиру? — перепитала Клавдія Михайлівна. — А навіщо? У вас же є де жити.
— Це для майбутнього, — пояснила Анжеліка. — Може, для дитини колись знадобиться. Або для здачі в оренду. Зараз нерухомість — хороше вкладення коштів.
Надія повільно поставила виделку на тарілку. Анжеліка краєм ока помітила, як обличчя зовиці потемніло.
— Для дитини? — перепитала Клавдія Михайлівна, пожвавившись. — А ви вже плануєте?
— Ні, поки немає конкретних планів. Просто думаю наперед, — відповіла Анжеліка. — Квартири дорожчають, краще купити зараз, ніж потім переплачувати.
— Та вже, купити квартиру — розкіш не для всіх, — промовила Надія, не підводячи очей від тарілки.
— У сенсі? — не зрозуміла Клавдія Михайлівна.
— Та так, нічого особливого. Просто хтось може собі дозволити думати про другу квартиру, а хтось радіє, що є дах над головою.
Анжеліка стиснула губи. Надія, як завжди, примудрилася перетворити звичайну розмову на порівняння їхнього фінансового становища.
— Надю, до чого тут це? — втрутився Денис. — Анжела працює, заробляє. Має право планувати покупки.
— Звісно має, — погодилася Надія, але в голосі чулися нотки роздратування. — Я ж не проти. Просто цікаво спостерігати, як легко деяким даються такі рішення.
Надія знову натякала на те, що життя в Анжеліки надто безтурботне.
— Це не легко дається, — тихо сказала Анжеліка. — Це результат багаторічної роботи й економії.
— Ой, та годі тобі, — махнула рукою Надія. — У тебе і квартира своя, і робота стабільна. Не всім так щастить із самого початку.
Клавдія Михайлівна нахмурилася, дивлячись на доньку.
— Надю, ти чого так говориш? Анжела молодець, що старається, планує.
— Я нічого поганого не кажу! — заперечила Надія. — Просто констатую факти. Комусь простіше будувати плани, коли за плечима стабільність.
Анжеліка опустила погляд. Кожне зібрання в домі свекрухи перетворювалося на таку саму розмову. Надія не могла просто радіти чужому успіху.
Після тієї злощасної трапези в Клавдії Михайлівни минуло два тижні. Анжеліка встигла закрити угоду з квартирою й отримати ключі. Життя нарешті налагоджувалося — нове житло в сучасному районі, гарні перспективи на роботі. Але спокій тривав недовго.
Дзвінок у двері пролунав несподівано. Вона саме дивилася, що треба докупити в квартиру. Анжеліка відчинила — на порозі стояла Надія з перекошеним від образи обличчям.
— Ну що, задоволена? — зовиця протиснулася в передпокій, не чекаючи запрошення. — Купила собі палац?
— Надю, що сталося? — Анжеліка спробувала зберегти спокій. — Проходь, чаю будеш?
— Ніякого чаю! — відрізала Надія. — Мені треба з тобою серйозно поговорити.
Анжеліка провела зовицю у вітальню. Надія оглянула інтер’єр з неприхованим розратуванням.
— Гарно влаштувалася, — процідила зовиця. — А знаєш, що я думаю?
— Не знаю, — чесно відповіла Анжеліка.
— Я думаю, це несправедливо! — голос Надії став гучнішим. — Ти живеш на всьому готовому! Чому я повинна знімати житло!
Анжеліка розгубилася. Такого повороту бесіди вона не очікувала.
— Надю, до чого тут справедливість? — спитала Анжеліка. — Я купила квартиру за свої гроші.
— За свої? — саркастично всміхнулася Надія. — Ти ж до заміжжя жила у власній квартирі! У тебе була фора перед усіма нами!
— Яка фора? — не зрозуміла Анжеліка. — Я працювала з інституту, копила, брала кредит.
— А я що, не працювала? — звелася Надія. — У мене двоє дітей на руках! Мені треба їх годувати, одягати, а не копити на шикарні квартири!
Надія знову звалювала свої проблеми на інших.
— Надю, твої діти — твоя відповідальність. Я не винна в тому, як склалося твоє життя.
— Не винна? — Надія встала з крісла. — А хто винен? Доля? Обставини? Мені треба десь жити з дітьми нормально!
— І що ти пропонуєш? — обережно спитала Анжеліка.
— Віддай мені цю квартиру! — випалила Надія. — У тебе є де жити, а мені ніде!
Анжеліка оніміла. Такої поведінки вона від зовиці не очікувала.
— Ти серйозно? — перепитала Анжеліка. — Віддати тобі квартиру, яку я купила?
— А що тут такого? — Надія схрестила руки. — Ти ж родина! Повинна допомагати рідним!
— Допомагати — так. Віддавати власність — ні! — твердо відповіла Анжеліка.
— Ти егоїстка! — закричала Надія. — У тебе все є, а ти навіть поділитися не можеш!
— Я не зобов’язана вирішувати твої житлові проблеми! — Анжеліка теж підвищила голос. — Ти сама в усьому винна!
— Сама? — Надія підскочила з місця. — Чоловіки кидають, а я сама винна?
— А ти їх правильно обирала? — не витримала Анжеліка. — Може, варто було подумати заздалегідь?
— Як ти смієш! — зверещала Надія. — Ти ж нікого не ростила! Не знаєш, як це!
— Не знаю, тому що планую! — відрізала Анжеліка. — Спочатку стабільність, потім діти!
— План, план! — передражнила Надія. — А життя не за планом іде! От побачиш, коли в тебе будуть діти!
— У мене будуть діти тоді, коли я буду готова їх забезпечити! — Анжеліка стиснула руки. — А не народжувати незрозуміло від кого!
— Ах ти! — Надія зблідла. — Як ти можеш!
— Сказала правду! — не відступила Анжеліка. — Ти вимагаєш від мене квартиру, але сама створила свої проблеми!
— Ти безсердечна! — Надія показала пальцем на Анжеліку. — У мене діти голодують, а ти…
— Ніхто в тебе не голодує! — перебила Анжеліка. — Аліменти платяться, допомогу отримуєш!
— Цього не вистачає! — Надія почала ходити по кімнаті. — А в тебе дві квартири!
— Я їх заробила! — вигукнула Анжеліка. — Працювала, поки ти в декретах сиділа!
— Мовчи! — гримнула Надія. — Ти повинна мені допомогти! Ми родичі!
— Родичі не вимагають нерухомість! — Анжеліка стала навпроти зовиці. — З чого ти вирішила, що я тобі зобов’язана?
— Ах ось як? — Надія звузила очі.
У цю мить у передпокої залунали голоси. Ключі в замку повернулися.
— Анжело? — покликав Денис. — Ми з мамою приїхали подивитися на квартиру!
Надія завмерла. Анжеліка полегшено видихнула.
— Ми тут! — озвалася Анжеліка.
У вітальню зайшли Денис і Клавдія Михайлівна. По їхніх обличчях було видно — вони не очікували побачити Надю.
— Що тут відбувається? — суворо спитала свекруха.
— Мамо, я… — почала Надія.
— Я спитала, що відбувається! — повторила Клавдія Михайлівна.
— Надя вимагає, щоб я віддала їй нову квартиру, — тихо сказала Анжеліка.
— Що? — Денис витріщився на сестру. — Надю, що це означає?
— Те й означає! — обурилася Надія. — Мені ніде жити з дітьми!
— А квартиру, яку ти знімаєш? — холодно спитала Клавдія Михайлівна.
— Зйомна коштує занадто багато! — заявила Надія. — А в неї дві власні!
— І що з того? — Денис нахмурився. — Анжела їх купувала, а не ти!
— Але ж я родичка! — Надія перевела погляд з брата на матір.
— Родичка не означає утриманка! — різко сказала Клавдія Михайлівна. — Надю, ти зовсім межі втратила! Я тебе не так виховувала!
— Мамо! — обурилася Надія. — Ти стаєш на її бік?
— Я стаю на бік здорового глузду! — відрізала свекруха. — Вимагати чужу квартиру — це за межею!
— Вона ж мені як сестра! — спробувала виправдатися Надія.
— Сестри одна одну підтримують, а не оббирають! — сказав Денис. — Анжела тобі нічого не винна!
— Винна! — вперто повторила Надія. — У неї все є!
— Тому що вона працює, а не шукає легких шляхів! — Клавдія Михайлівна підійшла до доньки. — Годі соромитися!
— Ви всі проти мене! — Надія металася поглядом. — Рідна родина!
— Ми проти такої поведінки! — твердо сказав Денис. — Вибачся перед Анжелою!
— Не вибачуся! — Надія схопила сумку. — Ви ще пошкодуєте!
— Надю! — гукнула мати. — Стій!
Але Надія вже вибігла з квартири. Грюкнули вхідні двері.
— Вибачте її, — зітхнула Клавдія Михайлівна. — Зовсім розум втратила.
— Все нормально, — Анжеліка втомлено опустилася в крісло. — Просто несподівано було.
— Більше вона так себе не поводитиме, — пообіцяв Денис. — Я з нею серйозно поговорю.
Минув місяць. Надія більше не з’являлася, але Клавдія Михайлівна регулярно проводила з донькою виховні бесіди. Анжеліка нарешті змогла спокійно зайнятися ремонтом у новій квартирі.
Стоячи серед зразків плитки й каталогів меблів, Анжеліка усміхнулася. Життя налагоджувалося. І в неї був ще один сюрприз для родини — тест із двома смужками, захований у тумбочці. Найкращий подарунок для родини.
