— А хто винен? Взяла й відправила дітей на таксі просто до зовиці на роботу — тепер уся родина на вухах.
— Наталю, а що як Анчині хлопці до нас на літо приїдуть? Тоді ж веселіше буде.
Наталія завмерла з ганчіркою у руках. І знову те саме. Як і минулого літа, і позаминулого.
— Сергію, ми ж домовлялись. Цього літа я відпочиваю.
— Та який там відпочинок, ми ж удома. Анька у відпустку не може — на роботі завал. А діти що, на вулиці житимуть?
Наталія повільно повісила ганчірку. Її руки тремтіли. Вона так втомилася від усього цього. Від того, що її думка завжди остання.
— Сергію, ти пам’ятаєш минуле літо?
— Ну, пам’ятаю. І що?
— А те, що я три місяці не знала спокою. Готувала на п’ятьох, прала, прибирала. А ти де був?
— Працював. Гроші ж самі не з’являються.
— Цього року я не погоджуюсь.
Сергій здивовано глянув на дружину.
— Як це — не погоджуєшся? Вони ж рідні!
— То візьми відпустку і сам ними займайся.
— Наталю, ти що таке вигадуєш? У мене важливий проєкт!
— А в мене що — розваги? Я теж, між іншим, працюю.
Сергій почухав потилицю. Такого повороту він не чекав. За п’ятнадцять років шлюбу Наталія завжди поступалася. Завжди знаходила компроміс. Завжди робила все, заради спокою в родині.
— Добре, подумаю, — буркнув він.
Наталія знала: він «подумає», а потім знайде тисячу причин, чому саме вона повинна все тягти на собі.
За тиждень Анна приїхала особисто. Без дзвінка, як завжди. Влетіла в дім, мов ураган, обійняла Наталю й одразу почала скаржитися на життя.
— Наталочко, рідна, виручай. Хлопці зовсім відбилися від рук! А у мене на роботі завал. Новий директор приїхав, переглядає всі проєкти…
Наталія дивилася на зовицю й думала: яка ж вона майстриня маніпуляцій. Завжди знайде правильні слова. Завжди покаже все так, ніби весь світ проти неї.
— Анно, ми з Сергієм домовились — він буде займатися дітьми.
— Та не сміши. Який із нього вихователь? Він же чоловік! Максимум — на риболовлю відвезе й усе.
— Тоді забирай дітей назад.
Анна здивувалася. Такої відповіді вона точно не чекала.
— Наталю, ти що, серйозно? Вони ж діти. Їм потрібна турбота.
— Саме тому їм потрібна мама, а не тітка.
Сергій вийшов із гаража, почувши голоси. Руки у маслі, обличчя задоволене — вовтузився з мотоциклом.
— Анька приїхала? Привіт, сестричко, — сказав Сергій.
— Сергію, поговори зі своєю дружиною. Вона не хоче брати дітей.
Сергій подивився на Наталю. В її очах він побачив щось нове. Рішучість. Твердість. Те, чого раніше в ній не було.
— Добре, я візьму вихідний.
Анна пирхнула.
— Та ти втечеш на роботу через день. Я пам’ятаю, як ти «сидів» із Анатолієм, власним сином, коли він хворів.
— Не втечу, — сказав він, але Наталія знала: зовиця не відчепиться, поки не продавить своє.
У перші дні Сергій і справді займався племінниками. Возив їх на річку, грав у футбол, учив розпалювати вогнище. Наталія спостерігала за всім з боку й вперше за багато років почувалася вільною.
Вона читала книжки, які давно відкладала. Гортала стрічку у телефоні годинами.
Телефонувала подругам із задоволенням теревенила з ними, не думаючи, що пора готувати обід.
Анатолій спершу ображався, що мама не бере участі в загальних забавах.
— Мамо, а чому ти з нами не граєшся?
— Бо у мами теж є право на відпочинок.
Толя замислився. Діти розумніші, ніж здаються — швидко сприймають нові правила.
На четвертий день у Сергія задзвонив телефон. Наталія відразу все зрозуміла — почалося.
— Наталю, мені терміново треба на об’єкт. Там проблема з фундаментом.
— Ні.
— Як це — ні?
— Отак. Ти ж обіцяв займатися дітьми.
— Але ж це робота. Справжня проблема.
— А моя робота що, хобі?
— Наталю, ну годинку всього. Максимум дві.
— Година перетвориться на день. А день — на тиждень. Ні, Сергію.
Він поїхав сердитий. Гримнув дверима, завів машину з ревом. Наталія залишилася з трьома хлопчаками, але не стала їх розважати. Дала їм планшет і пішла у сад.
Увечері Анна приїхала провідати дітей.
— Наталю, а що це вони цілий день удома сиділи? На повітрі ж треба бувати.
— А що, є проблеми?
— Ну як же, літо, природа. Їх треба чимось займати.
— То займай.
Анна зрозуміла: сперечатися марно. Але відступати вона не збиралась. Жінка залишилася з ночівлею, а наступного ранку заявила:
— Хлопчики, збирайтеся. Їдемо до міста. Там новий дитячий центр відкрився.
Діти зраділи. Наталія провела їх поглядом і подумала: нарешті. Проте образлива думка закралася у серці. “Тобто, своїх синів вона до мене пристроює на все літо, багато років поспіль, а мого Артема навіть не запросила у центр з ними поїхати”.
Та за годину Анна повернулася сама. Обличчя винувате, але впевнене.
— Наталю, мені терміново в офіс треба. Документи підписати. Контракт горить. Хлопці в центрі, я їх заберу ввечері.
І поїхала, навіть не дочекавшись відповіді.
Телефон задзвонив за півтори години.
— Тітко Наталю, а коли мама приїде? Ми вже все подивилися. І їсти хочемо.
Ось він — момент істини. Можна поїхати, забрати дітей, нагодувати. Знову стати зручною тіткою Наташею.
А можна — інакше.
Наталія забрала хлопців, нагодувала, відкрила застосунок таксі. Ввела адресу офісу Анни — вона ж так пишалася, що працює у центрі, на десятому поверсі з видом на річку.
— Максиме, Даниле, одягайтеся. Зараз за вами приїде машина.
— А ти з нами поїдеш?
— Ні. Ви поїдете до мами. Вона вас зустріне.
Діти переглянулися. Старший, Максим, трохи насупився.
— А якщо нас не пустять?
— Покажете охороні цей скріншот. Ви до Анни Сергіївни. Ось, тримайте.
Вона сфотографувала замовлення таксі й переслала Анні у месенджері з підписом: «Через годину твої хлопці будуть у тебе в офісі. Зустрічай».
Серце гупало. Руки тремтіли. Але всередині — дивне полегшення.
— Не бійтеся, все просто. Водій вас довезе, а мама зустріне.
Діти сіли в таксі. Наталія помахала їм рукою. Водій — молодий хлопець — кивнув:
— Довезу, не хвилюйтеся.
Через п’ять хвилин телефон вибухнув.
— Ти що вичворяєш?! — Анна кричала так, що Наталія відсунулася від слухавки. — Ти відправила дітей самих у таксі?! Це взагалі нормально? Ти що, зовсім?
— А хто винен? Анно, я тобі все написала. Через годину зустрічай. Тобто, самих залишити у центрі можна, а у таксі, то ще малі?
— Ти безвідповідальна! Ти взагалі думала, що робиш? Я на нараді! Я не можу вийти!
— Це не мої проблеми. Діти — твої.
— Ти не людина, Наталю! Ти взагалі мати?! Як можна так?! Я тебе ніколи не пробачу!
— Ну, значить, не простиш.
— Я тобі це не пробачу! Я всім розкажу, яка ти…
— Анно, мені ніколи.
Вона скинула дзвінок. Серце калатало, але вперше за довгий час Наталія відчула себе людиною.
Анна ще потім дзвонила. Надсилала довгі повідомлення:
«Ти не мала права! Через тебе я тепер роботу втрачу! Довелося зірватися з наради, везти їх у батутний центр, начальник обурений!»
Сергій повернувся додому ввечері, похмурий як грозова хмара.
— Наталю, ти що влаштувала? Анна плаче. Каже, ти дітей покинула.
— Я їх відправила до мами. Там їм і місце.
— Ну ти даєш… Так не можна.
— Можна. Інакше мене б ніхто не почув.
— А якби щось сталося?
— Усе під контролем. Таксі офіційне, водій адекватний. Вони не вперше їздять таксі. Анна їх часто відправляє, просто приховує це від всіх.
Сергій мовчав. Потім тихо сказав:
— Гаразд. Я поговорю з Анною.
За тиждень Анна приїхала забрати речі. Без слів, без пояснень. Просто приїхала — і забрала все. Сергій ходив похмурий, але сперечатися не став. Здавалося, нарешті до нього дійшло.
— Наталю, пробач. Я не розумів.
— Що саме?
— Що ти теж людина. І в тебе є свої потреби.
Наталія обійняла чоловіка. Можливо, щось і справді зміниться.
Увечері Анатолій підійшов до мами, коли вона сиділа на веранді з книжкою.
— Мамо, а ти справді втомилася?
— Дуже, синку.
— А тепер відпочинеш?
— Тепер відпочину.
Він міцно обійняв її.
— Я тебе люблю, мамо. І не хочу, щоб ти втомлювалась.
— І я тебе, сонечко.
Наталія дивилася на захід сонця і думала — як добре, коли тебе нарешті почули. Коли ти можеш сказати «ні» — і не почуватися винною. Анна більше не дзвонила. Сергій став уважнішим. А син раптом почав допомагати вдома без нагадувань.
Може, дітям теж потрібно бачити, що у мами є межі. Що вона — не безкінечний ресурс, а жива людина. Наталія налила собі чаю й сіла на веранді. Тиша. Спокій. Нарешті.
