— А крім своєї квартири, я тобі ще щось винна подарувати? Може, губозакаточну машинку, і квиток назад у твоє забуте містечко?
— Іро, ну скільки можна?
Голос Кирила, зовні стриманий, але з ледь вловимим обуренням, розрізав затишну тишу вечора. Ірина сиділа в глибокому кріслі під торшером і переглядала стос паперів — рахунки, рекламні листівки, все, що щойно витягла з поштової скриньки. Щоденна рутина власниці міської квартири. Її квартири.
— Що саме “скільки можна”, Кириле? Говори чітко, я не люблю загадок, — не підводячи очей, промовила вона, перебираючи блискучі брошури.
Він поворушився на дивані — надто громіздкий для старих, але міцних меблів. Уже місяць Кирило підбирав слова, вивчав її реакції, та, здається, цього разу зібрався з духом.
— Я про квартиру, — глибоко вдихнув він. — Про цю квартиру. Я тут як гість. Ми одружені майже рік, а я досі на пташиних правах. Друзі вже в очі сміються — мовляв, приживається. Питають, коли вже матиму своє гніздо. Іро, давай перепишемо її на нас обох? Щоб було справжнє спільне життя, майбутнє. Щоб я відчував себе господарем, а не квартирантом.
Ірина завмерла. Рахунок за комуналку вислизнув із пальців і м’яко впав на килим. Вона повільно підвела очі на чоловіка. Не з подивом. І не з обуренням. Її погляд був важкий, оцінюючий — ніби вона вперше по-справжньому придивилася до того, з ким живе.
— Що ти щойно сказав? — голос її був рівним, без тіні емоцій. Вона хотіла, щоб він повторив. Щоб ця абсурдна думка прозвучала ще раз — чітко й незаперечно.
Кирило, прийнявши її спокій за дозвіл, трохи наблизився, голос його став майже благальним:
— Я сказав: зробімо квартиру спільною. Щоб ми стали справжньою родиною! Я хочу вкладатися в ремонт, у побут, але як це робити в чужому житлі?
І тут Ірина розсміялася. Це був не сміх радості. Це був короткий, колючий звук. Кирило здригнувся. Вона відкинулася на спинку крісла, її обличчя скам’яніло, перетворившись на холодну, строгу маску.
— Справжня родина? — повільно перепитала вона. Повітря в кімнаті, ще хвилину тому насичене ароматом чаю та старих книжок, стало густим, мов гроза влітку. — Справжня родина — це коли чоловік намагається відібрати у дружини єдину нерухомість? Її дім, її фортецю? Квартиру, в якій вона виросла, яку залишила бабуся? Це ти називаєш “вити гніздо”? Та ні, це інакше називається. Це називається прийти на все готове й полізти до чужої кишені.
Вона підвелася. Невисока, струнка, але в цю мить — мов стіна. Поруч із нею Кирило виглядав розгублено.
— Ти хочеш відчути себе чоловіком? Справжній чоловік не просить подарувати йому дім. Він його будує. Або, принаймні, заробляє на нього. А ти хочеш, щоб я віддала тобі половину своєї пам’яті, своєї історії — просто щоб ти не комплексував перед друзями?
Її слова зависли в повітрі — важкі, як буря перед дощем. Кирило сидів блідий, мовчазний, наче хтось витяг із нього душу. Він відкрив рота, хотів щось сказати, але звуки так і не з’явилися. Все, що міг — це мовчки ловити повітря, як риба, викинута на берег.
Першою мовчанку порушила Ірина. З тим же крижаним спокоєм обійшла Кирила, ніби він був частиною меблів, не вартим жодної уваги, і попрямувала на кухню. За мить звідти долинув звук води з крана, потім клацання пальника. Звичайні, буденні звуки, які в цей момент здавалися нестерпно недоречними. Вона збиралася заварити чай. Наче нічого не сталося. Наче він щойно не намагався провернути, як їй здавалося, одну з найцинічніших маніпуляцій.
Кирило лишився стояти посеред вітальні — спустошений. Якби вона кричала, влаштувала сварку — це було б зрозуміліше. Але це її холодний спокійний, методичний розбір його справжніх намірів… це було важко.
Чоловік повільно опустився на диван, немов усі сили залишили тіло. План, який здавався йому логічним і правильним, розсипався в порох. Він справді вірив, що спільна власність зміцнить їхній шлюб, подарує йому відчуття опори, якого йому так бракувало. Він не вважав це «відбиранням». Для нього це був крок до «нормальності». Але її реакція відкрила прірву між їхнім сприйняттям світу.
Із того вечора їхнє спільне життя перетворилося на випробування. Вони й далі ділили один дах і одне ліжко, та між ними виросла невидима стіна — товста й крижана. Ірина більше не поверталася до тієї теми. Вона вела себе так, наче нічого не сталося. Але її ввічливість стала демонстративно сухою, погляд — байдужим. Вона пересувалася квартирою з впевненістю господині, яка терпить у своєму домі незваного, але ще не вигнаного гостя.
Кирило спробував змінити підхід. Почав грати роль «ображеного невинного». Тепер він ходив з виглядом людини, яку несправедливо образили, зітхав глибоко, коли думав, що вона не бачить. Іноді намагався зав’язати розмову на нейтральні теми, прагнучи розтопити кригу — та натрапляв лише на короткі, ввічливі, але глухі відповіді.
Скаржився на втому, на складнощі на роботі — сподіваючись на співчуття. Але Ірина лише кивала — мовчазна, відсторонена. Вона більше не питала, як минув його день, не цікавилася його справами. Жила окремим життям — паралельним і зовсім не пов’язаним із ним.
Вона перестала готувати йому вечерю. Не демонстративно — просто «не встигла», або вже поїла. Могла прийти з магазину, приготувати щось виключно для себе й навіть не запропонувати. Або замовити доставку — на одну персону. Це були дрібні, але важкі сигнали, які чітко визначали нову реальність. Він не просто гість. Він — зайвий.
Іноді ввечері Кирило чув, як вона говорить телефоном — з подругами або з матір’ю. Її голос ставав живим, теплим, наповненим сміхом. Але щойно він заходив до кімнати — тон змінювався або розмова швидко завершувалась. Це було гірше за відверту сварку. Це було повільне, цілеспрямоване викреслення його з її життя.
Найважчим було її ставлення до самої квартири. Ірина почала частіше щось змінювати — переставляти меблі, купувати нові деталі інтер’єру: вази, картини, текстиль. Робила це мовчки, без порад, ніби його думка не мала жодного значення. Якось він побачив, як вона стоїть на драбині й намагається повісити полицю в передпокої. Він уже зробив крок, щоб допомогти, але почув холодне:
— Не треба. Я впораюсь.
І вона впоралась. Сама. Підкреслюючи кожним жестом: вона — самодостатня, він — зайвий. У цьому просторі, який він так необачно спробував «поділити», йому не було місця. Кирило відчував себе чужим у домі, де нещодавно думав про спільне майбутнє. Атмосфера стала настільки важкою, що він усе частіше залишався на роботі допізна або безцільно блукав містом, аби не повертатися в цю мовчазну, холодну порожнечу.
Тріщина, яка з’явилася того вечора, не затягнулася. Навпаки — перетворилася на пустелю без емоцій і тепла, у якій вони обидва блукали мов чужі, замкнені в одному приміщенні.
Тиждень змінювався тижнем, але нічого не змінювалося. Вони існували в одній двокімнатній квартирі, але наче в різних всесвітах. Їхні шляхи перетинались лише на кухні — за ранковою кавою, яку кожен варив собі сам, і в коридорі, коли вони мовчки розминалися, намагаючись навіть не торкнутися одне одного плечем.
Кирило припинив грати роль. Маска скривдженого злетіла, оголивши похмуре обличчя людини, чиї очікування не справдилися. Він більше не зітхав у кутках, а мовчки дивився телевізор, вмикаючи звук так гучно, що це дратувало Ірину. Почав залишати свої речі де заманеться — шкарпетки під кріслом, чашку з недопитим чаєм на підвіконні, мокрий рушник — на дверях спальні. Це були дрібні, але цілком свідомі речі, спроби позначити територію, вхід на яку йому був заборонений.
Ірина ігнорувала це. Раз на день мовчки складала його речі на його половину дивана. Не докоряла, не сперечалась. Її мовчання було гучнішим за будь-який крик. Воно говорило: «Можеш смітити, псувати, поводитися, як хочеш — це нічого не змінить. Господар тут один».
Одна субота все перевернула. Вранці Ірина повернулася з фітнес-клубу — втомлена, але задоволена. Вона тихо відчинила двері, думаючи, що Кирило ще спить. Але з-за дверей спальні долинав його роздратований голос. Він розмовляв телефоном, і судячи з тону, розмова була напруженою. Ірина завмерла в коридорі — не збиралася підслуховувати, але окремі фрази були занадто чіткими.
— Так, мам, я розумію… Ну а що я можу зробити, якщо вона вчепилася в цю квартиру, як кліщ? — у його голосі чулося роздратоване безсилля. — Говорив я з нею. І про сім’ю, і про спільне майбутнє… А вона лише сміється. Називає мене… неважливо.
Пауза. Напевно, на тому кінці лінії звучали материнські поради.
— Що значить «треба натиснути»? Я й так тисну! Мовчу, показую, що мені це не подобається! — він уже майже переходив на крик. — Думаєш, вона така проста? Тут так просто не візьмеш.
Вона вважає, що я винен їй тільки за те, що вона мене сюди впустила. Так, так, з мого містечка, як вона каже…
Ще одна пауза — довша.
— Добре. Я спробую ще раз. Сильніше. Ти права — час іде. Треба вирішувати. Все, бувай.
Ірина стояла, притулившись спиною до холодної стіни у передпокої. Все стало на свої місця. Кожна деталь цього неприємного пазла знайшла свою клітинку. Це не був емоційний порив, викликаний ураженим самолюбством. Це був чітко продуманий, план. Сімейна змова. Там, у його «провінції», сиділа ініціативна матуся, яка керувала своїм дорослим сином, прицілившись на головний трофей — міські квадратні метри.
Усередині Ірини щось обірвалося. Обурення, яке вона відчувала раніше, випарувався, залишивши по собі щось набагато гірше. Вона більше не бачила перед собою розгубленого, слабкого чоловіка. Вона бачила члена добре злагодженої родинної бригади, хижака, який прикидався ручним, аби в потрібний момент вчепитися в горло. У ту мить Ірина зрозуміла: справжнє протистояння лише починається. І тепер вона гратиме за іншими правилами.
Двері спальні різко відчинилися, і на порозі з’явився Кирило. Він не помітив Ірину, що застигла в напівтемряві коридору. Його обличчя випромінювало свіже, зміцнене материнськими порадами рішуче налаштування. Він пройшов до вітальні, озирнувся з виглядом господаря й зупинився перед новою книжковою полицею, яку Ірина нещодавно повісила власноруч…
— Косо висить, — промовив Кирило голосно, не озираючись. Це був перший діалог після довгого мовчання. Перевірка на реакцію.
Ірина повільно вийшла з тіні. Її голос прозвучав спокійно, але в ньому відчувалася холодна сталь.
— Забула тебе спитати, як у МОЇЙ квартирі полички вішати.
Кирило повільно обернувся. Їхні погляди зустрілися. У її очах не було образи — лише тверда готовність до відстоювання своїх прав. І чоловік зрозумів, що ця розмова буде останньою.
Його лице напружилось, проступила знайома впертість — та сама, яку вона вивчила до дрібниць за останні тижні. Материнські «настанови» ще діяли, додаючи йому сміливості, якої раніше в ньому ніколи не було. Він вирішив йти до кінця.
— Я просто сказав, що вона висить криво, — він схрестив руки, намагаючись виглядати впевнено. — Господар має слідкувати за порядком у домі. А мені не подобається, коли в МОЄМУ домі щось зроблено абияк.
Ірина зробила крок уперед. У її погляді не було обурення — лише холодна цікавість. Вона дивилася на нього, як біолог дивиться на дивний експонат під мікроскопом.
— Господар? — перепитала тихо. — Це ти так швидко вжився в роль, яку тобі мама надиктувала? Чи це вже твоя ініціатива — називати МОЮ квартиру своїм домом?
Кирило сіпнувся. Влучила точно в ціль. Його обличчя на мить перекосилося, але він стримався. Відступати було нікуди.
— Не приплітай сюди маму! — його голос став різким. — Це між нами! Я — твій чоловік, а не квартирант! Я маю право на гідне життя! На власний куточок у цьому місті! Я втомився відчувати себе ніким!
Він підійшов ближче. Від нього тягнуло роздратуванням і дешевим одеколоном.
— Я пропоную вирішити все мирно, Іро. Ми — родина. А в родині має бути все спільне. Це правильно. Це по-людськи. Твоя бабуся б зрозуміла. Вона ж хотіла, щоб ти жила в справжній сім’ї. Де чоловік — це опора, а не хтось тимчасовий.
Це стало останньою краплею. Згадування бабусі, жінки, яка присвятила життя цій квартирі, щоб її єдина онука мала дах над головою, — стало для Ірини тригером. Вся образа, що визрівала в ній після того телефонного дзвінка, — все це спалахнуло. Вона відступила на крок і подивилась на чоловіка уважно. Його очі бігали, голос набрав самовдоволеної впевненості.
— Досить! — раптом вигукнув Кирило, відчуваючи, що втрачає контроль. — Мені набридло це мовчання! Завтра ж ідемо оформлювати квартиру на обох. Я стаю повноцінним співвласником. Це моя умова.
Ірина подивилася на нього і ледь усміхнулася. Тепер вона побачила всю картину, без ілюзій.
— Умова? — повторила вона, стираючи уявну сльозу з кутика ока. Її погляд став твердим, як камінь. — Ти ставиш мені умову? Любий, здається, ти геть заблукав у реальності.
Вона підійшла до нього впритул, дивлячись просто у вічі. Її голос опустився до тихого, ледь чутного шепоту, від якого Кирила пересмикнуло.
— А крім квартири, я тобі ще щось «маю» подарувати? Пакунок мрій і квиток назад у твоє рідне містечко?
Вона зробила паузу.
— Оце і буде мій тобі царський подарунок. В один кінець. Щоб поїхав до матусі і розповів їй, як провалився її геніальний план «підкорення міста». Щоб погладила тебе по голівці і сказала: «Ти все одно мій найкращий». А тепер будь ласка… звільни житло. Моє житло. Подумай над моєю пропозицією. Квиток я тобі куплю. Особисто.
Кирило стояв мов укопаний. Його губи сіпалися, очі металися по кімнаті, ніби шукаючи щось, за що можна вхопитися. Але рятівного слова не було. Не було аргументу, який міг би повернути ситуацію назад. Він мовчав — і в цій тиші повністю програвав.
Ірина більше нічого не додала. Вона спокійно пішла на кухню, налила собі чаю і сіла до столу, ніби нічого не сталося. Її постава, її погляд, навіть рухи — усе говорило: «Розмова закінчена».
Він ще кілька хвилин стояв на місці, потім мовчки пройшов у спальню. Вечір минув у тиші. Вночі Кирило не спав — дивився в стелю, слухав, як у сусідній кімнаті тихо перегортаються сторінки книжки. Наступного ранку він зібрав речі. Повільно, не дивлячись у її бік. Ірина тільки вийшла з ванної, з рушником на плечах, злегка кивнула. Без образ, без пафосу. Просто — «бувай».
— Ти правда купила мені квиток? — нарешті запитав він на порозі.
— Правда, — відповіла вона спокійно. — Він у тебе на електронній пошті. Сьогодні о 18:45.
— І ти впевнена, що робиш правильно?
Ірина витерла вологе волосся рушником і лише знизала плечима.
— Впевнена.
Двері зачинилися. Ірина ще довго стояла, дивлячись у тишу. У повітрі залишився слабкий запах його парфуму, від якого вона вже давно втомилась. А потім вона глибоко вдихнула, підійшла до вікна, розчинила його навстіж і впустила свіже повітря.
За вікном був звичайний день — шумний, літній, трохи запилений. Але вона відчувала його інакше. Свобода пахла новими можливостями. На кухні закипів чайник. Ірина усміхнулась. Уперше за довгий час — щиро.
