«Звільнена за крадіжку!» — кричав директор прибиральниці, але посивів, коли вона ввімкнула запис із камер спостереження з його кабінету
Блискавка на чоботі заїла остаточно. Ніна смикнула замочок раз, другий і безсило видихнула, притулившись лобом до прохолодного дзеркала в передпокої. Це була остання крапля.
— Не пускають тебе чоботи, — пролунав голос чоловіка з кухні. — Знак це, Нінко.
Паша вийшов у коридор, жуючи бутерброд. У вицвілій майці, зі щетиною, яку він голив тільки на свята, він виглядав похмурим і надійним, як старий диван.
— Пашо, ну не починай, — Ніна присіла на пуфик, намагаючись пальцями розправити тканину, що застрягла в замку. — Роман Ілліч просив. У них там якийсь фуршет був у суботу, а завтра делегація. Подвійний тариф, Пашо. Нам кредит за машину ще пів року платити.
— Та подавилися б вони своїми тарифами! — чоловік поклав недоїдений хліб на тумбочку. — У людей неділя, млинці, телевізор. А моя Ніна з ганчіркою по чужих офісах скаче. Соромно мені, Нін. Перед мужиками в гаражі соромно.
Ніна нарешті впоралася з блискавкою, випрямилася й чмокнула чоловіка в колючу щоку.
— Не соромся. Зате не позичаємо ні в кого. Я швидко. Туди-назад, підлогу протру, сміття викину — і додому. Ти поки м’ясо дістань розморожувати, гуляш зробимо.
Паша лише махнув рукою й пішов назад до телевізора, шкандибаючи капцями.
Офісний центр «Плаза» у вихідний день нагадував акваріум без риб. Тихо, гулко, пахне остиглою кавою та пластиком. Ніна любила ці моменти: ніхто не дивиться крізь тебе, не потрібно тулитися до стіни, пропускаючи важливих менеджерів у вузьких піджаках.
Вона кивнула вахтеру дядьку Міші — вічному стражу кросвордів — і звично піднялася на четвертий поверх. Ключі від приймальні директора були в неї свої, під розписку.
Ніна вже дістала відро з підсобки, набрала води й попрямувала до кабінету Романа Ілліча, коли почула звук. Глухий, ритмічний стукіт. І сміх.
Вона завмерла біля масивних дубових дверей. Дивно. Директор, Роман Ілліч, людина строга, сімейна, по неділях завжди на дачі з онуками. Ніна знала його розклад краще за свій. Може, злодії?
Вона обережно натиснула на ручку. Двері виявилися незачиненими. Щілина була крихітною, але Ніна побачила достатньо.
На величезному столі для нарад, зсунувши вбік дорогі шкіряні блери, сидів Стас — син директора. Двадцять п’ять років, посада «заступника директора із загальних питань», а на ділі — головний офісний трутень. А поруч із ним, спиною до дверей, стояла дівчина. Тонка талія, руді локони.
Ніна впізнала її одразу. Христина. Молода дружина Романа Ілліча. Колишня секретарка, яку директор пів року тому повів до РАЦСу, незважаючи на пересуди всього офісу. Він на неї дивився як на ікону.
— А якщо директор дізнається? — голос Христини звучав примхливо, але весело.
— Та що він дізнається? — Стас хихотнув, відкорковуючи пляшку міцного напою з батькового бару. — Він зараз на грядках працює. Нічого він не бачить. І не чує. Думає, молода дружина його за багатий внутрішній світ любить.
Стас відпив просто з горла й зі стукотом поставив пляшку на поліровку, залишивши мокрий слід.
— Ми з тобою зараз цю фірму потроху до рук приберемо, поки тато відпочиває, і відправимо його на заслужений відпочинок. У хороший санаторій.
Ніна відчула, як до горла підкотила нудота. Роман Ілліч сина з боргів витягав, Христині машину купив за ціною квартири, а вони…
У цей момент швабра в руках Ніни зрадницьки скрипнула. Стас різко повернув голову.
— Хто там?!
Ніна не стала чекати. Стало ніяково. Вона, намагаючись не гриміти відром, рвонула назад до ліфтів. Тільки б не побачили обличчя! Якщо впізнають — життя не дадуть. Такі люди свідків не терплять, зі світу зживуть.
Вона вилетіла з будівлі, навіть не попрощавшись із дядьком Мішею. Руки тремтіли.
Вдома Паша одразу запідозрив неладне.
— Ти чого така? Біла вся. Сталося що?
— Ні… — збрехала Ніна, відводячи очі. — Голова розболілася. Тиск, мабуть.
Вночі вона не спала. Лежала, слухаючи сопіння чоловіка, й думала. Завтра понеділок. Стас напевно зрозумів, що хтось був за дверима. І він шукатиме винуватого. А хто у вихідний має доступ? Тільки прибиральниця.
Ранок почався не з кави, а з крику секретарки в слухавку:
— Ніно Петрівно, терміново до директора!
Ніна надягла свою найкращу блузку — ту, що берегла для походів у поліклініку. Вона знала, що йде на розмову.
Перед тим як зайти в кабінет, вона звернула до посту охорони. Дядько Міша пив чай.
— Михал Іваничу, рідненький, — Ніна поклала на стіл пакет із домашньою випічкою. — Допоможи. Мені здається, на мене зараз усіх собак повісять. Дай глянути вчорашній запис. З часу до другої.
Охоронець пожував губами, дивлячись то на булочки, то на бліду Ніну.
— Не можна, Петрівно. Але заради твоїх смаколиків… Тільки швидко.
За п’ять хвилин Ніна вийшла від охоронця. Тепер вона була готова.
У кабінеті директора пахло медикаментами. Роман Ілліч сидів у кріслі, він виглядав дуже втомленим і блідим. Поруч, на підвіконні, бовтав ногою Стас. Христина сиділа на диванчику, втупившись у телефон, і навіть не підняла голови.
— Явилася, — проричав директор.
— Доброго ранку, Романе Іллічу.
— Доброго?! — він схопився, і Ніна побачила, як тремтять його руки. — Що ти влаштувала в моєму кабінеті?
Директор тицьнув пальцем у стіл. Там не було ноутбука. Того самого, дорогого.
— Син приїхав уранці, хотів попрацювати. Двері відчинені, ноутбука немає. На столі — плями від міцних напоїв. У вихідні ключі тільки в тебе були!
Ніна перевела погляд на Стаса. Той дивився на неї з задоволеною усмішкою переможця. Він прорахував усе. Скинути крадіжку на прибиральницю — ідеальний план. І ноутбук собі забере, і свідка прибере чужими руками.
— Звільнена за крадіжку! — кричав директор прибиральниці, не пам’ятаючи себе. — Зараз поліцію викличу, нехай розбираються! Стаття тобі буде, ганьба на все місто! Трудову зіпсую так, що тебе нікуди не візьмуть!
Ніна мовчала. Вона чекала, коли він видихнеться. Образа пекла всередині, як кислота. Вона п’ять років у цій фірмі. Знає, який чай він любить, як піклуватися про його речі. І він повірив цьому…
— Поліцію не треба, Романе Іллічу, — тихо, але твердо сказала вона.
— Що? Ти ще умови ставитимеш? — вигукнув Стас. — Тату, телефонуй в органи, нехай розбираються!
— Я ноутбук не брала, — Ніна дістала з кишені дешевий смартфон із тріщиною на екрані. — І плями на столі — не мої.
— А чиї ж? — запитала Христина, не відриваючись від екрана.
— А ми зараз подивимося, — Ніна поклала телефон на стіл перед директором. — Михайло Іванович мені запис скинув. Хотіла просто довести, що працювала чесно.
Обличчя Стаса витяглося. Він смикнувся до столу:
— Це підробка! Не смій дивитися!
— Сядь! — гаркнув на нього батько, раптом відчувши неладне в голосі прибиральниці.
Роман Ілліч натиснув на «плей». На записі з камери відеоспостереження було видно все. Ось заходять Стас і Христина. Ось Стас відкриває батьків бар. Ось вони сміються, і Христина пародіює ходу чоловіка. Ось Стас ховає ноутбук батька у свою спортивну сумку. А потім — звук. Ніна записала відео з екрана монітора охорони, і звук там був, хоч і тихий.
«…на заслужений відпочинок…» — донеслося з динаміка телефону. У кабінеті запанувало тяжке мовчання. Чути було тільки гудіння кондиціонера.
Роман Ілліч повільно підняв голову. Він не кричав. Він виглядав дуже слабким і пригніченим. Він дивився не на сина, не на дружину. Він дивився у стіну.
— Геть, — прошепотів він.
— Любий, це не те… — почала було Христина, схоплюючись.
— Геть! — мовив він ще раз.
Стас і Христина поспішно зникли з кабінету.
Директор осів у крісло, розстібаючи комірець сорочки. Його охопив озноб.
— Води… — прохрипів він.
Ніна метнулася до кулера, налила склянку, подала. Він пив жадібно, проливаючи на краватку. Потім подивився на Ніну. У його очах стояли сльози безсилля та прозріння.
— Пробач, Петрівно, — глухо сказав він. — Нічого не бачив.
Він поліз у кишеню, дістав гаманець, витягнув пачку великих купюр.
— Візьми. Премія тобі. За чесність. І за те, що очі відкрила.
Ніна подивилася на гроші. Це була зарплата її Паші за пів року. Рука смикнулася взяти — скільки дір можна заткати! Але потім вона подивилася на директора. Засмученого, зрадженого найближчими.
— Не треба, Романе Іллічу, — вона відсунула руку з грошима. — Не візьму.
— Тобі гроші непотрібні?
— Потрібні. Просто не хочу. Не добре у вас тут стало. Задушливо. Я звільняюся.
— Я зарплату підніму! Удвічі! Ніно!
— Дякую, але ні. Спокій дорожчий.
Вона розвернулася й пішла до виходу.
— Трудову надішліть поштою! — кинула вона, не обертаючись.
Вийшовши на вулицю, Ніна з полегшенням видихнула. Повітря було морозне, чисте, без домішки дорогого одеколону та брехні. Вона дістала телефон.
— Пашо, став чайник. І діставай ту настоянку, що мама передала.
— Звільнили? — голос чоловіка здригнувся.
— Сама пішла, — Ніна усміхнулася, дивлячись на небо. — Знаєш, Пашо, а давай на вихідних на риболовлю махнемо? На твою улюблену річку.
— А гроші? Кредит?
— Прорвемося, Пашко. Руки-ноги цілі, совість чиста. А решту заробимо. Головне, що ми одне в одного є.
Вона крокувала до метро, і блискавка на чоботі, яка заїла, вже зовсім не дратувала.
