Повернувшись з відпустки, Маша відчинила двері й завмерла на порозі. На дивані сиділа мати колишнього чоловіка з двома своїми котами
— Мамо, мамо! Дивись, собачка! — син усе тикав у бік якоїсь дівчини з перенесенням.
— Собачка, Тошо, собачка. Ходімо, нас таксі вже чекає.
Маша щойно поверталася з відпустки. Ну як сказати… З сином усе-таки треба око та око. Наглядати за дитиною тепер було нікому. Не думала вона, що з Ігорем вони розлучаться. Але що сталося, те сталося. Таксі під’їхало, водій допоміг завантажити валізу в багажник. Антон нарешті всівся в дитяче крісло.
Відразу почав теребити ремені. Додому їхали мовчки. Маша була втомлена. Уся дорога з Туреччини вимотала і її, і сина. Сонце сліпило очі, а в голові все ще шумів прибій. Згадувався пляж, теплий пісок… і порожнеча поруч. Ось уже другу відпустку поспіль вона їздила сама з Антоном.
З Ігорем вони познайомилися на роботі. Він був тихим, трохи замкнутим програмістом. А вона — менеджеркою з продажу. Протилежності притягуються — це було точно про них. Ігор захоплювався її життєрадісністю, вмінням легко сходитися з людьми. А Маша цінувала в ньому спокій, надійність.
Він був як тиха гавань, куди вона завжди могла повернутися після бурхливого дня. Весілля, поява Антона, іпотека на двокімнатну квартиру — все як у людей. Перші роки жили душа в душу. Вихідні проводили разом. Здавалося, що так буде завжди.
Усе почалося з дрібниць. Спочатку Ігор став частіше затримуватися на роботі.
«Завал, Машо, дедлайн горить,» — казав він. Чмокне Антона в тім’ячко і хапає з собою вечерю в контейнері. Маша, звісно, розуміла. У всіх бувають різні ситуації. Вона сама часто-густо пропадала в офісі, особливо перед укладенням великих угод. Але потім ці затримки стали системою. Ігор приходив пізно. Рідше грав з Антоном, рідше допомагав Маші по господарству. Просто вечеряв, дивився телевізор і спати йшов.
А ще з’явилися дзвінки. Дивні дзвінки. Раніше Ігор завжди брав слухавку при ній, спокійно обговорював робочі моменти або базікав з друзями. Тепер же, щойно лунала мелодія, він схоплювався і йшов в іншу кімнату. Та ще й двері щільно зачиняв. І ще ті повідомлення, які він гарячково стирав, варто їй тільки з’явитися в полі зору. Маша намагалася не думати про погане. Уговорювала себе, що накручує. В Ігоря просто складний період на роботі. Але тривога зростала з кожним днем, як снігова куля.
Якось вона вирішила з чоловіком чесно поговорити.
— Ти останнім часом дуже дивно поводишся. Постійно затримуєшся, приховуєш дзвінки й повідомлення… Що відбувається?
Ігор важко зітхнув і відкинувся на спинку стільця.
— Машо, не починай. У мене просто багато роботи. Ти ж сама знаєш.
— Знаю, — твердо сказала Маша. — Але це не пояснює твоїх секретних дзвінків.
Ігор мовчав, нервово постукуючи пальцями по столу.
— Якщо в тебе є проблеми, давай вирішувати їх разом.
Чоловік устав, пройшов по кімнаті, запустив руку в волосся. Потім зупинився біля вікна.
— Маш… У мене є інша.
У Маші перехопило подих. Світ навколо захитався. Вона знала, що це можливо. Відчувала, щось не так. Але почути це вголос…
— Хто?
— Колега моя. Ми… ми любимо одне одного.
— А як же я? Як же Антон? — голос Маші тремтів.
Ігор повільно повернувся до неї.
— Машо, я втомився. Втомився від побуту, від криків Антона. Від твоєї вічної метушні. Я хочу почати життя з чистого аркуша. Вона інша. З нею легко.
Ці слова вдарили Машу як ляпас. Легко? А як же всі їхні спільні роки? Як же їхня родина?
— Зраднику, — прошепотіла Маша, відчуваючи, як сльози нарешті прориваються назовні.
Розлучення було важким. Маша почувалася зрадженою, розбитою, непотрібною. Друзі та родичі підтримували, як могли, але образа не вщухала. Ділити майно не стали. Квартира залишилася Маші та Антону.
Ігор обіцяв платити аліменти й допомагати синові. Перший час він справді телефонував, цікавився Антоном. Навіть кілька разів забирав його на вихідні. Але потім дзвінки стали рідшими, а потім і зовсім припинилися. Нова родина, нове життя… Маші було важко й прикро. Але вона намагалася триматися заради сина. Робота, дитячий садок, гуртки. Дні летіли стрімко, не залишаючи часу на сумні думки.
Таксі зупинилося біля під’їзду. Маша розплатилася з водієм, відстібнула Антона від крісла. Син одразу ж побіг до під’їзду. Маша, волочачи за собою валізу, ледве встигала за ним. Ліфт, як на зло, застряг на сьомому поверсі. Довелося тягти валізу й утомленого Антона сходами. Нарешті добралися до своєї квартири. Маша дістала ключі, вставила в замок, повернула… Двері відчинилися, і жінка завмерла на порозі.
У передпокої купа розкиданих сумок і коробок. А у вітальні сиділа її колишня свекруха, Олена Петрівна. Поруч із нею, як єгипетські сфінкси, розташувалися два товсті перські коти.
— Олено Петрівно? — здивовано видихнула Маша. — Ви що тут робите?
Колишня свекруха зміряла Машу холодним поглядом.
— Що я тут роблю? Я у своїй квартирі перебуваю! А от ти що тут робиш?
Маша відчула, як у неї підкошуються ноги. «У своїй квартирі»? Що це означає?
— Ви про що взагалі? Ігор нам з Антоном цю квартиру залишив. Вона моя.
— Була твоя! — різко перебила її Олена Петрівна. — Ігор переписав квартиру на мене. Тож збирай свої речі і забирайся звідси.
Світ зруйнувався в одну мить. Вона не могла повірити вухам. Ігор переписав їхню квартиру на свою матір? Як він міг? Після всього, що було?
Антон, не розуміючи, що відбувається, смикнув Машу за руку.
— Мамо, кіт! — він показав пальцем на білого кота. — Можна погладити?
Маша присіла навпочіпки й притисла сина до себе. Сльози пекли очі. Вона не знала, що робити, що казати.
— Олено Петрівно, будь ласка, поясніть, що відбувається, — ледве видавила вона. — Як же мені бути тепер?
Олена Петрівна фиркнула.
— А ти як думала? Ти ж сама його вигнала! Розлучилася з ним! Він тобі все дав. А ти йому що? От він і схаменувся. Вирішив своє майно зберегти. А то мало що…
— Але це наша квартира! — голос Маші тремтів. — Ми її разом купували! В іпотеку! Я свої гроші сюди вкладала, і в ремонт!
— Мало що… — відмахнулася Олена Петрівна. — Тепер це моя квартира. А ти… Ти можеш іти куди хочеш. Мені байдуже.
— Ви не маєте права! — Маша схопилася на ноги. — Я судитимуся! Я знайду хорошого адвоката й доведу, що це шахрайство!
— Судися, — Олена Петрівна зневажливо всміхнулася, погладжуючи товстого білого кота. — Тільки гроші на адвоката спочатку знайди. А в тебе, я так розумію, після турецького вояжу з кожною копійкою тепер рахуватися доводиться. Тож іди, іди, дівчинко. Не витрачай мій час.
Невже це відбувається насправді? Невже вона залишилася без даху над головою? З маленькою дитиною на руках?
— Куди ж нам іти? — прошепотіла вона, дивлячись на Антона. Він намагався погладити кота, не звертаючи уваги на сварку.
— Це вже твої проблеми, — холодно відповіла Олена Петрівна. — Мене це не стосується.
Маша взяла Антона за руку.
— Ходімо, синку.
Вона вийшла з квартири. Куди йти? До кого звернутися? У неї в місті практично не було родичів. Батьки жили далеко, в селі. Їхати до них з дитиною зараз було немислимо. Та й чим вони могли допомогти? Пенсія в них копійчана, самі ледве кінці з кінцями зводять. Подруги? Звісно, вони підтримають, поспівчувають. Але брати до себе жінку з дитиною на невизначений термін… Маша не хотіла нікому бути тягарем. Але все-таки вирішила Тані зателефонувати.
— Машо, заспокойся. Усе буде добре. Приїжджай до мене. У мене місце знайдеться. Не сидіти ж на вулиці з дитиною.
Перший час пожила в Тані. До суду подала. І до дільничного звернулася. Разом з ним прийшла до своєї колишньої квартири. Олена Петрівна відчинила двері й нахмурилася.
— У чому справа? — спитала вона різко.
— Олено Петрівно, — дільничний звернувся до неї спокійним, але твердим тоном. — Марія Федорівна має право проживати тут до винесення рішення суду. Тож ви б речі збирали.
— Нічого я не знаю! — заявила Олена Петрівна. — Це моя квартира! Ігор мені її подарував. А ця жінка тут ніхто!
— Олено Петрівно, — дільничний зітхнув. — Давайте не будемо ускладнювати ситуацію. Ви чудово розумієте, що діяли незаконно. Маша з дитиною мають право проживати в цій квартирі. Пропоную вам добровільно залишити приміщення до винесення рішення суду.
— Нікуди я не піду! — Олена Петрівна тупнула ногою. — Це мій дім!
— У такому разі, — дільничний дістав з кишені телефон. — Я буду змушений скласти протокол про порушення. І виселити вас примусово. Повірте, це нікому не потрібне.
Олена Петрівна скинула тон.
— Гаразд, гаразд, — пробурчала вона. — Піду я. Тільки речі свої заберу.
За три дні Олена Петрівна з’їхала. Маша нарешті додому повернулася. Виявляється, в Ігоря справи кепсько пішли. Молоденька коханка залишила його ні з чим. Він до матері переїхав. А жити з нею не хотів удвох, от і вирішив «сплавити». Але нічого не вийшло.
Через місяць суд наклав арешт на квартиру до завершення справи. А ще з’ясувалося, що Ігор не мав права переписувати житло без згоди Маші — квартира була куплена у шлюбі, а отже вважалася спільним майном.
Коли це оголосили в суді, Олена Петрівна тільки мовчки стискала губи. А Ігор навіть не підняв очей. Уперше за весь час він виглядав не впевненим у собі, а жалюгідним і втомленим.
Після засідання Маша вийшла на вулицю, тримаючи Антона за руку. Син весело щось розповідав про котів, ніби всіх цих місяців страху й невизначеності не було зовсім. І раптом вона зрозуміла: найгірше вже позаду. Вона не залишилася на вулиці. Не зламалася. І більше нікому не дозволить вирішувати її долю за неї.
А ввечері, повернувшись у свою квартиру, Маша вперше за довгий час спокійно зачинила двері — вже без страху, що хтось вижене її з власного житла.
