Лариса переглядала свою улюблену газету. Сьогодні погляд ковзав по заголовках, ні на чому не зупиняючись. Думки носилися кудись в інший простір, роїлися навколо одної наболілої теми.
“Шукаю тебе,” — на цій рубриці Лариса ніколи не зупинялася, одразу перегортала. Адже, у цьому питанні в неї все було гладко і стабільно. І ось тепер Лариса стала уважно вдивлятися в ці сторінки, вщент усіпані номерами телефонів людей, що бажають познайомитися. Всі жадають і шукають любові. Хтось на все життя, хтось на ніч, хтось на годину…
Ларисі не потрібні були нові враження, вона хотіла, щоб хоч хто-небудь на тому кінці проводу вислухав її. І все. У цей вечір жінці нікому було вилити душу, а так хотілося! Лариса набрала перший-ліпший номер телефону.
— Добрий вечір! “Служба знайомств” слухає, — впевнено промовив приємний жіночий голос на тому кінці проводу.
— Здрастуйте, дівчино, — тремтячим голосом пробелькотіла Лариса. Вона не знала, що говорити далі.
— Я Вам допоможу. Не хвилюйтеся. Давайте запишемо анкетні дані й побажання, — оксамитовий голос з трубки почав дратуватися через повільність потенційної клієнтки.
— Вибачте, дівчино. Чи можна з Вами поговорити? — Лариса взяла себе в руки.
— То Ви не хочете знайти чоловіка? Мені ніколи вислуховувати сповіді всіх клієнтів. Дзвоніть на телефон довіри. Там психологи, — дівчина неохоче скоромовкою продиктувала номер телефону й скинула дзвінок.
Лариса ледве встигла записати. Цей телефон довіри зараз був її рятівником. Лариса акуратно набирала цифри. Не збитися б.
— Ало! Добрий вечір! Жінко, можна з Вами поговорити? Мені дуже треба! — посмілішала Лариса.
— Звичайно, можна. Я вислухаю Вашу історію, — відповів спокійний голос з трубки.
Жінка почала свою розповідь. Спочатку — збентежено, адже хвилювалася, потім — рівно й упевнено. Завжди легше сповідатися незнайомій людині, випадковій людині. І Лариса викладала все начистоту, без прикрас. Гадаю, вона намагалася швидше собі щось пояснити, довести, можливо, в чомусь виправдатися. Лариса не просила порад у слухачки. Жінці хотілося всього лише виговоритися.
Отже. Лариса почала свою гірку повість.
— Від мене пішов чоловік. Рік тому ми відсвяткували срібний ювілей. Здавалося, немає жінки щасливішої за мене.
Ігор і я були студентами педінституту. В нього вже була дружина Віолета. Вони виховували двох маленьких дітей, сина й дочку. Віола обожнювала Ігоря, готова була щорічно дарувати йому по дитині. Ігор і діти завжди грілися її теплом, нескінченною турботою, безкорисливою любов’ю. Віола була смиренна й покірна. Просто-таки Біблійна дружина.
Я тоді їй заздрила. У такого розудалого хлопця дружина — облуплена міль, сіра мишка! Не те, що я! Красива й розумна. У нас з Ігорем пара вийшла б яка потрібна! Одним словом, я розбила цей ідеальний шлюб. Ніякі умовляння “на чуже не зазіхай; на чужому лихові щастя не збудуєш; у нього ж діти…” мене не могли стримати. Люблю й годі! Зараз, через роки, розумію, що була змієм-спокусником, а, вірніше, змією підколідною.
На уламках сім’ї ми стали будувати своє вкрадене щастя. Колишня дружина Ігоря безвідмовно прийняла й випила цю «гірку чашу». Віола не стала нам мстити, повзати на колінах — «поверни чоловіка, розлучнице». Тільки впалим голосом попросила Ігоря: «Не забувай про наших дітей». Отже, проживши з чоловіком благословенних п’ять років, ця жінка решту життя присвятила своїм дітям, потім онукам. Ніхто не зміг замінити їй чоловіка. «Аналоги» Віолу не влаштовували. Вона нікого й не шукала.
У нас з Ігорем народився синок Степан. Виростили, виховали сина в достатку. Син ні в чому не мав потреби. Ми могли собі дозволити щорічні поїздки на море. Купили простору квартиру, машину, дачу. Ігор і я викладали в педінституті. Про дітей Ігоря ніколи не забували. Як могли, піклувалися, опікували їх. Часто вони у нас жили на шкільних канікулах.
Бувало, відпустку проводили з дочкою й сином Ігоря. Мені інше здавалося, що вони мене люблять більше, ніж свою рідну маму. Віола, працюючи медсестрою в лікарні, не могла так, на широку ногу, забезпечувати дітей. Я навіть, посміхаючись, раділа:
— Попросіть свою маму, нехай вона відвезе вас хоч раз на море.
Хоча, я точно знала, що Віола ледве зводить кінці з кінцями. Мені хотілося дати по уразливому місцю…
Однак, колишня дружина Ігоря ніколи не зверталася до нас по допомогу. І не через гордість, просто не вважала можливим втручатися в нашу сім’ю. Впевнена, що Ігор потай від мене підтримував Віолу матеріально. Наш син Степан виріс, одружився і вилетів із домашнього гнізда, звивши своє. Залишилися ми з Ігорем удвох у величезній квартирі, в центрі міста. На душі легко й спокійно. Корабель життя плив прямо й безперешкодно. А лихо, вже, за дверима стояло…
Чутками земля повниться. Одна чутка дійшла до моїх вух. Подібні вісті й до глухого дійдуть.
— Ларисо Петрівна, Вам відомо, що Ігор Павлович частенько залишає одну недбалу студентку на додаткові заняття? — огорошила мене колега предпенсійного віку.
Зізнаюся, ця звістка мене здивувала й розсмішила. Декан і якась неуспішна студентка. Нісенітниця! Не вірю. Однак, рік тому, коли ми з чоловіком повернулися з ресторану, відзначивши наш срібний ювілей, Ігор мене ввів у ступор.
— Ларисо, прости, я йду до іншої. Давай розлучатися, — чоловік давав зрозуміти, що не жартує.
Просто-таки хрестоматійний сюжет. Дружина у віці; чоловік у розквіті сил і енергії; молода коханка. Ось тоді я влаштувала сварку з істерикою.
— Ти кидаєш мене заради цієї бездарної “пташки”? Одумайся, Ігоре! Це навіювання скоро мине! Ось побачиш! Я домагатимуся виключення її з інституту! Знайшов собі ворону в павиних пір’ях! Діти тебе не простять! — виразів я не вибирала. Усе було марно. Ігор безповоротно пішов до «пташки». Світ для мене втратив фарби й став чорно-сірим. Але це було тільки початком моїх потрясінь.
Ігор із коханкою зняв квартиру в сусідньому під’їзді. Причому, допомогли їм у житловому питанні наші спільні колеги. «Треба ж допомогти молодій сім’ї. Підтримати в починаннях…» Якесь знущання наді мною! Я цю закохану парочку кожного ранку зустрічала, коли мерзла взимку на автобусній зупинці. Ігор із «пташкою» проїжджали повз мене на нашій машині!
Студентка ріділа, вона святкувала перемогу. Дивилася гордовито на мене, як на відпрацьований матеріал. Вона була в собі впевнена. Ось так само була впевнена й я, коли безцеремонно забирала Ігоря з його першої сім’ї. А тепер тільки попіл замість любові…
А що ж Ігор? У його очах плескався океан щастя й свіжої любові. Він у свої п’ятдесят літав над землею. «Сивина в бороду, біс у ребро», воістину, вірно помічено. Що ж, любов закону не знає, років не лічить.
Колись давним-давно, я запитала в Ігоря:
— Скажи, чому мені так легко вдалося забрати тебе з сім’ї? Віола була не сварливою, слухняною дружиною.
— Ларочко, мені стало нестерпно нудно в цьому затишному болоті, — відповів тоді Ігор, цілуючи мені руки.
Мабуть, моєму чоловікові знову стало нудно. Захотілося нестриманих пристрастей. Як то кажуть, сьогодні клянеться до гробу, а завтра дивись в обидва. Видно, на роду йому написано кидати набридлих дружин і втікати до стерв. Тепер я себе зараховую і до тих, і до інших.
Я шукала підтримку в дітях Ігоря, але не тут-то було. Його син і дочка, вже маючи свої сім’ї, в один голос мені нагадали: «що посієш, те й пожнеш». Вони стали на бік свого тата. Зараз я розумію, що дітям Ігоря я — ніхто. Чужа підступна тітка, яка вкрала в їхньої мами чоловіка. Що б я не робила для цих дітей, мама й тато — головні орієнтири в житті. Батьки — єдине й неподільне ціле.
Ніколи діти Ігоря мене не любили. Ні-ко-ли. Ми, дорослі, хотіли відкупитися від покинутих дітей подарунками, екскурсіями, красивими, витонченими словами… Діти виросли й розібралися в усьому самі. Вже рік я з ними не спілкуюся, а, вірніше, вони зі мною.
Розлучалися ми з Ігорем спокійно, без «театру». Він сказав, що Олена чекає дитину, і було б справедливо й розумно, розміняти нашу спільну квартиру на дві. Я беззаперечно погодилася з вагомим доводом Ігоря. Чого вже… Ну стала б я ставити палиці в колеса… Це все одно, що вранці намагатися повернути вчорашню ніч. «Треба допомогти сім’ї, яка утворилася»…
Я з Вами розмовляю, сидячи в порожній чотирикімнатній квартирі. Мені сорок чотири роки. Хм… Мабуть, скоро стану ягідкою знову. Не втомлюючись, не припиняю слідкувати за собою. Тепер я — жінка осіннього віку. Чоловік завжди купував мені дорогу косметику, парфуми, стильні речі. Одним словом, я дорога жінка. Але мені хочеться вити! Якась невичерпна туга, безвихідь… Одна потіха — син. Тільки Степан мене жалів і втішав. До речі, дружби між дітьми Ігоря й Степаном не було.
Можна, я якось Вам подзвоню? Вдячних слухачів не часто зустрінеш. А Ви жодного разу не перебили мене. Дякую за розуміння! Лариса повісила «розпечену» слухавку, полегшено зітхнула, змусила себе усміхнутися.
Передзвонила Степанові. Він здивувався пізньому дзвінку.
— Мамо? Що сталося? — Степан насторожився.
Останнім часом, після розлучення батьків, він звик, що його мама часто плаче, не хоче зустрічатися, пішла в себе.
— Усе добре, Степко! У мене так світло на душі! Треба жити далі! Приїжджай на вихідні з дітворою, я торт спечу, — Лариса чмокнула трубку, тим самим, посилаючи міцний поцілунок синові.
Через півроку Лариса передзвонила своєму «телефонному» психологові.
— Ви знаєте, я зустріла свого однокласника. Виявилося, він все життя був десь поруч! Наблизитися не наважувався. Знав, що я любила й була кохана. Він ніколи не був одружений. Як тільки відчув у моєму житті радикальні зміни, вирішив «проявитися». Ми розписалися. Щастя знову оселилося в моєму домі, і нічого, що це однокімнатна квартирка. Я Вам так вдячна! За свою сповідь і очищення! Тепер точно знаю — життя завжди запропонує щось натомість…
