Коли свекруха вирішила, що має право вказувати, як жити в чужому домі, терпець невістки урвався. Дводенна дача перетворилася на суперечку за право бути господинею власної оселі. І фінальна розмова поставила все на свої місця: або мати приймає вибір сина, або втрачає його назавжди.
— Віро, у п’ятницю їдемо на дачу з дітьми, — сказав чоловік, заходячи на кухню.
— От добре, після твоєї роботи виїжджаємо тоді.
Чоловік, відвертаючись до холодильника, сказав:
— Моя мама теж їде з нами.
— Що? — жінка різко обернулася до чоловіка. — Ти це серйозно? Ти вирішив запросити свою маму на дачу? До нас? Після всього?
— Віро, я подумав, що їй корисно буде змінити обстановку. Подихати свіжим повітрям. Ти знаєш, вона в місті цілими днями.
— Навіщо ти її покликав? Ти ж чудово знаєш свою матір. Вона ж у нас пані, як вона любить про себе казати. А тут дача в глушині, без зручностей. Згадай, як ти мене вперше додому привів і як вона почула, звідки я приїхала. Потім усім своїм подругам казала: «Мій Пашенька знайшов собі дівчину з села», — сказала жінка з їдкою усмішкою. А ось ще згадала: — Ти хоч розумієш, що зв’язуєшся з нею?
— Віро, ну ти ж знаєш, вона… — чоловік намагався знайти потрібні слова, але осікся.
— Що? Вона зі своїх інтелігентських кіл, де всі одне одного на «ви» та «з поклоном». А я, виявляється, не по чину їй. Нагадати, як вона навіть знайомитися зі мною не хотіла?
— Ну, вона думала, що ти… що ти не той тип людини, з ким я маю бути. Але це було давно, чого згадувати.
— Та ти її зараз послухай — вона досі вважає, що я тут випадкова перехожа, яка знайшла собі хлопця з хорошої родини й хоче відтяпати її квартиру в центрі міста. Вона мені кожного разу про це натякає. І що? Тепер ми їдемо всі разом, як велика дружна сім’я?
— Ну, мамі було складно прийняти, що я… обрав не ту, кого вона хотіла б бачити поряд зі мною, — спробував пояснити чоловік, уникаючи погляду жінки.
— Я коли її вперше побачила, ледь не розсміялася — так вона носа догори задирала. Пам’ятаю, як вона мене повчала тоді: «Віро, люба, ти повинна пам’ятати, що ти тепер частина нашої родини». От прямо так і сказала, наче мене з болота витягла й пошкодувала.
— Віро, ну чого ти завелася? Давай спробуємо разом провести вихідні. Обіцяю, що все буде добре. Зрештою, це моя мама. Якою б вона не була. І потім, вона до нас усього на пару днів. Ми витерпимо це.
— Витерпимо! — Віра різко обернулася до нього. — Отже, тепер ми терпимо твою маму, так? Добре, Пашо, чудово! У п’ятницю, кажеш, їдемо?
— Ну так.
— То збирайся, добре?
— Зберуся, — жінка кивнула, її очі виблискували від образи. — Але май на увазі: якщо вона хоч раз скаже, що мої котлети — пересмажені шматки м’яса, я їй скажу, що її антикваріат у центрі міста — мотлох. І не кажи потім, що я тебе не попереджала.
У п’ятницю після роботи Паша заїхав за своєю мамою. Веру з дітьми він відвіз трохи раніше, розуміючи, що краще їм у машині разом не їхати.
— Ну от і приїхали, — з полегшенням промовив син, паркуючи машину біля воріт дачі.
Мати вийшла з машини, оглянулася й одразу скривилася.
— Це що, ваш будинок? — спитала вона, дивлячись на невістку й дітей, які радісно вибігли назустріч.
— Так, це наша дача, — невістка всміхнулася.
— Це не будинок, — свекруха, обводячи поглядом ділянку. — Це сарай якийсь. У мене такі ж споруди на дачі, для інструментів. Тут що, взагалі нічого не робили з того часу, як ви його купили?
— Чому не робили. Робили звісно, у вашого сина стільки роботи, що руки до ремонту ніяк не доходять.
— Мамо, ти, мабуть, втомилася з дороги, ходімо в будинок, — сказав син, розуміючи, що зараз почнеться суперечка.
Свекруха пройшла коридором, оглядаючи кожну деталь, і коли зайшла на кухню, зупинилася.
— Так, це що таке? — спитала вона, вказуючи на полицю, завалену банками з домашніми заготовками.
— Це мої закрутки, — з гордістю відповіла невістка. — Помідори, огірки, варення. Усе своє, натуральне. Таке в магазині не купиш!
— Ой, ну звісно, я забула, це сільські традиції такі, — промовила свекруха. — Я, розумію, що ти з села, але закатувати банки в такій кількості… Це минуле століття. У магазині, люба, тепер можна купити все, що захочеш, були б гроші.
— Ну, не всі ж звикли до покупних консервів, — не витримала невістка. — Комусь своє смачніше.
— Авжеж. — Я ж тобі казала, сину, що твоя жінка тягтиме село з собою всюди. І ось, будь ласка, приклад. У вас тут, певно, навіть стерилізатора немає, усі банки в гарячій воді крутите.
Син вирішив, що краще змінити тему.
— Мамо, а ходімо поки пообідаємо. Віра щось приготувала. Усе смачно, як ти любиш.
— Ну подивимося, — свекруха з неприязню подивилася на стіл. — Головне, щоб не надто жирного. Ти ж знаєш, я дотримуюся правильного харчування.
Коли всі сіли за стіл, Віра подала перше.
— Це борщ, — сказала вона з усмішкою. — Рецепт моєї бабусі.
— Ну подивимося, що за борщ у вас тут. Сподіваюся, що їстівний. А то знаю я ваші сільські секрети — усе оцтом заливаєте, щоб довше зберігалося.
— Немає тут жодного оцту, — невістка намагалася триматися спокійно, хоча відчувала, що її терпець на межі.
Свекруха взяла ложку, спробувала й кивнула.
— Зійде, я справді краще готую. Вірочко, я можу тебе навчити смачно готувати, мій Пашенька завжди любив мою їжу.
Невістка, стиснувши зуби, усміхнулася.
— Звісно, навчіть.
— Я не розумію, навіщо так ускладнювати життя собі та іншим. Ну не вмієш ти готувати, ну зізнайся. Можна було замовити щось з ресторану, якщо на те пішло. Але це, звісно, твоя сільська впертість.
Паша ледь не поперхнувся від слів матері, але нічого не сказав, дивлячись у свою тарілку.
Після обіду свекруха вирішила пройтися ділянкою.
— Це що у вас тут, картопля? — спитала вона, зупинившись перед грядкою.
— Так, своя, — відповіла невістка. — Натуральна, без хімії.
— Ну звісно, — свекруха фиркнула. — Ви, певно, коня теж хочете завести, щоб удобрювати. Це ж смішно! Усі нормальні люди купують у магазині.
— Зате без хімії, — не витримала невістка.
— Віро, ну визнай, ти не можеш без цієї своєї сільщини. У мене на дачі теж колись такі посадки були, але я ж зрозуміла, що простіше купити все, а не на грядках гнути спину.
Син зрозумів, що треба відводити матір.
— Мамо, може, прогуляємося? Свіже повітря, природа, так би мовити, поговоримо?
Але свекруха знайшла нову ціль для критики.
— Ой, що це у вас тут? — вона підійшла до паркану, де сиділи сусіди. — Якась каша. Хіба можна так садити троянди? Вони ж зовсім зав’януть, якщо їх не підрізати вчасно!
— Це не наші троянди, — пробурмотіла невістка. — Це сусідів.
— Ну тим паче, — свекруха звернулася до сусідів і похитала головою. — Любі, ви що, не розумієте, як за квітами доглядати? Я ось зараз вам розкажу, що й як робити.
Сусідка, помітно почервонівши, відповіла:
— Дякуємо, звісно, але ми якось самі впораємося. У нас свої методи.
— Методи у вас середньовічні. Гаразд, нехай буде по-вашому. Але я попереджаю: ваші троянди скоро зав’януть.
— Галино Петрівно, — спробувала втрутитися невістка. — Ходімо, може, не будемо втручатися в чужі справи. У кожного свої смаки.
— Ну як кажуть, на смак і колір… хоча, у вашому випадку — здебільшого на смак, так, Віро? Готуєш ти, звісно, їстівно, але все якось, знаєш, не дуже. Відразу відчувається рука сільської господині.
Наступного ранку свекруха вирішила сама приготувати сніданок.
— Тепер я вам покажу, що таке правильне харчування. Будемо готувати вівсянку.
Вона зробила паузу, а потім продовжила:
— Головне — це правильні пропорції, — говорила свекруха, наче вела кулінарне шоу. — А то ви тут усе так і норовите пересолити, пересмажити. Ось, сину, запам’ятай: вівсянку треба варити на повільному вогні. І в жодному разі не додавай цукор! Тільки натуральні інгредієнти. Щоб потім у дітей проблем зі здоров’ям не було. Дивись, які вони в тебе зараз чумазі. Віро, ти б хоч раз нормально їх помила перед сніданком
Жінка подивилася у вікно.
— У мій час дітей привчали до порядку з дитинства. У нас навіть думки не було бігати чумазими по подвір’ю. Ми завжди знали, що повинні виглядати пристойно. Ми ж інтелігенція. У нас усе повинно бути правильно.
— О, почалося, — прошепотіла Віра й пішла накривати на стіл.
Коли всі нарешті сіли снідати, діти, як завжди, почали перемішувати кашу з джемом.
— Це що? — вигукнула бабуся, хапаючись за голову. — Джем у вівсянці? Та це ж суцільний цукор!
— Ну, дітям так більше подобається, — спробувала виправдатися невістка.
— Може, їм ще шоколадку туди покришити? — обурилася свекруха. — Я так і знала, що ти нічого не розумієш у правильному харчуванні. Усе в тебе нашвидкуруч, на сільський манер.
— Мамо, — син вирішив утрутитися, відчуваючи, що терпець жінки на межі. — Може, даси дітям хоч раз поснідати, як вони хочуть? Ми тут на дачі, можна трохи розслабитися.
— Ну звісно, чому б і ні. Усе одно тут усе не як у людей. Хоча б діти могли навчитися нормального харчування, якщо ви самі не хочете.
Після сніданку свекруха вийшла на подвір’я, щоб трохи «провітритися». І одразу помітила, як сусідка садить у себе на ділянці нові квіти.
— О, знову ця бездарна спроба створити сад, — прошипіла свекруха й попрямувала до паркану. — Шановна, не можу не помітити, що ви неправильно садите квіти. Але я можу вам допомогти.
— Дякую за турботу, звісно, але ми якось самі справляємося.
— Ну як хочете, — свекруха стенула плечима. — Раджу: троянди треба садити на сонці, а не в тіні.
— Галино Петрівно, — Віра вийшла на ґанок, побачивши, що свекруха знову затіває сварку. — Може, ви припините до всіх чіплятися? У сусідів усе гаразд, вони самі знають, що роблять.
— Ну звісно вони не знають, дивні люди звісно. Ну гаразд, ні то ні.
Надвечір Паша мріяв про те, щоб вони зібралися додому й поїхали. Мати весь час вказувала всім на недоліки.
— Ну що, любі, — сказала вона за вечерею. — Ці два дні були непростими для мене. Важко дивитися, коли навколо суцільний безлад. Я сподіваюся, Віро, ти щось для себе винесла з мого візиту. Я розумію, що ти приїхала з села й тобі багато незвичне, але я вірю, що в тебе ще є шанс навчитися справжніх манер.
— О, так, звісно, — Віра кивнула. — Я обов’язково постараюся стати кращою. Може, навіть почну їсти вівсянку без цукру.
— Це правильно, — кивнула свекруха. — Тому я вирішила приїхати пожити з вами в місті. Заодно навчу тебе хороших манер, та й готувати теж. — Ви не проти, сподіваюся?
Паша з Вірою перезирнулися, не знаючи, що їй відповісти.
— А поки ви думаєте, я пішла спати, — сказала свекруха й пішла до спальні.
Ранок почався з напруги. Віра з самого ранку помітила, що свекруха ходить по будинку як на голках.
— Віро, ти ж розумієш, що так жити не можна. У домі повний безлад, діти як дикуни. Я точно вирішила, що їду з вами.
— Може, досить до мене чіплятися. — Одні претензії з самого ранку! — сказала невістка з роздратуванням.
— Це не претензії, це факт. Ти погано ведеш господарство, не вмієш готувати й узагалі, Віро, пробач, але ти не створена для цього. Я не розумію, як Пашка може це терпіти.
— Ви забуваєте, Галино Петрівно, що це наш будинок, і я тут господиня. А не ви. Я терпіла вас два дні, терпіла вашу гординю, ваші претензії. Але знаєте що? Ви не поїдете з нами в нашу квартиру.
Чоловік, побачивши, що ситуація накаляється, підійшов ближче, але не знав, як утрутитися. Він розгублено дивився то на матір, то на дружину, не наважуючись стати на чийсь бік.
— Пашо, ти весь цей час мовчиш і дозволяєш їй говорити зі мною так, наче я ніхто! Я не хочу, щоб вона їхала з нами. Обирай: або я, або вона, — заявила жінка.
— Сину, як ти можеш дозволяти своїй жінці розмовляти зі мною в такому тоні? — сказала одразу мати.
Паша розгублено подивився на матір, потім на Віру.
— Годі. Я втомилася. Я більше не можу так жити. Або ти ставиш на місце свою матір, або я йду від тебе.
— Отже, так, — промовила свекруха. — Я не збираюся слухати цей безглуздий спів. Якщо так, я йду. І більше ви мене не побачите.
Вона зібрала свої речі з дивовижною швидкістю, вийшла на ґанок і кинула прощальний погляд на сина.
— Сподіваюся, ти зрозумієш, сину, яку помилку ти скоїв, коли зв’язався з цією… із цим… ну, загалом, ти сам розумієш.
Паша мовчав, не в змозі сказати хоч щось. Свекруха викликала таксі й, не сказавши більше ні слова, покинула дачу.
Відтоді син більше не спілкувався з матір’ю. Галина Петрівна так і не змогла прийняти вибір сина. І вирішила повністю викреслити їх зі свого життя.
