Двері відчинилися з таким звуком, ніби хтось наступив на кришку старого відра. У коридор влетіла хвиля морозного повітря, запаху мандаринів і парфумів «Червона Рута», що вже десять років як зняті з виробництва, але досі живуть у шафах старших жінок.
— Ой, а тут уже й музика грає! — вигукнула тітка Зіна, струшуючи сніг з каракулевої шапки прямо на килимок. — А я думала, ми перші!
За нею ввалилися ще п’ятеро: дві подруги з колишньої бригади швачок, сусідка Люда з балкона навпроти, кума Галя з новим перманентом кольору «баклажан» і, як вишенька на торті, — тітка Рая з вічним пакетом «на всяк випадок», з якого завжди стирчала пляшка і банка маринованих грибів.
Віталій, зять, стояв у дверях кухні, тримаючи в руках мокру ганчірку, якою щойно витирав стіл. Обличчя в нього було саме того кольору, що й у людини, яка зрозуміла: сьогодні буде пекло.
— Добрий вечір усім, — сказав він дуже спокійним голосом. Надто спокійним.
— Ой, Віталіку! — тітка Зіна кинулася його обіймати, наче вони не бачилися з дитинства. — Який ти в нас став! Аж похудів! Це все від нервів чи від дієти?
— Від нервів, — відповів Віталій, акуратно відчеплюючи її руки від своєї нової светрини. — Дуже сильних нервів.
У кімнаті вже панувала знайома метушня: хтось розставляв принесені тарілки, хтось витягував з пакетів «Олів’є» в мисці з-під майонезу, хтось шукав, куди поставити третю пляшку, бо на столі місця вже не було.
Марія Петрівна, теща, стояла посеред кімнати в святковому фартусі з вишитим півником і дивилася на все це з виглядом диригента, який знає, що оркестр ось-ось зіграє ідеально.
— Віталію, синку, — лагідно сказала вона, — ти б узяв он ті два стільці з коридору, бо тітці Раї спина болить сидіти на табуретці.
Віталій повільно поклав ганчірку на підвіконня. Дуже повільно.
— Маріє Петрівно, — сказав він, і в голосі його вже не було ні «синку», ні теплоти. — Можна вас на хвилинку?
Він кивнув головою у бік кухні. Теща здивовано підняла брови, але пішла.
Коли двері за ними зачинилися, гості одразу притихли. У квартирі стало чути тільки, як у холодильнику періодично вмикається компресор.
— Що сталося, дитино? — тихо запитала Марія Петрівна.
Віталій подивився їй прямо в очі.
— Сьогодні не буде свята. Принаймні не такого.
— Як це не буде? — теща навіть відступила на півкроку. — У мене ж шістдесят п’ять років сьогодні! Люди прийшли! Стіл накритий!
— Стіл накритий з вашої кухні, вашими руками, вашими продуктами, вашими каструльками й вашими баночками, — Віталій говорив дуже рівно, наче зачитував обвинувальний висновок. — А квартира — моя й Оксанина. І сьогодні в цій квартирі буде свято. Але не ваше.
Марія Петрівна відкрила рот, але звук вийшов не той, що вона планувала.
— Ти що, синку… ти мене виганяєш? З мого дня народження?
— Я виганяю свято, яке перетворилося на виробничий колектив на виїзному обслуговуванні. З усіма каструльками, баночками, салатами, компотами, п’ятьма видами м’яса й обов’язковим «ну давайте ще по одній, бо ж свято».
З кухні долинув голос тітки Зіни:
— Марусю! А де в тебе штопор? Чи ти вже нарізала лимон?
Марія Петрівна повернулася до Віталія з виглядом людини, яку щойно вдарили мокрою ганчіркою по обличчю.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— І що, прямо зараз?
— Прямо зараз.
Він відчинив двері кухні й голосно, щоб чули всі, сказав:
— Шановні гості! Дякую, що прийшли. Але сьогодні свято закінчується раніше, ніж планувалося. Прошу забрати свої баночки, каструльки, миски, пляшки й усе інше, що ви принесли. І шукати собі інше місце для продовження свята. Бажано — не в цій квартирі.
Запала тиша. Така, що чути було, як у сусідів нагорі капає кран.
Першою порушила тишу тітка Рая. Вона повільно встала, підійшла до столу, взяла свою пляшку й поставила її назад у пакет.
— Ну що ж… — сказала вона спокійно. — Значить, так треба.
За нею піднялася кума Галя.
— А я думала, ти нормальний хлопець, Віталіку, — сказала вона, складаючи шматки оселедця під шубою назад у контейнер.
— Виявляється…
— Виявляється, я хочу, щоб у моїй квартирі хоч раз на рік було свято, а не виробництво напівфабрикатів з доставкою на дім, — відповів Віталій.
Оксана, дружина, стояла в дверях спальні й мовчала. Вона вже п’ять хвилин тримала телефон у руці, ніби збиралася викликати когось на допомогу, але так і не набрала номер.
Тітка Зіна почала голосно ридати.
— А я ж спеціально п’ять кілограм картоплі натерла! Для дерунов! Для всіх!
— Тітко Зіно, — Віталько підійшов до неї, — я вам дуже вдячний. Справді. Але я не хочу, щоб ви тут натирали картоплю. Я хочу, щоб ви прийшли в гості. Без каструль. Без п’яти кілограмів картоплі. Просто з квітами й посмішкою. Або навіть без посмішки. Просто прийшли.
Тітка Зіна витерла сльози рукавом.
— А ти, значить, тепер цар і бог у цій хаті?
— Ні. Я просто чоловік, який втомився бути безкоштовним рестораном на виїзне обслуговування.
Марія Петрівна стояла посеред кімнати, тримаючи в руках кришталеву вазу для компоту, яку вона діставала тільки на великі свята.
— І що тепер? — запитала вона тихо. — Ти мене виженеш з власної квартири?
— Ні, — Віталій подивився їй в очі. — Я попрошу вас піти разом з гостями. А потім повернутися. Одну. Без каструль. Без салатів. Без «ну давай ще по одній». Просто маму. Яку я люблю. І яку Оксана любить. Але яка забула, що її люблять не за кількість нарізаного м’яса й не за те, скільки людей можна нагодувати.
У Марії Петрівни затремтіла губа. Вона поставила вазу на підлогу. Дуже обережно, ніби то було щось небезпечне.
— Я… я хотіла, щоб було добре. Щоб усі були ситі. Щоб ніхто не сказав, що в мене погано приймають.
— Усі ситі, — сказав Віталій. — Уже три роки ситі. А от щасливі — не дуже.
Тітка Рая підійшла до Марії Петрівни, обняла її за плечі.
— Ходімо, Марусю. Поїдемо до мене. У мене є чиста скатертина й свіжий чай. І ніхто не буде кричати.
Гості почали збиратися. Дуже повільно. Хтось ще намагався щось сказати, хтось бурмотів «ну й… воно треба», але більшість просто мовчки складала свої контейнери, банки, миски, ложки.
Останньою вийшла тітка Зіна. Вона зупинилася в дверях, подивилася на Віталіка й сказала:
— А ти знаєш, що найстрашніше? Не те, що ти нас вигнав. А те, що ти, мабуть, маєш рацію.
Коли двері зачинилися востаннє, у квартирі стало дуже тихо.
Оксана підійшла до чоловіка. Довго дивилася на нього.
— Ти божевільний, — сказала вона нарешті.
— Знаю.
— Вона тобі цього ніколи не пробачить.
— Можливо.
— А якщо пробачить?
Віталій зітхнув.
— Тоді я скажу їй: «Мамо, приходь. Але без каструль. І без п’яти кілограмів картоплі».
Оксана раптом засміялася. Спочатку тихо, потім голосніше.
— Ти справді її любиш, — сказала вона.
— Дуже.
— І вона тебе любить. Просто… дуже по-своєму.
Вони стояли посеред розгромленої кімнати. На столі ще залишалися три тарілки з недоїденим «Олів’є», пляшка, яку ніхто не встиг відкрити, і одинокий букет троянд, який купив Віталій вранці.
Оксана підійшла, взяла букет і простягла чоловікові.
— З днем народження, Віталію. Тепер це твоє свято.
Він узяв квіти. Потім обійняв дружину.
— Знаєш, — сказав він, — я думаю, що справжнє свято починається тоді, коли в хаті ніхто не рахує, скільки хто з’їв.
Вони довго стояли так, обійнявшись, серед залишків чужого свята.
А потім Оксана тихо сказала:
— А знаєш що? Давай приберемо весь цей бардак. А потім я спечу нам звичайний яблучний пиріг. Без рецепту від тітки Зіни. Просто за своїм бажанням.
Віталій посміхнувся — вперше за весь вечір щиро.
— Тільки без кориці. Бо від кориці у мене голова болить.
— Без кориці, — пообіцяла Оксана. — І без п’яти кілограмів картоплі.
Вони засміялися. Тихо. Але дуже дружно.
А за вікном падав сніг. І десь там, у сусідньому будинку, тітка Рая вже розставляла чисті тарілки, а Марія Петрівна сиділа на дивані, тримала в руках чашку чаю й мовчала.
Мовчала довго.
А потім дуже тихо сказала:
— Мабуть, я справді занадто старалася.
І вперше за багато років не додала: «Але ж для людей…»
Тільки мовчала.
І пила чай.
Без компоту.
Без варення.
Без усього, що треба було б нести в банках і каструльках.
Просто пила чай.
І це було, мабуть, найближче до справжнього свята, що вона мала за останні п’ятнадцять років.
Юлія Хмара
