Дівчина, яку привів Андрій додому, відразу сподобалась батькам. Мати тоді сказала:
— Це твій вибір і ми його поважаємо. Ми заважати не будемо, а якщо потрібна буде порада, завжди звертайтеся. Мені немає коли лізти у ваше життя, ось, ще трьох твоїх братів підіймати потрібно.
На кінець літа відіграли весілля й молодята орендували невелику квартиру. Тільки не довго пара раділа. На будівництві, де працював чоловік, щось сталось і він потрапив до лікарні. Його чекали місяці реабілітації, а надії, що він знов зможе ходити не було.
Дружина не залишила Андрія у цей складний період. Вона доглядала за ним у лікарні, і коли чоловіка виписали, жінка піклувалася про нього вдома.
Вона відчувала, що це її обов’язок, бо кохання — це не тільки радість, але й відповідальність. Проте, чим більше часу проходило, тим більше Андрій віддалявся від неї. Його очі, колись сповнені тепла, тепер були холодними й байдужими. Він став замкнутим, часто зривався та відмовлявся від будь-якої допомоги.
Олена намагалася підтримати його, організовувала вечори, дивилася разом з ним фільми, приносила книги. Вона хотіла розважити його, але все марно. Андрій ніби поставив навколо себе невидиму стіну, через яку не могла прорватися навіть її безмежна любов. Він ставився до неї з презирством, наче вона була причиною всіх його бід. Кожен день жінка чула образи на свою адресу, іноді він навіть кидав у неї речі, коли та намагалася підійти ближче.
Одного разу, після чергової сварки, Олена не витримала. Вона звернулася до його матері за порадою. Свекруха плакала й просила невістку не залишати Андрія, мовляв, він зараз переживає важку психологічну проблему і йому дуже потрібна її підтримка.
— Ти ж клятву вірності давала! – відповіла свекруха. – Мусиш бути в біді та радості поряд з чоловіком.
— Воно то так. І я згодна бути поруч з ним, тільки він мене не цінує! – намагалась виправдатися невістка. – Я намагаюсь йому догодити, двічі на день прибираю у його кімнаті, готую його улюблені страви, ще й на роботу ходжу. А він мені все дорікає: “То не досолила, то не провітрила, то у парк його не вивезла”. Я більше так не можу! Не витримую його критики.
Чим більше чоловік залишався в інвалідному візку, тим частіше контролював дружину. Він ретельно перевіряв її телефон, дізнавався куди та з ким вона ходила, і якщо Олена запізнювалася додому через черги у магазині, або пробки на дорогах, — все обов’язково закінчувалось сваркою.
— Знов десь вешталась, – сказав як завжди чоловік, після того, як дружина повернулася додому.
— Я у магазин заходила, купила твій улюблений йогурт та продукти на вечерю, – намагалась виправдатись Олена.
— Ні, ти якогось хахаля собі знайшла, – не вгамовувався чоловік. – Сто відсотків знайшла, адже ніхто не хоче возитися з інвалідом.
— Ти не інвалід. Ще трохи потерпи й ми зможемо підняти тебе на ноги, – намагалась підтримати його дружина.
— Та кому я вже потрібен? – корив себе він. – Я знаю, у тебе хтось є.
— Немає у мене нікого, – вже звикла до щоденних докорів дружина. – Вона підійшла до чоловіка та ніжно обняла його.
Чоловік її штовхнув і Олена впала, вдарившись об тумбу.
Жінка більше не могла терпіти. Вона розуміла, що це не той Андрій, якого вона полюбила. Це була зовсім інша людина, в якої у серці більше не було місця для неї.
Вона зібрала свої речі й залишила квартиру, де ще нещодавно уявляла своє майбутнє. Її серце було розбите, але вона відчувала дивну легкість. Олена зрозуміла, що не може врятувати того, хто не хоче бути врятованим. Вона довго плакала, але потім зрозуміла, що це не її провина. Вона зробила все, що могла, але навіть найсильніше кохання іноді безсиле перед образою й розчаруванням.
Минув рік. Олена почала нове життя. Вона закінчила навчання, знайшла роботу в школі й знову почала усміхатися. Але спогади про Андрія все ще були живі. Жінка часто згадувала його, іноді навіть хотіла повернутися, але потім зрозуміла, що все вже позаду.
Андрій, тим часом залишився на самоті. Він усвідомив, що втратив найдорожче, що було в його житті. Його поведінка була наслідком страху, з яким чоловік не міг впоратися, коли думав про своє життя. Тільки з часом він зрозумів, що кохання Олени було єдиним, що могло його врятувати та дати сили жити далі. Але було вже пізно.
