— Моя п’ятирічна донька сьогодні в дитячому садочку розповів усім вихователям, що я працюю стоматологом, а наш тато більше ніколи не повернеться додому, бо живе окремо! Усе б нічого, тільки от я працюю бухгалтеркою, а чоловік просто поїхав у планове відрядження на п’ять днів. Дитяча фантазія часом видає такі сюжети, що потім доводиться виправдовуватися перед усім будинком!
Яна опустила на стіл важкий пакет із продуктами й витерла чоло. Осінній вечір дихав прохолодою, а в затишній кухні пахло свіжезавареним чаєм із чебрецем. Навпроти за дерев’яним столиком сиділа її кума та найкраща подруга Світлана, яка повільно розмішувала цукор у порцеляновій чашці.
— Світлано, ти не уявляєш, який сором я сьогодні пережила, коли забирала Софійку з садочка, — видихнула Яна, опускаючись на стілець поруч. — Я досі не можу зрозуміти, звідки в голові п’ятирічної дитини беруться такі історії!
Світлана відклала ложечку й щиро всміхнулася:
— Що вже натворила наша маленька вигадниця? Знову розповіла, що у вас удома живе справжній дракон?
— Якби ж то дракон! — зітхнула Яна, хитаючи головою. — Заходжу я в групу, а вихователька, Наталія Петрівна, дивиться на мене з такою глибокою співчутливістю, зітхає й каже дуже тихим, заспокійливим голосом: «Яночко, тримайтеся… Це дуже складний період для вас і для дитини, але час усе вилікує. Якщо вам потрібна порада чи допомога — ви тільки скажіть».
— Ого, — здивувалася Світлана. — А через що співчуття? Що сталося?
— От і я стою, витріщила очі й питаю: «Наталіє Петрівно, про що ви? У нас усе добре!». А вона так дбайливо бере мене за руку й каже: «Софійка нам усе розповіла. Вона сказала, що ви тепер працюєте стоматологом і цілими днями лікуєте людям зуби, а тато більше ніколи не повернеться додому, бо ви розлучилися й він живе окремо в іншому місті!».
Світлана не втрималася й гучно розсміялася, закривши рот долонею:
— Що?! Стоматолог і розлучення? Яно, але ж ти працюєш головною бухгалтеркою у фірмі з продажу меблів, а Андрій просто поїхав у п’ятиденне відрядження до Харкова!
— Саме так! — вигукнула Яна, сплеснувши долонями. — Я стою перед вихователькою й нянею, червонію, як буряк, і починаю гарячково виправдовуватися: «Та ви що, яке розлучення?! Андрій поїхав по роботі на кілька днів! І який із мене стоматолог, я ж цифри рахую!». А вихователька дивиться на мене з такою недовірою, ніби думає, що я просто намагаюся приховати родинну сутужність!
— А як Софійка це пояснила? — ледве стримуючи сміх, перепитала Світлана.
— А Софійка стоїть поруч із лялькою у руках, очі чесні-чесні, і спокійно так каже: «Мам, ну ти ж учора ввечері дивилася у дзеркало й казала, що треба до зубного піти? Отже, ти зубами займаєшся! А тато зібрав велику валізу й пішов із дому з речами? Отже, він пішов жити окремо!». Уявляєш рівень дитячої логіки?
— Оце так висновки! — сміялася Світлана. — Поєднала два факти й створила цілу сімейну драму для дитячого садка!
— Отож-бо й воно! — усміхнулася Яна, розливаючи гарячий чай. — Тепер увесь дитячий садок обговорює мою «нову професію» та моє «розлучення». Справжній переполох на порожньому місці!
Світлана витирала сльози від сміху, знову й знову переповідаючи деталі почутої історії:
— Ні, Яночко, це просто шедевр! Твоїй Софійці треба сценарії для вечірніх серіалів писати. Такий сюжет побудувати з двох абсолютно побутових фраз — це ж справжній талант!
— Та який там талант, — з усмішкою зітхнула Яна, підсуваючи подрузі вазочку з домашнім печивом. — Я ж увечері, коли ми повернулися додому, вирішила проводити з нею роз’яснювальну роботу. Сідаю навпроти неї, беру її за ручки й питаю дуже серйозно: «Софійко, а навіщо ти це вигадала? Ти ж знаєш, що тато нас дуже любить і поїхав лише на кілька днів по роботі?». А вона подивилася на мене своїми великими синіми очима й абсолютно щиро каже: «Мамо, але діткам у садочку було так нудно слухати про звичайну роботу! Усі розповідали про своїх мам-продавчинь та татів-водіїв, а я хотіла, щоб моя історія була найцікавішою!».
— Оце так аргумент! — розсміялася Світлана. — Шкільна драма на мінімалках!
— Отож-бо й воно! — підхопила Яна. — І знаєш, ця історія з Софійкою насправді нагадала мені випадок, який стався торік у нашої спільної знайомої, Оксани, та її синка Артемчика. Там дитяча фантазія взагалі ледве не призвела до справжнього сусідського конфлікту!
— А що там сталося? — з цікавістю перепитала Світлана, вмостившись зручніше на стільці.
— О, це була ціла епопея! — почала розповідати Яна. — Артемчику тоді було близько шести років. Оксана з чоловіком як раз робили ремонт у вітальні й запросили майстра, аби той переклеїв шпалери та пофарбував стелю. Чоловік Оксани, Ігор, людина дуже економна, вирішив сам винести з кімнати всі старі меблі й трохи пожартував при синові: «Ну все, Артеме, ми тепер бідні, усе майно з хати виносимо, будемо жити на голій підлозі!».
— Ой-йой, — прошепотіла Світлана, посміхаючись. — Дитина сприйняла це буквально?
— Абсолютно буквально! — вигукнула Яна. — Наступного дня Артемчик приходить до дитячого садка, сідає в кутку, опускає голову й починає сумно зітхати. Вихователька підходить до нього, питає, що сталося. А він зі сльозами на очах каже: «У нас більше немає меблів… Тато все виніс із дому й продав, бо ми тепер бідні й нам немає за що купувати їжу! Ми спимо на голих дошках!».
— Господи! — сплеснула в долоні Світлана. — Уявляю реакцію вихователів!
— Та що там вихователі! — продовжила Яна. — Історія миттєво розлетілася батьківським чатом. Мами інших дітей створили окремий обговорювальний простір, зібрали цілу коробку продуктів, дитячих речей, консервів і ввечері прийшли до Оксани додому з гуманітарною допомогою!
— Ні! Не може бути! — Світлана аж зайшлася від сміху.
— Справді! Заходить Оксана увечері в передпокій, а на порозі стоять три активні мами з батьківського комітету, тримають величезні пакунки з крупами й цукром та кажуть: «Оксаночко, ми дізналися про ваше скрутне становище… Ви тільки не соромтеся, ми ж усі одна родина, тримайте цей пакунок!». Оксана стоїть у фарбованому фартуху, у руці пензель, за нею з кімнати виглядає чоловік із новою люстрою — і вони обоє абсолютно не розуміють, що відбувається!
— І як вони пояснили це батьківському комітету?
— Ой, виправдовувалися довго й червоніли ще тиждень! — засміялася Яна. — Довелося показувати новий ремонт, частувати всіх чаєм із печивом і пояснювати, що татів гумор не завжди варто сприймати як офіційну інформацію.
Світлана зітхнула, витираючи сльози:
— Оце так перли! Діти — це справжнє джерело неочікуваних сюжетів. Вони бачать наш дорослий світ через свою особливу призму, поєднують розривчасті фрази й видають такі історії, що жоден письменник не вигадає.
— Твоя правда, — тепло усміхнулася Яна. — Зате з ними ніколи не буває нудно. Головне — сприймати це все з хорошим відчуттям гумору, вміти вчасно посміятися над ситуацією й обійняти свою дитину, якою б фантазеркою вона не була.
Жінки ще довго сиділи за чаєм, згадуючи кумедні випадки з власного дитинства та радіючи тому, що в їхніх домівках панує тепло, щирий сміх і дитяча безтурботність.
