Це історія про Олену та Максима, двох людей, чиї життя переплелися на довгих сімнадцять років, сповнених любові, мрій, суперечок і, зрештою, остаточного розриву.
Їхня історія почалася в маленькому містечку на заході України, де вони вперше зустрілися ще школярами.
Олена мала руде волосся і веснянки робили її схожою на героїню казки. Вона любила читати романи й мріяла стати письменницею.
Максим, навпаки, був практичним: високий, з темним волоссям і серйозним поглядом, він захоплювався технікою і мріяв про кар’єру інженера.
Їхні світи зіткнулися на шкільному вечорі, коли Олені було п’ятнадцять, а Максиму – шістнадцять.
– Ти чому стоїш осторонь? – запитала Олена, підійшовши до Максима, який ніяково тримав пластиковий стаканчик із соком.
– Не люблю танці, – буркнув він, але його очі загорілися, коли він глянув на неї. – А ти чому не танцюєш? – Бо я хочу розмовляти, а не стрибати під цю гучну музику, – засміялася Олена. – Розкажи, що ти любиш?
Ця розмова стала початком. Вони гуляли вечорами, ділилися мріями, сміялися над дурними жартами.
Максим розповідав Олені про зірки, а вона читала йому уривки зі своїх оповідань. Їхні стосунки були легкими, як літній вітер, але вже тоді між ними пробігали перші тріщини.
– Ти занадто мрійлива, Олено, – казав Максим, коли вона ділилася планами поїхати в Париж писати роман.
– Треба думати про реальне життя. – А що поганого в мріях? – обурювалася вона. – Ти хочеш, щоб я сиділа в офісі і нудьгувала?
Після школи їхні шляхи розійшлися. Олена вступила на філологію в Київ, а Максим поїхав до Львова вивчати інженерію. Відстань стала першим серйозним випробуванням.
Вони писали одне одному довгі листи, тоді ще не всі мали телефони, дзвонили, коли вдавалося заощадити на телефонні картки.
– Я сумую, Максе, – шепотіла Олена в слухавку, сидячи в гуртожитку. – Київ такий великий, а я почуваюся самотньою.
– Скоро приїду, – обіцяв він. – Потерпи, Олено. Ми ж сильні, правда?
Вони справді були сильними. Кожні канікули проводили разом, гуляючи парками, цілуючись під дощем, плануючи майбутнє.
Але відстань робила своє: Олена скаржилася, що Максим занадто холодний у листах, а він дратувався, коли вона розповідала про нових друзів у столиці.
– Ти що, ревнуєш? – сміялася вона, коли він бурчав про її вечірки з одногрупниками. – Не ревную, просто… не розумію, навіщо тобі ці гучні компанії, – відповідав він, хмурячи брови.
Після університету Олена залишилася в Києві, працюючи редактором у маленькому видавництві. Максим повернувся в рідне містечко, отримавши роботу на заводі.
Вони продовжували зустрічатися, але тепер їх розділяли не лише кілометри, а й різні погляди на життя.
– Приїжджай до Києва, Максе! – благала Олена. – Тут стільки можливостей! Ти міг би знайти кращу роботу. – А що я там робитиму? – відрізав він. – У мене тут стабільність, зарплата. А в тебе? Ти ледве кінці з кінцями зводиш зі своїми книжками.
Олена ображалася, але не здавалася. Вона приїжджала до нього на вихідні, вони гуляли старими вуличками, згадували юність.
Але щоразу розмови закінчувалися сварками: вона хотіла подорожувати, він – будувати дім. Вона мріяла про творчість, він – про сім’ю і спокій.
– Чому ти не можеш просто підтримати мене? – кричала Олена одного вечора, коли вони сиділи в кафе. – Я не хочу жити в цьому містечку вічно! – А я не хочу ганятися за твоїми мріями! – відрубав Максим. – Мені потрібна людина, яка буде поруч, а не в хмарах!
Вони мирилися, обіцяли одне одному бути терплячішими, але напруга зростала. Олена почала писати роман, який став її віддушиною.
Максим заглибився в роботу, купив машину, почав ремонтувати батьківську хату. Їхні зустрічі ставали рідшими, але почуття не згасали.
Коли Олені виповнилося тридцять, вона опублікувала свій перший роман. Книжка не стала бестселером, але отримала хороші відгуки. Максим приїхав на презентацію в Київ, приніс величезний букет троянд.
– Я пишаюся тобою, – сказав він, обіймаючи її після заходу.
– Ти молодець. – Правда? – Олена посміхнулася, але в її очах було питання. – То може, ти нарешті переїдеш до мене?
Максим зітхнув. Він не хотів залишати своє містечко, але заради Олени погодився спробувати. Він знайшов роботу в Києві, переїхав до її маленької орендованої квартири.
Спочатку все здавалося ідеальним: вони готували разом вечерю, ходили в кіно, планували спільне майбутнє.
– Може, візьмемо іпотеку? – запропонував Максим одного вечора.
– Купимо свою квартиру, заведемо собаку. – Іпотеку? – Олена насупилася.
– Я хочу спочатку поїхати в Європу, пожити там пару місяців. Я ж письменниця, мені потрібен досвід!
– Знову твої мрії… – пробурмотів він. – А коли ми будемо жити реальним життям?
Ці розмови повторювалися дедалі частіше. Олена відчувала, що Максим не розуміє її творчої душі. Максим вважав, що вона не цінує його зусиль. Дрібні побутові проблеми – хто миє посуд, хто платить за комуналку – лише загострювали конфлікти.
Через рік спільного життя напруга досягла піку. Одного вечора, після чергової сварки через те, що Олена витратила спільні заощадження на поїздку в Італію, Максим не стерпів.
– Ти взагалі думаєш про нас чи тільки про себе?! – кричав він, ходячи по квартирі.
– Я покинув усе, приїхав сюди заради тебе, а ти живеш, ніби я повітря! – А ти живеш, ніби я повинна бути твоєю домогосподаркою! – відпарирувала Олена.
– Ти не читаєш моїх книжок, не цікавишся моїми ідеями! Ти хочеш, щоб я стала такою, як твоя мама – сиділа вдома і варила борщ!
Вони кричали одне на одного до півночі, згадуючи старі образи, докоряючи за втрачені можливості. Нарешті Максим схопив куртку і грюкнув дверима.
– Я повертаюся додому, – кинув він на прощання. – Якщо тобі потрібен Париж, живи там сама.
Олена залишилася в порожній квартирі, дивлячись на розкидані чернетки свого нового роману. Вона плакала, але водночас відчувала полегшення. Може, це і є свобода, про яку вона мріяла?
Максим повернувся в своє містечко, продовжив працювати на заводі. Він зустрів дівчину, яка любила просте життя, і через два роки вони одружилися.
Олена видала ще один роман, який приніс їй визнання. Вона поїхала в Париж, жила там пів року, писала, гуляла набережними Сени.
Іноді вони згадували одне одного. Максим, дивлячись на зірки, думав про вечори, коли вони з Оленою мріяли разом.
Олена, сидячи в паризькому кафе, згадувала, як Максим дарував їй троянди. Але обоє розуміли: їхні дороги розійшлися назавжди.
– Може, ми просто любили одне одного занадто сильно, щоб змінитися, – сказала якось Олена подрузі.
– Або ви любили різні версії одне одного, – відповіла подруга.
Їхня історія – це не лише про любов, а й про те, як важливо слухати одне одного, шукати компроміси і, можливо, вчасно відпускати.
Сімнадцять років вони йшли разом, але врешті зрозуміли: іноді любов – це не назавжди, а лише частина шляху.
Через три роки після розриву Олена сиділа в маленькому паризькому кафе, дописуючи свій третій роман. Її життя змінилося: вона навчилася цінувати свободу, але іноді відчувала порожнечу.
Одного вечора, гортаючи старі фото, вона натрапила на знімок, де вони з Максимом сміялися на пікніку. Серце защеміло.
– Чому я досі думаю про нього? – пробурмотіла вона, відкладаючи телефон.
Тим часом Максим жив у рідному містечку. Його дружина, Наталя, була доброю і спокійною, але іноді він ловив себе на думці, що сумує за Оленою.
Одного дня він отримав запрошення на літературний фестиваль у Львові, де Олена презентувала нову книжку.
– Поїдеш? – запитала Наталя, помітивши, як він довго дивиться на лист. – Не знаю, – зітхнув Максим. – Може, це шанс закрити цю главу.
На фестивалі Олена сяяла, розповідаючи про свій роман. Максим стояв у натовпі, слухаючи її. Після презентації він підійшов.
– Ти не змінилася, – сказав він, усміхаючись.
– А ти став серйознішим, – відповіла Олена, розгублено дивлячись на нього. – Як життя?
Вони розговорилися, згадуючи старі часи. Не було ні докорів, ні болю – лише тепла ностальгія.
Олена розповіла про Париж, Максим – про свою сім’ю. Вони сміялися, згадуючи, як сварилися через дрібниці.
– Знаєш, я вдячна тобі, – сказала Олена. – Ти навчив мене бути сміливішою.
– А ти мене – мріяти, – відповів Максим. – Хоч я й не дуже вмів.
Вони попрощалися, обіцяючи тримати зв’язок, але обидва знали, що це кінець. Олена повернулася до Парижа, відчуваючи легкість.
Максим поїхав додому, міцніше обіймаючи Наталю.
Їхні сімнадцять років разом не були марними – вони подарували одне одному уроки, які сформували їхнє майбутнє. Іноді любов не завершується весіллям, а вчить відпускати і йти далі.
Христина Макаренко
