— Звідки в тебе гроші на відпустку? Не вірю, що сама заробила, — скептично посміхнулася свекруха.
Оксана обережно розклала останню партію мила ручної роботи — ніжного, молочного, з краплинами лавандової олії. Аромат, який зазвичай дарував їй спокій, цього разу змішувався з гнітючою тишею квартири. Роки декрету з двома дітьми промайнули у безкінечному вирі пелюшок, каш і розвивальних ігор. Але діти підростали, і в душі Оксани, наче підсніжник крізь асфальт, пробилося давно забуте відчуття — жага мати щось своє. Не просто бути мамою й дружиною, а знову стати Оксаною Юріївною — людиною з ідеями і мріями.
Так і з’явилася її «маленька справа» — виготовлення екологічної косметики й мила. Вечеря на кухні проходила у напруженій тиші, яку порушував лише дзвін ложок. Поки Оксана мила посуд, свекруха — Тетяна Петрівна, яка приїхала в гості й сиділа з кухлем гарячого чаю — не витримала.
— Ну що, дорогенька, знову своє оте… мило місила? — спитала вона, зморщивши ніс так, ніби вчула щось не лавандове, а радше неприємне. — Не жіноча це справа, скажу я тобі. Бруд розводити на кухні, гроші на вітер викидати. Твоє місце — з дітьми. Вони ж іще малі! Кості тільки в садочок, а Машуня взагалі вдома. Хто за ними наглядатиме, поки ти граєшся в бізнес-леді?
Оксана образилася, але нічого не сказала. Свекруха щоразу вказувала їй, де справді її місце, що і як робити.
— Я не граюся, Тетяно Петрівно, — тихо, але твердо відповіла вона, не обертаючись. — Я працюю, коли діти сплять — або в садочку, або ввечері. Усе чисто. І… це важливо для мене.
— Важливо! — обурилася свекруха. — Важливіше за сім’ю? Важливіше за дітей? От Борис, твій чоловік, на двох роботах працює, а ти тут… — кивнула вона у бік заповітної шафки, де зберігались флакони з оліями й формами.
Борис, який до того втупився в телефон, підняв голову. Обличчя у нього було втомлене й незадоволене.
— Мама має рацію, Оксано, — глухо мовив Борис. — Навіщо тобі все це? Клопоту — море, а віддачі нуль. Ти вмієш рахувати гроші? Інгредієнти, пакування… Це ж марні витрати. А якщо щось піде не так? Або просто прогориш? — він відсунув тарілку. — Нам зайві ризики не потрібні. У нас діти. І того, що я заробляю, достатньо.
Жінка вимкнула воду й повільно обернулася. В очах блищали сльози образи, але вона проковтнула їх.
— Достатньо? — її голос тремтів. — Достатньо на найнеобхідніше, Борю. Але хіба лише в грошах справа? Я вже п’ять років сиджу вдома! П’ять років — лише діти, дім, магазин, поліклініка. Я хочу нарешті знову відчути себе… людиною. Не тільки мамою й дружиною. Хочу створювати щось своїми руками — щось гарне, корисне. І люди вже купують, дякують! Хіба це не віддача?
— Віддача? — перебив Борис, його голос став суворішим. — Яка ще віддача? Тисяча гривень на тиждень? Це смішно, Оксано! Ти витрачаєш купу часу, сил… А діти? Хто їм казку читає, коли ти дивишся у свій ноутбук із замовленнями? Ти думаєш, я не бачу, як Маша сумує за тобою вечорами?
— Я все встигаю! — заперечила Оксана. — Я встаю раніше за всіх, лягаю пізніше, і казки читаю, і чисті ходіть, і нагодовані! Це моя мрія, Борю! Хіба ти не розумієш?
— Мрія? — втрутилася Тетяна Петрівна, підводячись. Її голос задзвенів чимось новим. — Мріяти треба було до весілля й дітей! Тепер твоя мрія — це міцна родина, порядок у домі й здорові діти! А не ці баночки! Ти — егоїстка, Оксано! Справжня егоїстка! Своїми фантазіями зовсім дітей запустила.
Слова свекрухи сприймалися важко й образливо. Оксана з надією глянула на Бориса, шукаючи підтримки, та він лише опустив очі. Його мовчання було важким знаком солідарності з матір’ю.
— Я не егоїстка, — прошепотіла Оксана, відчувши, як підкошуються ноги. — Я просто хочу… дихати. Бути собою. Хоча б трохи.
— “Бути собою”! — передражнила невістку Тетяна Петрівна. — Ото виростиш дітей, підеш на пенсію — тоді й будеш собою! А зараз твоя робота — це сім’я! Не збивай дітей з пантелику своїми фантазіями про мило!
Оксана більше не могла стримуватись. Сльози ринули градом. Вона вибігла з кухні, залишивши невитертий посуд на стільниці. У спальні вона зарилася обличчям у подушку, намагаючись стриматися. З кухні долинав глухий рокіт голосів свекрухи й чоловіка. Вони говорили в унісон. Не підтримували її, обговорювали.
Вона лежала, вдивляючись у темряву. Перед очима стояли суворі обличчя Бориса й Тетяни Петрівни. Та поступово оживали інші образи: захоплені відгуки перших покупчинь, запашний аромат вдало звареної партії мила, гордість за красиво запаковане замовлення.
Попри відкрите невдоволення чоловіка й свекрухи, Оксана не залишила свою «маленьку справу». Щоб менше отримувати докорів, вона стала ще тихішою, ще непомітнішою. Вставала до світанку, поки ще всі спали. Готувала основи, розливала суміші у форми.
Увечері, вклавши Костю й Машу, знову сідала за ноутбук: обробляла замовлення, спілкувалася з клієнтками в тематичних групах, вивчала нові рецепти. Втома тисла свинцем, але відчуття, що вона творить щось своє, що її праця не лише приносить радість іншим, а й дає реальні результати — було сильнішим.
Кропітка праця, захоплені відгуки й «сарафанне радіо» зробили своє. Наприкінці серпня, підраховуючи прибуток у спеціальному зошиті, Оксана з подивом побачила значну суму — достатню, щоб оплатити готель з басейном на кілька днів у Карпатах. Саме у горах влітку менше людей і можна гарно відпочити на природі. Це була не розкіш, звісно, але справжній ковток свіжого повітря для всієї родини — особливо для дітей.
Новину про накопичені кошти й заплановану відпустку Оксана вирішила повідомити за недільним обідом — як доконаний факт. Серце калатало, але голос звучав рівно.
— Борю, діти, — почала вона, відкладаючи ложку. — У мене для вас новина. Я назбирала гроші. Ми їдемо на відпочинок. Уже наступного тижня.
Настала тиша. Костя радісно заплескав у долоні: — Ура! Відпочинок! — Маша засяяла усмішкою. Борис здивовано підняв брови, на обличчі майнула ледь помітна емоція — то була розгубленість чи ніяковість.
— А на що ти назбирала? — втрутилася Тетяна Петрівна, як завжди приїхавши на вихідні. Її очі звузилися до вузеньких щілин — повних недовіри. — Знову на свої мильні бульбашки? Не сміши, Оксано! Звідки у тебе такі гроші? Ти що, Борині заощадження витратила? Чи… — вона багатозначно замовкла, — …позичила десь? А потім ми повинні будемо повертати?
У горлі в Оксани підкотився знайомий клубок образи.
— Я заробила їх сама, Тетяно Петрівно, — холодно відповіла вона, дивлячись свекрусі прямо в очі. — На своєму милі. Чистим, чесним продажем. Я рахувала кожну копійку, кожну витрачену хвилину. І назбирала без боргів, без допомоги чоловіка. Це — лише моя праця. Та, яку ви не цінуєте.
— Цього не може бути! — обурилася свекруха, підводячись. Обличчя її налилося фарбою. — Це Бориними грошима ти розпоряджалася, а тепер собі приписуєш! Або просто нам не говориш правду!
Оксана теж підвелася. У її поставі не було згорбленості. Лише пряма спина й крижаний спокій.
— Я кажу правду, — чітко вимовила вона, відділяючи кожне слово. — Я показала вам результат. Я пропоную родині відпочинок. А ви… ви приносите в цей дім лише отруту й недовіру. — Вона глибоко вдихнула. — Тетяно Петрівно, на сьогодні обід завершено. Прошу вас залишити нашу квартиру.
— Що?! — не зрозуміла свекруха. — Ти… ти мене виганяєш?!
— Ні, просто прошу піти, — спокійно підтвердила Оксана і вказала рукою в бік коридору.
Вона повернулася до столу, ігноруючи погляд свекрухи. Погляд Бориса вона відчувала кожною клітиною — важкий, спантеличений. Він мовчав. Мовчав, коли його мати звинувачувала дружину в усьому, чому тільки могла. Мовчав зараз, коли Оксана, яку він вважав неспроможною на щось серйозне, виявила силу й попросила його матір піти.
Його мовчання було гучніше за будь-які слова. У ньому було усвідомлення — він помилявся. Підрахунки чоловіка про марну роботу і «смішну тисячу гривень» виявилися хибними. Його дружина, яку він не підтримав, змогла те, у що він не вірив. Тетяна Петрівна ще щось бурмотіла, обурено грюкнула дверима — і пішла.
У квартирі запанувала тиша. Оксана повільно видихнула і сіла на стілець. Маша пригорнулася до неї, а Костя подивився на батька. Борис незграбно потер підборіддя долонею. Він перевів погляд на дружину, на квитки, що лежали на краю столу, на дітей, чиї очі світилися передчуттям відпочинку.
Чоловік відкрив рота, ніби хотів щось сказати — вибачитися чи поставити запитання, але слова вперто не йшли.
— Відпочинок — це… добре. Діти зрадіють.
Оксана кивнула, не дивлячись на нього. Взяла чашку, допила остиглий чай. У кімнаті на неї вже чекала нова партія мила — з морською сіллю та шавлією.
Попри всі труднощі і нерозуміння з боку родини, Оксана не відступилася від своєї справи. Дні та ночі, повні важкої праці, не минали даремно. І хоч справи йшли по-різному — іноді замовлень було багато, іноді спадала активність, — вона відчувала глибоке задоволення від того, що робить.
Кожен шматочок мила, кожна баночка з екологічною косметикою була не просто товаром, а втіленням її мрії, її внутрішнього світу. Вона була корисною — не лише для себе, а й для інших, хто цінував її турботу і любов до деталей.
З часом прибутки стали стабільнішими, і крім основних витрат на інгредієнти та пакування, Оксана змогла дозволити собі трохи більше — маленькі радощі, яких раніше бракувало, і навіть відклавши на нові ідеї для свого бізнесу. Вона знала: головне — не втратити себе в повсякденній метушні, берегти те, що робить її щасливою і живою.
І коли вона знову сиділа вечорами за роботою, змішуючи олії й готуючи нові партії, у серці було тепло і спокійно — вона залишилася собою, а це було найдорожчим. Свекруха ще приходила, не підтримувала жінку. Ще критикувала її справу й не вірила у прибуток. Проте Оксана не звертала на це увагу. Щось всередині у жінки змінилося і вона стала дивитися на образливі речі під новим кутом. Вже не було образ і сліз, тільки мрія, яку Оксана впевнено втілювала в реальність.
