Зустрів колишню дружину і мало не позеленів від заздрощів.
Олег грюкнув холодильником так, що полиці всередині затремтіли. Один із магнітиків із глухим стуком упав на підлогу.
Лєна стояла навпроти нього, бліда, зі стиснутими кулаками.
— Все? Полегшало? — видихнула вона, підвівши підборіддя.
— Та ти мене просто дістала, — голос Олега зірвався, хоч він і намагався говорити тихіше. — Що за життя у нас, а? Ні радощів, ні перспектив.
— Тобто знову я винна? — Лєна розсміялася, але сміх був гірким. — Звісно, у нас же все не так, як у твоїх фантазіях.
Олег хотів щось відповісти, але лише махнув рукою. Відкрив пляшку мінералки, ковтнув, поставив на стіл.
— Олеже, не мовчи, — голос у Лєни тремтів. — Скажи хоч раз прямо, у чому справа?
— Що тут говорити? — вишкірився він. — Якби… та хіба зрозумієш ти. Набридло мені це все. Набридло до біса!
Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Нарешті Лєна глибоко вдихнула і пішла у ванну. Олег сів на диван. Було чути, як у раковині шумить вода: Лєна, мабуть, увімкнула кран, щоб заглушити плач. Проте Олег зловив себе на думці, що йому вже байдуже.
Олег і Олена одружилися три роки тому. Жили в квартирі, яка дісталася їй від батьків. Ті, вийшовши на пенсію, переїхали в заміський будинок, а міське житло оформили на доньку. Квартира була хоч і простора, але з простеньким ремонтом, меблі — чи не з радянських часів.
Спочатку Олег був задоволений: все-таки квартира майже в самому центрі міста, недалеко від його роботи, район пристойний. Але через пів року побут почав його дратувати. Олені було затишно у своїй сімейній фортеці зі звичними коричневими шпалерами та бабусиним буфетом. Олегу ж усе здавалося надто пересічним.
— Лєн, ну от поясни, — постійно заводив він ту саму розмову. — Тобі не хочеться поміняти цей жахливий жовтий лінолеум? Або шпалери переклеїти? Зробити все сучасно, стильно?
— Олеже, у нас зараз немає зайвих грошей на капітальний ремонт, — відповідала вона, намагаючись говорити м’яко. — Звісно, я б хотіла все змінити, але давай поки просто зачекаємо премії або накопичимо.
— Чекати?! От і все твоє життя — чекати, терпіти.
Олег часто згадував, як познайомився з Лєною. Вона була скромною студенткою, але її блакитні очі й нескінченно добра усмішка підкорили його. Він казав друзям: «Бачу в ній бутон квітки — от розкриється, і всі ахнуть». А тепер він ніби розчарувався: «Не розкрилася вона, а засохла на корені», — постійно думав він, дивлячись, як Лєна витирає пил із крихких маминих ваз, годує сметаною підібране з вулиці кошеня або поправляє рамки з дитячими фото, розвішаними на стінах.
Але Лєна не почувалася «сірою мишею»: вона просто жила так, як вважала за правильне. Її тішили дрібниці — нова серветка, тихий вечір із книгою, горнятко чаю з м’ятою, тепле світло настільної лампи. Олег же бачив у цьому застій.
Однак розлучатися, попри постійні претензії, він не хотів — у глибині душі його тримала думка, що інакше доведеться з’їжджати зі зручної квартири до своїх батьків, а з ними він вічно не ладнав. Тим більше що мати, Тамара Іллівна, у будь-якій сварці схильна була приймати бік невістки.
— Синочку, ти не правий, — частенько повторювала вона. — Лєна в тебе чудова дівчина, розумниця. Живете в її квартирі… от і радій.
— Мам, звідки тобі знати? — бурчав Олег. — Що ти взагалі в цьому житті тямиш? Застрягла, як і Лєнка, у своєму кам’яному віці.
Тамара Іллівна зітхала: син давно віддалився. Батько, Ігор Сергійович, знаючи характер Олега, казав лише:
— Та нехай сам розбирається, Тамаро, не лізь ти до нього.
А тим часом Олег приходив додому і дедалі більше злився: «Лєна як тінь, як сіра миша, та ще й прив’язала мене цією квартирою», — твердив він собі. У черговий скандал він крикнув:
— Я ж бачив колись у тобі гарну квітку! А що тепер? Живу із замерзлим бутоном…
Лєна тоді заплакала вперше за багато місяців.
І ось того спекотного дня — того самого, з якого все почалося, — вони вперше серйозно заговорили про розлучення. Олег стояв біля вікна і дивився, як сусіди в будинку навпроти розкладають речі на балконі.
— Лєно, я втомився, — тихо промовив він, продовжуючи дивитися у шибку.
— Ти втомився… від чого? — вона намагалася говорити рівно.
— Від цього життя, від наших нескінченних сварок. Ти замкнулася у своїх каструлях і серветках. Думаєш, я хочу отак безцільно проживати роки?
Лєна з хвилину мовчала, потім узяла пакет зі сміттям і вийшла в коридор. Олег почув, як грюкнули двері. Він сподівався, що вона повернеться за пару хвилин, можливо, порозуміється. Але Лєна пропала на пів години, повернулася вже спокійніша.
— Знаєш, — сказала вона, притулившись до стіни, — мабуть, тобі справді краще побути одному. Переїжджай.
— Ні вже, — Олег промовив це різко, наче його зачепили за живе. — Я взагалі-то не збирався зі свого дому йти.
— Олеже, це не твій дім. Це квартира моїх батьків, — Лєна гірко всміхнулася. — Давай чесно: у нас нічого не виходить. Пора вже це визнати.
Він не знав, що сказати, тому пішов в кімнату і сів за ноутбук. Але думка гризла його: «А куди ж я піду? До батьків… з ними й так стосунки натягнуті». Сварка зависла в повітрі, і в наступні дні все повторювалося: вони сперечалися про всілякі дрібниці, а в основі кожного скандалу лежало одне й те саме — байдужість до дружини, яку він вважав «сірою мишею», змішана зі страхом залишитися без даху над головою.
Зрештою дійшло до точки: Олег розлютився остаточно і сам подав на розлучення. «Це я вирішую, а не вона, — уперто бурмотів він. — Зрештою, у мене є батьки, є куди піти». Він зібрав валізи й поїхав до Тамари Іллівни та Ігоря Сергійовича, хай і без особливого захвату. Лєна на розлучення погодилася спокійно.
Заяви до РАЦСу — і невдовзі вони офіційно перестали бути чоловіком і дружиною.
Минуло три роки. Олег жив увесь цей час у батьків. Спочатку він думав, що «от відпочину пару місяців і повернуся до нормального життя: винайму квартиру, знайду нову дівчину, яка поділятиме мої ідеали». Але загруз, як у болоті. З роботою все було безрадісно: грошей вистачало тільки на скромні втіхи. Та й перспективи якось не окреслювалися. Батьки бурчали, що синові вже за тридцять, а він усе ще сидить у них на шиї.
І ось одного разу, холодного весняного вечора, Олег повертався після зустрічі з другом. Ішов він повз маленьке затишне кафе, де у вітрині яскраво горіли світильники. Олег вирішив зазирнути зігрітися. Але, підійшовши ближче, раптом завмер: біля входу стояла Лєна. Та сама Лєна, яку він залишив три роки тому в її квартирі. Але це вже була інша жінка: впевнена постава, акуратна зачіска, строгий, але елегантний одяг і спокійний погляд. У руках — ключі від машини. Судячи з марки, недешевої.
«Оце так…» — подумав Олег і сам не помітив, як підійшов до неї.
— Лєно? — гукнув він.
Вона обернулася, впізнала його не одразу, але тут же всміхнулася. Олег помітив, що усмішка не та, що раніше — боязка й зніяковіла, а по-справжньому спокійна і впевнена в собі.
— Привіт, Олеже, — промовила вона. — Рада тебе бачити! Як ти?
— Та нормально… — він поправив шарф, відчуваючи якусь розгубленість.
— Бачу, в тебе все добре.
— Скажімо так, я тепер живу так, як завжди мріяла, — Лєна відповіла без тіні пафосу.
— Ось як… — Олег проковтнув, намагаючись проковтнути разом із грудкою в горлі й зростаючу заздрість. — А… ну ти молодець. Працюєш там само?
— Ні, я змінила сферу. Відкрила свою студію флористики. Спочатку боялася, але… — тут вона всміхнулася. — Знайшлася людина, яка мене підтримала.
— Хто це? — слова самі зірвалися в нього з губ.
Перш ніж Лєна встигла відповісти, з дверей кафе з’явився високий чоловік у пальті. Він підійшов до Лєни й обійняв її за плечі:
— Кохана, там столик звільнився, ходімо?
Лєна обернулася до Олега, представила чоловіка:
— Це Вадим, знайомся. Вадим, це Олег, — вона всміхнулася чоловікові, зворушена його турботою. — Загалом, Олеже, я була рада тебе побачити. Я… сподіваюся, у тебе теж усе буде добре.
Олег кивнув, відчуваючи, як усередині закипає буря. Дивлячись на Вадима, він раптом ясно усвідомив: Лєна — зовсім інша, не та «сіра миша», якою він її вважав. Вона розкрилася, як та квітка, що він сам же описував, але тільки не з ним, а з кимось іншим.
— Лєно… — він хотів сказати щось на кшталт «вибач мені», але всі слова застрягли в горлі. — Радий за тебе, правда.
— Дякую, Олеже, — відповіла вона тихо, але впевнено. — Бережи себе.
Вадим усміхнувся Олегу, злегка кивнув, і вони зникли за скляними дверима кафе. Олег відчув, як холодний вітер буквально пронизує його наскрізь. Він на мить заплющив очі й згадав: «Живу із замерзлим бутоном…» — це він свого часу грубо кинув Лєні. А тепер ось бутон розцвів, а він сам залишився за дверима, в прямому й переносному сенсі.
Крізь великі вікна кафе було видно, як Лєна і Вадим спілкуються про щось, сміються. Він дивився на їхню жестикуляцію, щирі усмішки і ловив себе на думці, що весь вечір у нього вже зіпсований. І не тільки вечір — відчуття порожнечі в душі наростало. Колись і він міг стати для Лєни джерелом упевненості, заохотити її до змін, підтримати в прагненнях. Але сам обрав зовсім інше.
Олег, опустивши голову, відійшов від кафе. Напевне, якби він зараз побачив сам себе, то зрозумів би, що позеленів — від заздрості, від прикрості і, можливо, від болісного відчуття втраченої можливості.
