«Ану, раз розумна — переклади!» — засміявся директор, кинув прибиральниці контракт, а за тиждень він уже збирав речі
Ксенія дивилася на розмазаний слід від черевика на свіжовимитому лінолеумі. У горлі стояв знайомий присмак мийного засобу. Їй було тридцять два, і останні п’ять років її життя вимірювалося кількістю вимитих сходових кліток і об’ємом відра.
— Ксенія, ти заснула там? — голос директора заводу «Електросталь» Андрія Вікторовича хльоснув по вухах. — У залі засідань за десять хвилин будуть німці. Щоб жодної пилинки.
Ксенія мовчки випросталася. Вона звикла бути невидимою. Ніхто в цій будівлі не знав, що під синім робочим халатом ховається людина, яка колись читала зарубіжну літературу в оригіналі й готувалася до кар’єри міжнародного юриста. Життя обвалилося просто: серце у матері, крісло колісне, рахунки за реабілітацію, які зжерли квартиру й мрії. Тепер її німецька пилюкою осіла десь у підкірці, витіснена графіками чергувань.
У залі засідань було душно. На полірованому столі, який Ксенія щойно натирала до блиску, лежала тека. Шкіряна, дорога. Верхній аркуш був списаний дрібним шрифтом мовою, яку вона не чула вже роки.
«Vertrag über die Übertragung von Anteilen…» — літери самі складалися в сенси. Вона завмерла, ведучи очима по рядках. Це був не просто контракт. Це був смертний вирок заводу. Андрій Вікторович Котов технічно виводив активи, залишаючи інвесторам порожню оболонку й величезні борги із зарплат робітникам.
— Що, букви знайомі шукаєш? — Котов увійшов до зали, вальяжно поправляючи краватку. За ним дріботів головний інженер, Сергій Петрович.
Ксенія не встигла відійти. Вона підняла голову, і в очах її на мить майнула та сама гордість, яку вона, здавалося, поховала.
— Тут помилка, Андрію Вікторовичу. У дванадцятому пункті. Німці забирають право контролю при першій же затримці виплат. Ви підписуєте документ, який дозволить їм викинути вас за місяць.
Котов завмер. Його обличчя повільно налилося. Він обернувся до інженера, і в тиші зали пролунав його важкий, знущальний сміх.
— Чув, Петровичу? У нас тепер не прибиральниця, а експертка з міжнародного права. Ти подивися на неї! Халат у плямах, відро в руках, а туди ж — поради давати!
Він підійшов упритул, обдавши Ксенію запахом дорогого парфуму й напою.
— Ану, раз розумна — переклади! — засміявся директор, кинувши прибиральниці контракт прямо на стіл біля неї. — Давай, розумнице. Якщо завтра до восьмої ранку на моєму столі не буде повного розбору українською з твоїми «правками» — здаси інвентар і підеш жебракувати. Мати твоя довго на порожній каші протягне?
Сергій Петрович відвів очі вбік. Ксенія мовчки підняла теку. Вона була важкою. Як її життя.
Цієї ночі Ксенія не спала. Вона сиділа на кухні під тьмяною настільною лампою. Мати в сусідній кімнаті тихо стогнала уві сні. Перед Ксенією лежав контракт і старий студентський словник.
Вона працювала як одержима. Кожна фраза, кожна юридична хитромудрість піддавалася їй. Вона бачила, як Котов підставив не тільки себе, а й сотні людей у цехах. Він сховав у звітності якісь незрозумілі кредити кредити.
Вранці вона не пішла за шваброю. Ксенія вдягла свою єдину вцілілу сукню — чорну, строгу, яку берегла на випадок, якщо доведеться йти в соціальну службу.
О восьмій нуль-нуль вона зайшла до кабінету Котова.
— Ось переклад, Андрію Вікторовичу. І моя порада: не підписуйте це. Там пункт про особисту відповідальність керівника всім майном.
Котов навіть не глянув на папери.
— Іди підлоги мий, консультантко. Я тебе ще не звільнив тільки тому, що завтра нікому сходи терти. Вільна.
Наступного дня приїхала делегація. Очолював її пан Шнайдер — людина з обличчям із граніту. Переговори йшли за зачиненими дверима, але Ксенія, яка цей час методично протирала плінтуси в коридорі, чула, як голос Котова стає дедалі вищим і тоншим.
Якоїсь миті двері прочинилися. З кабінету вийшов Шнайдер. Він тримав у руках ті самі аркуші, які Ксенія написала вночі.
— Wer hat das geschrieben? — спитав він, оглядаючи присутніх. — Хто це написав?
Офіційний перекладач заводу, блідий юнак, завагався. Котов вискочив слідом, спітнілий і скуйовджений.
— Це сміття, пане Шнайдер! Прибиральниця балувалась… Я зараз же її звільню!
Шнайдер зупинив його жестом. Він підійшов до Ксенії, яка стояла з ганчіркою в руках.
— Ви? — спитав він українською з грубим акцентом.
— Я, — відповіла Ксенія бездоганною німецькою. — І я б на вашому місці звернула увагу на аудит дебіторської заборгованості в додатку чотири. Там цифри не відповідають дійсності.
Котов смикнувся до неї, його обличчя перекосило.
— Досить, — холодно сказав німець. — Ми підозрювали, що нас намагаються обдурити. Але цей… цей технічний розбір підтвердив наші найгірші побоювання. Пане Котов, наші юристи вже готують позов. Ви не просто втрачаєте угоду. Ви втрачаєте все.
Він повернувся до Ксенії й довго дивився на її грубі, потріскані від води руки.
— Нам потрібна людина, яка знає цей завод зсередини й знає наші закони. Ми призначаємо тимчасову адміністрацію. Ви погодитеся працювати з нами? Нам потрібен чесний юридичний аудит.
Ксенія подивилася на Котова. Той стояв, учіпившись в одвірок дверей, і здавалося, що він зараз просто сповзе по стіні. У його очах не було більше влади. Тільки страх.
— Я згодна, — тихо сказала Ксенія.
Минув тиждень. У кабінеті директора було тихо. Ксенія сиділа за тим самим столом, на який тиждень тому Котов кидав папери. На ній був новий костюм, куплений в рахунок авансу.
У двері несміливо постукали. Це був Сергій Петрович, головний інженер.
— Ксеніє… Павлівно, — він завагався. — Там Котов прийшов свої речі забрати. Не пускають його охоронці без вашого дозволу.
Ксенія вийшла в коридор. Андрій Вікторович Котов стояв біля ліфта з картонною коробкою. У ній лежали якісь статуетки, диплом у рамці й почата пляшка напою. Він виглядав постарілим на десять років. Його щетина була сивою, а дорогий піджак висів мішком.
Він подивився на неї — не з образою, а з якоюсь тупою приреченістю.
— Переклала, значить, — глухо сказав він. — Задоволена?
— Я просто хотіла, щоб завод працював, Андрію Вікторовичу, — відповіла Ксенія. — Щоб люди отримували зарплату. А не ви — бонуси за їхній рахунок.
Вона кивнула охороні. Ті розступилися. Котов увійшов у ліфт, і двері повільно зачинилися, відтинаючи його від світу, в якому він звик бути господарем.
Ксенія повернулася в кабінет. Вона підійшла до вікна й подивилася вниз, на заводське подвір’я. Там, біля входу, стояла нова прибиральниця — молоденька дівчина в такому ж синьому халаті. Вона ніяково возила шваброю по мармуровій підлозі.
Ксенія відчула, як усередині щось, довго стиснуте в пружину, нарешті відпустило. Ноги стали ватяними, вона важко опустилася в крісло. Це не була перемога. Це було просто повернення до самої себе.
Вона дістала телефон і набрала домашній номер.
— Мамо? Це я. Так, усе добре. Завтра приїде лікар, справжній, із центру. Не хвилюйся. Ми впораємося. Більше не треба економити на ліках.
Ксенія поклала слухавку й подивилася на стоси документів. Роботи було багато. Але тепер це була та робота, заради якої варто було жити.
