Ганна Семенівна зупинилася посеред подвір’я, повільно витерла фартухом заклопотані руки й важко зітхнула. Анатолій стояв і дивився на неї, як оте теля, що паслося біля городу.
В його руках стискався молоток, а поруч на траві лежали дві розколоті дошки, які ще п’ять хвилин тому мали стати частиною нової альтанки.
— Анатолію, ти мені скажи, будь ласка, тільки чесно, — Ганна Семенівна підійшла ближче, мружачись від яскравого літнього сонця. — Ти цей цвях вирішив забити чи випробувати на міцність моє терпіння.
Зять переступив з ноги на ногу, почухав потилицю й подивився на розкопку під ногами, ніби шукав там підказку від вищих сил.
— Ганно Семенівно, деревина виявилася занадто сухою, — буркнув він, виправляючи окуляри, які сповзли на кінчик носа. — Я робив усе за технологією, як написано в інструкції з інтернету.
— За технологією, кажеш, — Ганна Семенівна приклала долоню до чола, хитаючи головою. — Твоя інструкція, мабуть, писана для тих, хто дуба від берези відрізнити не може. Ти мені замість затишного куточка для відпочинку зробив якийсь смітник із трісок. В мене сусіди через тин дивляться й думають, що ми тут смерч пережили.
У цей момент із хати вийшла Мар’яна, донька Ганни Семенівни та дружина Анатолія. Вона несла на таці трьохлітрову банку з холодним компотом і кілька склянок. Побачивши вираз обличчя матері й похилену постать чоловіка, дівчина одразу зрозуміла, що спокійного ранку вже не буде.
— Мамо, ну що знову сталося, — Мар’яна поставила тацю на дерев’яний стіл під яблунею. — Анатолій же старається, він цілі вихідні присвятив нашому городу й подвір’ю.
— Старається, доню, — з гіркою іронією відказала Ганна Семенівна. — Він так старається, що скоро в нас від паркану залишиться один спогад, а від альтанки — купа трісок для розпалювання печі. Я його попросила просто підправити навіс, а він розібрав половину конструкції й тепер стоїть, чекає, поки воно само зростеться.
— Я не чекаю, — подав голос Анатолій, у якому виразно відчувалося роздратування. — Я аналізую ситуацію та оціную обсяг подальших робіт.
— Оцінюєш, — Ганна Семенівна сплеснула руками. — Ти вже дві години аналізуєш один брусок. Якби я так аналізувала, коли город сапала, ми б із тобою вже давно зимою одну солому їли.
— Мамо, припини його критикувати, — заступилася Мар’яна, наливаючи компот у склянку. — Толя — міський житель, він працює в IT-сфері, його розум налаштований на інші завдання. Він не мусить уміти майструвати як професійний тесля.
— Якщо він не мусить уміти майструвати, то хай не береться за молоток, — Ганна Семенівна взяла склянку, але дивилася не на напій, а прямо в очі зятю. — Людина, яка не може відрізнити шуруп від цвяха, повинна сидіти за своїм комп’ютером і не чіпати майно, яке будував ще мій покійний чоловік.
Анатолій поклав молоток на стіл із виразним стукотом, що свідчило про найвищий ступінь його обурення.
— Ганно Семенівно, ваш покійний чоловік будував цей навіс у минулому столітті з того, що знайшов на звалищі. Це не витвір архітектури, це небезпечна споруда, яка трималася на чесному слові й трьох шарах старої фарби. Я хотів зробити як краще, щоб вашій доньці було де випити кави вранці.
— Моя донька прекрасно пила каву й на ганку, поки ти не вирішив проявити свої інженерні таланти, — Ганна Семенівна зробила ковток і відставила склянку. — А конструкція трималася п’ятнадцять років і ще стільки ж простояла б, якби хтось не вирішив перевірити її на міцність своєю невиправданою завзятістю.
— Анатолію, заспокойся, мамо, ти теж не перебільшуй, — Мар’яна стала між ними, простягаючи чоловікові склянку з компотом. — Ви можете бодай один день не влаштовувати словесні дуелі. Ми приїхали на вихідні відпочити, а не слухати ваші взаємні претензії.
— Я з радістю відпочивав би, — мовив Анатолій, приймаючи склянку й демонстративно відвертаючись від тещі. — Але ваша мати вважає своїм святим обов’язком контролювати кожен мій крок і давати цінні вказівки з приводу того, у чому сама не розуміється.
Ганна Семенівна від обурення аж повітря ротом ковтнула.
— Це я не розуміюся. Я в цьому домі виросла, я цей город власноруч засаджувала, я кожен кущ тут знаю. А ти приїхав із міста, надягнув свої розумні окуляри й вирішив, що ти тут найголовніший господар. Ти навіть лопату тримаєш так, ніби це кришталева ваза, яка зараз розіб’ється.
— Лопата — це простий механічний інструмент, — спокійно, але з виразним холодом у голосі відповів Анатолій. — І тримаю я її абсолютно правильно з точки зору біомеханіки, щоб не перевантажувати поперековий відділ хребта. Те, що ви звикли працювати до сьомого поту й спини не розгинати, не означає, що це єдиний правильний спосіб.
— Ох, ти подивися на нього, біомеханік знайшовся, — Ганна Семенівна хихикнула, проте в її сміху не було й краплі веселощів. — Поперек він береже. А хто буде картоплю підгортати, теж біомеханіка чи, може, твій комп’ютер за тебе це зробить.
— Мамо, картоплю ми підгорнемо разом увечері, коли спаде спека, — втрутилася Мар’яна. — Перестаньте чіплятися один до одного.
— Я не чіпляюся, Мар’яно, — Ганна Семенівна склала руки на грудях. — Я просто констатую факт. Твій чоловік має золоті руки, але, на жаль, ростуть вони трохи нижче плечей. Вчора він намагався полагодити кран у ванній, то ми два години сиділи без води, поки сусіда Василя не довелося кликати.
Анатолій аж поблід від такого закиду.
— Кран був зіпсований ще до нашого приїзду, там зносилася прокладка, якої у вас у хаті не було. Василь просто мотав туди шматок старої ґуми, це тимчасове рішення, яке суперечить усім санітарним нормам.
— Зате це тимчасове рішення працює, й у нас є вода, — парирувала теща. — А твої санітарні норми залишили нас із сухим умивальником на пів дня.
Сонячне проміння ставало все гарячішим, атмосфера на подвір’ї нагрівалася не менш стрімко. Мар’яна важко зітхнула й сіла за стіл, розуміючи, що зупинити цей словесний потік буде непросто.
— Ганно Семенівно, — Анатолій ступив крок убік тещі, намагаючись зберегти академічний тон. — Ви заперечуєте будь-який прогрес і раціональний підхід. Ви звикли жити за стандартами минулого століття й сприймаєте будь-яку спробу модернізації як особисту образу.
— Я сприймаю як образу той факт, що в моєму дворі знищують майно й називають це модернізацією, — твердо відповіла Ганна Семенівна. — Якщо ти такий розумний і прогресивний, чому ти не можеш рівно відпиляти шматок дошки. Подивися на цей зріз, він же кривий, як турецька шабля.
— Це тому, що ваша пилка тупа, як задня стінка цієї повітки, — відрізав Анатолій, указуючи пальцем на інструмент. — Нею можна тільки вербові гілки гризти, а не працювати з якісною деревиною.
— Пилка в мене чудова, її мій брат точив минулої осені, — вигукнула Ганна Семенівна, хоча й без виклику, а скоріше з образою за свій інструмент. — Просто треба вміти нею користуватися, а не тиснути всією вагою, ніби ти на ній верхи їхати зібрався.
Мар’яна під звела очі до неба й вирішила змінити тактику.
— Добре, якщо пилка тупа, а дошка крива, то давайте підемо в хату й пообідаємо. Я зварила борщ, він уже трохи вистиг.
— Я не хочу борщу, — мовив Анатолій. — Я спочатку закінчу цю роботу, щоб довести, що мій проект має право на життя.
— Ой, доведе він, — мовила Ганна Семенівна, потираючи лоб. — Ти краще доведи, що можеш прибрати за собою ці стружки, бо вітер зараз рознесе їх по всьому городу, і вони опиняться на моїх огірках.
— Стружки є природним мульчувальним матеріалом, вони корисні для ґрунту, — повчально зауважив зять.
— Для мого ґрунту корисний порядок, а не твоя мульча, — відкарбувала теща. — Якщо через пів години тут не буде чисто, я сама візьму мітлу, але тоді тобі краще на очі мені не потрапляти.
Анатолій глибоко вдихнув, явно збираючись відповісти щось гостре, але вчасно зупинився, глянувши на Мар’яну, яка виразно благала його мовчки закінчити цю суперечку. Втім, мовчанка тривала недовго.
Ганна Семенівна підійшла до зіпсоварної конструкції, похитала одну з вертикальних балок і знову повернулася до Анатолія.
— Ти хоч цвяхи взяв правильні. Це ж для покрівлі, а ти ними бічні рейки скріплюєш. Вони ж вилізуть з іншого боку й хтось обов’язково зачепиться одягом або рукою.
— Це універсальні кріпильні елементи з цинковим покриттям, вони запобігають корозії, — відповів Анатолій, знову повертаючись до свого професійного тону. — Я порахував товщину матеріалу, нічого там не вилізе.
— Воно вже вилізло, — Ганна Семенівна вказала пальцем на зворотний бік бруска, де гострий кінчик металу справді стирчав на кілька міліметрів. — Бачиш. Твоя теорія знову розбилася об практичну реальність.
Анатолій підійшов ближче, нахилився, уважно роздивився метал і насупився.
— Це поодинока погрішність вимірювання, пов’язана з неоднорідністю структури деревини в цьому конкретному місці.
— Це не погрішність, це неуважність, — хихикнула теща. — Ти як той косар, що на камінь наскочив і каже, що камінь не за правилами лежить.
— Ганно Семенівно, ви навмисно шукаєте недоліки там, де їх немає, — Анатолій випрямився, схрестивши руки на грудях. — Замість того, щоб підтримати ініціативу й похвалити за прагнення зробити ваш побут комфортнішим, ви лише критикуєте й знецінюєте мою працю.
— Я похвалю тебе тоді, коли буде за що, — відповіла Ганна Семенівна вже спокійнішим, але все ще суворим голосом. — Коли я побачу, що альтанка стоїть рівно, дах не протікає, а цвяхи не стирчать у всі боки. А поки що я бачу тільки переведені матеріали й зіпсований настрій моєї доньки.
Мар’яна встала з-за столу й підійшла до них.
— Мій настрій зіпсований не матеріалами, а тим, що ви два дорослих, розумних чоловіка й жінка не можете знайти спільну мову через якусь дошку. Анатолію, визнай, що цвях справді задовгий. Мамо, визнай, що Толя намагається зробити щось корисне для нас усіх.
Анатолій подивився на Мар’яну, і мовив:
— Добре, я визнаю, що довжина кріплення була підібрана без урахування можливого усадження деревини. Я заміню його на коротший аналог.
Ганна Семенівна зміряла його поглядом від ніг до голови, похитала головою, але в її очах з’явився ледве помітний теплий вогник.
— От і добре. А пилку я тобі зараз винесу іншу, з сараю, яку мій батько ще берег. Вона гостра, як бритва, тільки працювати нею треба обережно, без твого цього біомеханічного фанатизму.
Вона повернулася й повагом пішла до господарчих будівель. Анатолій залишився стояти біля своєї незакінченої роботи, знову дивився на розколоту дошку, але вже без колишньої впертості.
— Бачиш, — тихо сказала Мар’яна, обіймаючи чоловіка за плечі. — Вона просто хвилюється за свій дім. Вона звикла, що все під контролем.
— Вона просто неможлива жінка, — тихо відповів Анатолій, проте в його голосі вже не було агресії. — Вона заперечує очевидні фізичні закони тільки для того, щоб лишитися правою.
— Вона моя мати, — посміхнулася Мар’яна. — І вона зараз принесе тобі найкращу пилку в цьому селі. Це її спосіб сказати, що вона тобі довіряє.
За кілька хвилин Ганна Семенівна повернулася, тримаючи в руках стару, але дбайливо змащену пилку з дерев’яною ручкою. Вона протягнула її зятю держаком уперед.
— На, тримай. Тільки не намагайся пиляти згори донизу, роби плавні рухи під кутом сорок п’ять градусів. І не тисни, вона сама ріже.
Анатолій обережно взяв інструмент, оглядів лезо й проводив пальцем по зубцях.
— Дійсно, розводка зубців зроблена дуже якісно. Дякую, Ганно Семенівно.
— Нема за що дякувати, — мовила вона, повертаючись до столу. — Борщ на столі, вистигає. Якщо через п’ятнадцять хвилин не прийдете їсти, я віддам його собаці, і тоді будете самі собі готувати за своїми інтернетами.
Вона сіла на лаву під яблунею, взяла склянку з компотом і почала спостерігати, як Анатолій знову приміряється до нової дошки. Цього разу його рухи були обережнішими, а пилка впевнено й без упину входила в м’яке дерево, залишаючи після себе рівну, гладку лінію.
Ганна Семенівна тихо хмикнула собі в вус, зробила ковток солодкого напою й подумки зазначила, що, можливо, з цього міського хлопака ще колись і вийдуть люди, якщо правильно його виховати.
Віра Лісова
