— Звільняй кімнату в будинку. Тепер там житимуть мої батьки, — чоловік поставив мене перед фактом.
Ірина сиділа за письмовим столом, коли хтось постукав у двері кабінету. Це був Олег. Він заглянув усередину, ніби оцінюючи знайоме приміщення зовсім іншим поглядом.
— Можна? — запитав він, хоча вже ступив за поріг.
Ірина кивнула, не відриваючи очей від екрана. Будинок дістався їй у спадок від тітки Ліди п’ять років тому. Просторий, світлий, із трьома кімнатами. Одну вона облаштувала під кабінет — улюблене місце, де панували тиша й порядок.
— Слухай, — почав Олег, сідаючи на край дивана, — батьки знову скаржаться на міську метушню.
Ірина нарешті повернулася до нього. За десять років спільного життя вона навчилася читати його інтонації. І зараз у голосі вловила щось нерішуче.
— Мама каже, що через шум не може нормально спати, — продовжив він. — А тато постійно бурчить, що втомився від цієї метушні.
— Зрозуміло, — коротко відказала вона й знову занурилася в роботу. Та й оренда дорога…
Та розмови про батьків не припинялися. Щовечора Олег знаходив нову причину згадати про їхні труднощі. То від повітря тиск підскакує, то сусіди зверху заважають, то сходи в під’їзді занадто круті.
— Вони мріють про тишу, ти розумієш? — якось сказав він за вечерею. — Про спокій, про справжній дім.
Ірина їла повільно, вдивляючись у тарілку. Олег ніколи не був балакучим, тож така турбота про батьків здавалася їй незвичною.
— І що ти пропонуєш? — обережно спитала вона.
— Та нічого особливого, — знизав плечима. — Просто думаю про них.
Минув тиждень, і Ірина помітила, що чоловік став заходити до її кабінету частіше, ніж зазвичай. Спершу під приводом пошуку якихось документів, потім просто так — без жодного пояснення. Зупинявся біля стіни, дивився навколо, ніби щось прикидав.
— Гарна кімната, — кинув одного вечора. — Світла, простора.
Ірина відірвалася від паперів. У його голосі вона вловила щось нове. Ніби він не просто говорив, а вже оцінював.
— Так, мені подобається тут працювати, — відповіла вона спокійно.
— Знаєш, — сказав Олег, підходячи до вікна, — може, тобі варто подумати про переїзд у спальню? Там теж можна облаштувати робоче місце.
Всередині щось стиснулося. Ірина відклала ручку й уважно подивилася на чоловіка.
— Навіщо мені переїжджати? Тут зручно.
— Ну, не знаю, — пробурмотів він. — Просто подумав.
Але тепер думка про переїзд не давала їй спокою. Вона все частіше ловила його погляд, який оцінював простір її кабінету — ніби він у думках розставляв інші меблі. Ніби ця кімната йому належала.
— Слухай, — озвався він за кілька днів, — а чи не час звільнити твій кабінет? Про всяк випадок.
Це прозвучало так буденно, наче рішення вже давно ухвалене. Ірина здригнулася.
— А чому я маю його звільняти? — різко спитала вона, хоча не планувала підвищувати голос.
— Та ніби нічого, — знітився Олег. — Просто подумав, що це була б зручна кімната для гостей.
Але їй уже все стало ясно. Усі ці розмови про батьків, усі випадкові фрази про кабінет — це був один план. План, у якому її думку просто проігнорували.
— Олеже, — вимовила вона повільно, — скажи прямо. Що відбувається?
Він відвернувся до вікна, уникаючи її погляду. Настала довга тиша. Ірина зрозуміла: усе вже вирішено. Без неї.
— Олеже, — повторила вона твердіше, — що відбувається?
Чоловік повільно обернувся. На обличчі застиг вираз ніяковості, але в очах блиснула рішучість.
— Ну, батьки справді втомилися від міського шуму, — почав він обережно. — Їм потрібен спокій, розумієш?
Ірина підвелася з-за столу. Настороженість наростала з новою силою.
— І що ти пропонуєш? — спитала, хоча вже здогадувалася про відповідь.
— Ми ж одна сім’я, — відповів Олег, ніби це мало пояснити все. — У нас є вільна кімната.
Вільна. Її робочий кабінет, її особистий простір, її притулок — раптом виявився «вільною кімнатою». Ірина стиснула руки.
— Це не вільна кімната, — сказала вона повільно й чітко. — Це мій кабінет.
— Та ти ж можеш працювати й у спальні, — знизав плечима Олег. — А батькам більше нікуди йти.
Фраза прозвучала надто впевнено. Наче він повторював її не вперше. Ірина зрозуміла: цю розмову він уже мав — але не з нею.
— Олеже, це мій дім, — сказала вона різко. — І я не давала згоди на переїзд твоїх батьків.
— Але ж ти не проти, правда? — парирував він, і в голосі з’явилося роздратування. — Ми ж сім’я, чи не так?
Знову це — «сім’я». Як прикриття, як аргумент, що автоматично позбавляє права голосу. Ірина відійшла до вікна, намагаючись зібратися з думками.
— А якщо я проти? — тихо спитала, не озираючись.
— Не будь егоїсткою, — кинув він. — Мова йде про літніх людей.
Егоїстка. За те, що хоче залишити собі місце для роботи. За те, що вважає, що подібні рішення варто ухвалювати разом. Ірина розвернулася до нього.
— Егоїстка? — перепитала вона. — Бо хочу, щоб мою думку теж враховували?
— Та годі тобі, — відмахнувся Олег. — Це ж родинний обов’язок. Ми не можемо їх залишити напризволяще.
Родинний обов’язок. Ще одна гарна фраза, покликана змусити її замовкнути.
Але мовчати Ірина вже не збиралася.
— А мій обов’язок перед самою собою тебе не цікавить? — запитала вона.
— Та не перебільшуй, — відмахнувся чоловік. — Перенесеш комп’ютер в іншу кімнату — не кінець світу.
«Подумаєш». Її багаторічна праця, створення ідеального робочого місця — і все це «подумаєш». Ірина раптом подивилася на Олега ніби вперше.
— І коли ти встиг усе вирішити? — тихо запитала вона.
— Та нічого я не вирішував, — почав виправдовуватись Олег. — Просто думав над варіантами.
— Це неправда, — сказала вона спокійно. — Ти вже все обговорив із батьками, так?
Мовчання було промовистішим за будь-які слова. Ірина сіла в крісло, намагаючись осмислити все, що відбувається.
— Тобто ти порадився з усіма, окрім мене, — констатувала вона.
— Та досить уже! — обурився Олег. — Яка різниця, з ким я говорив?
Яка різниця. Її думка, її згода, її дім — яка різниця. Ірина раптом ясно усвідомила: чоловік поводиться як власник, наче вона тут — просто додаток до майна.
У батьків Олега була простора двокімнатна квартира у спальному районі міста. Після одруження сина вони вирішили її здавати, а самі переїхали у простору однокімнатну квартиру, у сусідньому районі. Різниця в грошах була їм як невеликий бонус до пенсії, тож подружжя почувалося впевнено. Не раз батьки чоловіка розглядали варіанти оренди заміського будинку, щоб свіже повітря було, невелика грядка, квітник та ще якісь дрібниці. Проте, щоб винайняти будинок у гарному стані й не робити у ньому ремонт, це виявилося дуже дорого. Так і прийшла ідея переїзду до сина. У нього ж і будинок свій, і за оренду платити не потрібно.
Ніби непогана ідея, але ділити власний простір з батьками чоловіка жінці зовсім не хотілося. Особливо, звільняти свій кабінет. Планування у будинку було нестандартним. Спальня, кабінет, кухня-студія і ще одна кімната на шість квадратних метрів. Якби жінка і хотіла, але не могла туди нікого поселити, занадто мало місця, особливо для двох.
Наступного ранку Олег зайшов на кухню з виглядом людини, яка прийняла остаточне рішення. Ірина вже сиділа за столом із чашкою кави, готова почути продовження вчорашньої розмови.
— Слухай, — почав він без зайвих слів, — батьки вирішили остаточно. Вони переїжджають.
Ірина підвела погляд. У його голосі не було й тіні сумніву чи запрошення до діалогу.
— Звільни кімнату. Тепер там житимуть мої батьки, — додав він, наче видавав розпорядження.
Для Ірини це стало моментом прозріння. Її навіть не спитали. Олег не просто не порадився — він викреслив її зі свого рішення. Чашка здригнулася в її руках. Всередині все переверталося від усвідомлення масштабу зради. Олег стояв і чекав її реакції, як начальник чекає покірного виконання наказу.
— Ти серйозно? — повільно вимовила вона. — Просто взяв і вирішив за мене? Я ж учора чітко сказала, що проти!
— Та не починай, — махнув рукою чоловік. — Це ж логічно. Де їм ще жити?
Ірина поставила чашку на стіл і підвелася. Її руки тремтіли від напруги й образи.
— Олеже, ти мене зрадив, — сказала вона прямо. — Поставив інтереси своїх батьків вище за наш шлюб.
— Та перестань драматизувати, — пробурмотів він. — Це ж сім’я.
— А я — не сім’я? — її голос став різким, твердим. — Ти переступив мої межі. І повністю знехтував моїм правом голосу в моєму ж домі!
Олег відвернувся. Він явно не очікував такої реакції. Усі ці роки Ірина мовчки погоджувалась. Але зараз щось у ній остаточно зламалося.
— Ти ставишся до мене, як до обслуговуючого персоналу, — продовжила Ірина. — Вирішив, що я мовчатиму й усе терпітиму?
— Припини, — роздратовано кинув чоловік. — Нічого не сталося.
— Нічого не сталося? Мою думку знехтували, мій простір вирішили забрати, і це — дрібниці?
— Ірина зробила крок до нього ближче. — Я відмовляюся звільняти свою кімнату, і тим більше — впускати у свій дім твоїх батьків, яких ніхто сюди не кликав.
— Ти що собі дозволяєш?! — обурився Олег. — Це ж мої батьки!
— А це мій дім! — вигукнула у відповідь Ірина. — І я не збираюся жити з людиною, яка бачить у мені пусте місце!
Олег мимоволі відступив — уперше за багато років він побачив дружину по-справжньому сердитою. В її очах палала рішучість, якої він раніше не помічав.
— Ти не розумієш… — почав він розгублено. — Батьки розраховують на нас…
— А ти не розумієш мене! — різко обірвала вона. — Десять років не розумієш! Я — не іграшка у твоїх руках!
Вона пройшлася кухнею, зібравшись з думками. Слова, які роками накопичувалися десь глибоко, тепер виривалися на волю.
— Знаєш що, Олеже? — сказала вона, розвернувшись до нього. — Забирайся з мого дому.
— Що? — розгублено перепитав він. — Ти що кажеш?
— Я більше не хочу жити з людиною, яка не рахується зі мною, — чітко і повільно вимовила Ірина.
Олег відкрив рота, але так і не знайшов, що сказати. Він явно не чекав такого повороту.
— Але ж це наш дім, — пробурмотів він.
— Юридично дім належить мені, — холодно нагадала Ірина. — І я маю повне право вигнати тебе.
Олег стояв, ніби не вірячи почутому. У його очах — розгубленість. Він зрозумів: переступив межу, яку не мав права переходити.
— Іро, давай поговоримо спокійно, — спробував залагодити. — Ми ж можемо домовитися…
— Запізно, — відрізала вона. — Домовлятися треба було до того, як ти вирішив усе сам.
Олег хотів ще щось сказати, але в її погляді було стільки твердої рішучості, що слова застрягли в горлі. Це вже була не та покірна жінка, яка роками йшла на поступки.
— Збирай речі, — спокійно сказала Ірина.
Минув тиждень. Ірина сиділа у своєму кабінеті, насолоджуючись тишею. Будинок здавався більшим без чужої присутності. Порядок, якого вона так цінувала, нарешті повернувся.
Усередині оселилося спокійне, впевнене відчуття правильності. Вперше за багато років вона захистила свої межі. Захистила себе.
Зазвонив телефон. На екрані — ім’я Олега. Ірина натиснула «відхилити» й повернулася до роботи. Любов і родина — це не обов’язок і не мовчазне терпіння. Це взаємна повага. І жоден «сімейний борг» не дає права когось ображати. Вона це зрозуміла. Нарешті.
