fbpx

Сповідь: “Скажіть донечці, що ми з татком її дуже любили”

Вони зустрілися випадково на життєвих перехрестях. Та мить стала долею. Їхнє кохання тісно переплелося з боротьбою за Україну. Вони разом терпіли труднощі підпільного життя, разом прийняли смeрть. Ідеться про провідника ОУН Карпатського краю Ярослава Мельника та його кохану дружину Антоніну Король. Історію їхнього кохання і життя по крупинках збирає донька Віра. Хто були насправді її батьки, вона дізналась у… 37 років. За матеріалами видання: “Вісник”

Пішла за коханим у криївку на смepть

Неймовірні краєвиди відкривались Ярославу Мельнику, сину війта з Бережниці, по дорозі з рідного села до Рогатина. Тут він має вчитися в гімназії! Гроші на це здібному хлопцеві всім селом збирали. Поруч друг Богдан Бандера, син священика із сусіднього села Угринів. Славко частенько туди бігав. Особливо запали в душу хлопцеві слова Богданового старшого брата Степана про необхідність боротися за свою державу – Україну. Роздуми парубка несподівано перервав поштовх. «Приїхали! У воза колесо відлетіло, треба ремонтувати…» – сказав візничий.

Добре, що оказія трапилася не посеред лісу, а вже у селі – Войнилові. Відчинилася брама – і звідти вийшов господар. Поспівчував і запросив хлопців до хати – перекусити, води попити, поки воза лагодитимуть. Надзвичайно гостинним був місцевий пошт­мейстер Юліан Король. Розважав молодих людей розмовами як міг. А Славко не зводив погляду з доньки пана поштмейстера. Особливо запали в душу її сині очі.

– Це буде моя жінка, – сказав на порозі господарю.

– Та що ви, пане, так жартуєте? Ви – гімназист, а моя Тося ще школярка, тільки 15 літ має. Ви собі іншу знайдете, – відповів на те поштмейстер.

– Побачите, що буде так, як я сказав, – стояв на своєму впертий хлопець.

Минув час, Славко вступив у Львівський університет на філософію. Там, на вулицях Львова, він знову зустрів синьооку дівчину Тоню з Войнилова. Вона стала студенткою-медиком. Славко і Тоня були такі щасливі! Вони надивитись один на одного не могли, грyди розпирало від почуттів. Та в страшний час розквітло їхнє кохання. У війни були свої резони. Ярослав Мельник на псевдо «Роберт» мав високі посади в Організації українських націоналістів. Він був окружним провідником ОУН Коломийщини, потім – обласним провідником ОУН Станіславівщини (нині – Івано-Франківська область), після чого покликаний до Крайового проводу ОУН. Брав безпосередню активну участь у формуванні Українського національного руху опору, а згодом Української повстанської армії в Карпатському краї. Не до навчання йому було, мусив перейти у підпілля, жити у криївках у лісі. Та ні на мить не забував «Роберт» про свою кохану. На цілий рік поїхала вона студіювати медицину в Прагу.

Скільки радості було у хаті поштмейстера, коли з Праги повернулася їхня Тоня! Нарешті вона вдома! От тільки до Львова ще з’їздить, щоб захистити диплом, – і матимуть вони власну «пані докторку». До Львова треба було бричкою добиратися через Мартинів, а там – ліси з двох боків. І як проїжджали їх, вийшли хлопці.

– У нас порaнений, йому допомога потрібна, – сказали.

Тоня не роздумуючи пішла з ними. Більше її тато й мама не бачили. Дівчина знала, що її чекає коханий. Обвінчалися, весілля зіграли. Лише стіл був накритий не у батьківській оселі, а у Чорному лісі, у хаті лісника – зв’язкового ОУН. А весільними дружбами і гостями наречених були молоді побратими з автоматами у руках. Це був 1944 рік. Українським повстанцям протистояли вже не німці, а війська НКВС.

Тоня отримала у підпіллі псевдо «Таня» і стала не тільки коханою дружиною «Роберта», а і його активною помічницею. Вона була водночас лікаркою, друкаркою, кухаркою і прачкою, а під час кривавих боїв ще й санітаркою. Часу дбати про себе не було зовсім. А треба було би, бо під серцем уже носила дитя. Але кому Ярослав міг довірити найважливіші завдання, як не своїй дружині? Тому бувало, що її, вагітну, сам садовив на коня і посилав з важливими дорученнями. Чи не єдиною розрадою у підпіллі був для Тоні спів з подругою Марійкою. Найулюбленішою була «Рости, рости, черемшино»…

Ярослав МЕЛЬНИК на псевдо «Роберт»

Тринадцятого квітня 1945 року у криїв­ці крайового провідника ОУН на схилі гори Яворини, що за селом Липою Долинського району, пролунав дитячий крик. Ярослав був щасливий: його Тоня народила двійню – сина і дочку. Полoги приймав він сам і почувався надзвичайно виснаженим. Додалась і тривога за діток: вони були кволими. Він чув у цьому й свою провину – мало бачила Тоня сонця, багато часу проводила під землею, не їла вдосталь, коли носила їх під серцем. Але це було їхнім спільним рішенням – не хотіла вона кидати коханого і вертатись у село. З народженням діток нові клопоти обсіли – у грyдях матері майже не було молока. Повстанцям доводилося ходити по нього вночі в село Липу, наражаючись щоразу на небезпеку.

«Роберт» сам охрестив своїх діток йорданською водою, назвавши сина Романом (символ кохання), а дочку Вірою (в Бога й Україну). Минали місяці, а діти, особливо Роман, не поправлялися. Врятувати їх могли лише свіже повітря, сонце, тепла купіль і материнське молоко. Серце Тоні краялося від безсилля. Сама вона була готова на все заради спільної з Ярославом боротьби і заради їхнього кохання: жити під землею у постійному страху, недоїдати і недосипати. Але не могла дивитись, як з кожним днем життя покидає її манюсіньких діток. Заради чого тоді жити, як вони помpуть, заради чого боротись? У відчаї молода мама вирішує віддати своїх крихіток «добрим людям». Чоловікові охоронці принесли добру звістку: недалеко у Мізуні є жінка, яка має грудну дитинку і готова прийняти ще одну. Тоня довго вирішує, кого віддати: сина чи донечку? Зі сльозами на очах вона простягнула Віруню. Дівчинка більш сильна, у неї більше шансів на життя! Хлопці віднесли її у село.

Та минуло лишень кілька днів, як з Мізуна прийшла звістка: сeксот повідомив емгебістів про новоз’явлену дитину. Дізнавшись про це, Тоня не тямила себе від горя. Що буде з її донечкою? Куди її заберуть? Вона має не так багато часу, аби врятувати маленьку. Але як? Вирішує іти у село сама, переодягнувшись циганкою. Встигає забрати Вірусю першою. Але куди ж її нести, знову у криївку, під землю? Ні! Тоня вирішує сховати доньку високо у горах, подалі від гебіcтських очей. Так ноги занесли її у Слободу Болехівську, тут вона постукала у двері Анни Бучко.

– Мені Анничка потім розповіла, що мама принесла мене, сама поклала у корито і каже: «Бережіть її, бо не знаю, чи ще вернуся. Можливо, принесемо до вас ще одну дитину. Якщо ж я не встигну прийти, то знайте, що я родом з Войнилова, там живе моя родина», – розповідає сьогодні пані Віра. – Мати ще зняла медальйон з шиї і поклала біля мене. А вже з порога ще раз повернулась і сказала: «Я не знаю, чи буду жива. Чи хтось із нас виживе. Ми йдемо на вірну смeрть. Як Віра виросте, скажіть їй, що ми з татком дуже її любили, але загинули за Україну».

Читайте також:Сповідь: Біля мoгuли мого чоловіка стояв …мій чоловік. Я зомлiла

Півжиття шукає могuлу батьків

Анна без сліз не могла дивитися на свою нову донечку: така ж дитинка вже бігати повинна, а вона тільки заледве повзає по підлозі, кецає головою, яка заледве тримається на тоненькій шийці. У Віруні від недоїдання і браку сонця розвинувся рaхіт. Що могла жінка зробити? У неї в самої троє дітей, жили не в розкошах. Але треба ж дівчинку рятувати, вона обіцяла. Скільки кілометрів горами було пройдено у пошуках трав для купелі малечі! Анна навіть під румунський кордон через перевал ходила: саме звідти принесла женьшень, який порадив знахар. Щоб від голоду врятуватися, довелося медальйон, який Тоня для донечки залишила, продати. Так Аниними стараннями та Божою милістю Віруня з кожним днем ставала міцнішою.

Тривoжну звістку отримав Ярослав «Роберт» 21 жовтня 1946 року: чекісти взяли у полон пораненого слідчого крайової Служби безпеки УПА «Лимана». Було прийнято рішення покинути криївку, яка довгим часом служила групі «Роберта» надійним пристанищем. Тут було три кімнати, а для відступу вирили підземний тунель. Не встигли. Катували «Лимана» жaхливо: заганяли гoлки під нігті, пeкли вогнем. Той не витримав і розповів, де приблизно на Яворині знайти «Роберта». 300 осіб тиждень шукали добре замаскований схрон. І, може б, не знайшли, якби не випав перший сніг. Над криївкою він почав танути – і «Роберт» з дружиною, сином та ще сімома побратимами опинилися в облозі. Чотири дні відстрілювалися повстанці, залишили тільки для себе по останній кулі, щоб не здатися ворогові живими.

– Точно не відомо, чи був мій маленький братик Роман в останні хвилини життя з мамою і татом, – тремтить голос Віри Тимчишин при згадці про рідних. – За однією із версій, він пoмер раніше. Але вчителька з сусіднього села особисто мені розповідала, що вона, сховавшись за деревами, бачила, як енкаведисти вантажили мертвi тiла на машину. Закинули дев’ять чоловік, а потім солдат взяв і докинув за ніжку ще тiльце маленької дитинки. Їх повезли у бік Болехова.

До сих пір не знайдено могuл провідника ОУН Карпатського краю Ярослава Мельника і його дружини Антоніни Король.

Сім років Вірочка зростала серед високих смерек і синіх гір. Вона всією душею любила свою маму Анну та сестричок, навіть і уявити не могла, що буде інакше. Але одного разу Анна привела до хати незнайомого чоловіка.

– Віруню, знайомся, це твій вуйко Михайло. Він хоче, щоб ти жила з ним.

Дівчинка відразу – шурх під піч і вже звідти зляканим голосочком сказала: «Не поїду нікуди». Не вилазила звідти доти, доки дядько не поїхав додому. Мамина родина випадково дізналася про Віру і про те, як її знайти. Її вуйко Михайло Юречко приїхав у Слободу-Болехівську на лісозаготівлю. Коли вони сиділи біля ватри, до них підійшов якийсь місцевий чоловік і запитав, чи є з них хто із Войнилова. Михайло зголосився. Тоді чоловік допитувався, чи знає він таку собі Анастасію Король. А то ж була його мама! Та Михайло в цьому не зізнався, бо на той час вона була у підпіллі. Її з чоловіком після смeрті Тоні на Сибір висилали, та по дорозі Настя втекла. Горами та чужими селами скиталася десять довгих років! Будучи витонченою, знаючи чотири іноземні мови, Настя мусила наймитувати по людях, заробляючи на їжу і дах. Тому Михайло тоді промовчав. Та, коли бригада від’їжджала, той чоловік знову підійшов до нього і сказав: «Як побачите Анастасію Король, то передайте їй, що тут у селі є її внучка».

У Михайла Юречка серце стиснулося від такої новини. У родині вже давно оплакали Тоню і не сподівалися, що є її дитина. Приїхавши у Войнилів, Михайло дав знати своїй мамі, щоб прийшла до нього на зустріч (вони тримали зв’язок). Анастасія, коли дізналася новину, не могла стримати сліз радості. Та не на жарт перелякалася, коли Михайло заявив, що забере дівчинку.

– Отямся, сину, що ти замислив?! Вони ж як дізнаються, чию ти дочку привів, не подивляться, що у тебе шестеро дітей і що ти сам інвaлід без руки, – всіх на Сибір вивезуть!

– Я твердо вирішив: Тосина донечка не буде жити з чужими людьми.

Діло стало за малим: переконати вперту дівчинку поїхати жити до дядька. Вона навідріз відмовлялася куди-небудь їхати зі своєї хати. Та він пообіцяв виконати її найзаповітнішу мрію – купити нові туфлі. Так Віра стала жити у сім’ї Юречків. Михайло привів її до Войнилова як свою власну доньку, яку ніби прижив із якоюсь жінкою, коли валив ліс у горах. А його дружина нібито прийняла чоловікову доньку. В селі зробили вигляд, що повірили Михайлу, хоча між собою шепотілися: «Та бути такого не може, щоб добропорядний Юречко жінці зраджував! Тонина це донька». Після смeрті Сталiна у Войнилів повернулася Анастасія Король: її реабілітували. Жінка найняла житло і забрала до себе внучку.

Ми все життя з бабцею по чужих хатах жили, – розповідає пані Віра. – А у нашій великій хаті партійне начальство селили. Бабця ніколи ні разу не проговорилася про моїх батьків. Тільки коли я не слухала, бувало, зігне свій палець, стукне мене по лобі і мовить: «Ти, Роберте впертий». А коли я питала, хто такий Роберт, приказувала: «Цить, а то у дитбудинок заберуть».

Хто були її батьки, пані Віра дізналася випадково і від чужих людей. На той час вона уже була заміжня, мала дітей і носила прізвище Тимчишин.

– Я працювала у лабораторії, куди із Калуша привозили на аналіз ґрунти із будівництва ракетної шахти. Робота була засекречена, ми всі заповнювали анкети. Заповнила і я. Написала, що тато – колгоспник, мама – домогосподарка. І от через півроку приїжджає у кабінет генерал КДБ. Чоловік, який сидів за столом, прямо сказав: «Вера Михайловна, мы вынуждены с вами расстаться. По работе претензий нет. Но вы в анкете неправду написали. Мы делали запрос в Москву, пробили по компьютеру. Ваши родители оказались крупными бандeровцами». Я тоді вперше почула слово «комп’ютер» і вперше дізналася, що у мене були інші батьки. Кинулася до бабці, стала питати. І вона розповіла мені все, що знала. Це був 1982 рік.

Віра Михайлівна трепетно береже пам’ять про своїх загuблих тата і маму. Нині вона мешкає у хаті, яка належала її дідові і бабці, де зростала її мама: українська влада повернула помешкання родині. З 1992 року, відколи відкрили бункер «Роберта», вона щороку піднімається до нього на високу гору Яворина. Вперше не змогла дійти тільки цьогоріч: здоров’я не те. Жінка не втрачає надії знайти мoгилу тата, мами і маленького братика.

– Багато років поспіль мені сниться один і той самий сон: три смереки на високій горі. Чомусь думаю, що там – могuли моїх батьків. От би ще пам’ятнuк на них встигнути поставити…

Наталка СЛЮСАР, Івано-Франківська область

You cannot copy content of this page