З Мироном Вероніка познайомилася ще в інституті. Він навчався на вчителя, а вона опановувала фінанси. Обоє жили в гуртожитку, тому бачилися щодня – вранці разом їхали до інституту.
А тоді, після пар, разом йшли в бібліотеку, гуляли, ласували морозивом і поверталися в гуртожиток.
– Вероніко, я так тебе люблю, що й життя свого без тебе не уявляю, – сказав одного вечора Мирон. – І прошу стати моєю дружиною. Ти згодна?
– Так, – мовила у відповідь вона. – Згодна.
Загалом то вона мріяла про більш солідного чоловіка. Наприклад, директора великої фірми. З гарним будинком, дорогим автомобілем. А не про звичайного учителя. Але що робити, мабуть, директорів на всіх не вистачає.
Весілля гуляли аж три рази. Спершу в гуртожитку, тоді в селі в батьків Вероніки, а тоді ще раз – в батьків Мирона, які жили в іншій області.
Обоє отримали дипломи з відзнакою і поїхали працювати у Веронічине село. Якраз там у школі потребували і математика, і бухгалтера. І відразу дали молодому подружжю будинок.
Так пройшло шість років. Чоловік часто ловив себе на думці, що, попри роки сімейного життя, він кохає свою Вероніку все більше. Та й як її не кохати? Красива, яскрава жінка.
– Мироне, тут моя шкільна подруга Настя розповіла, що за два тижні в нас організовують зустріч випускників, – мовила якось Вероніка. – Це ж 15 років, як ми закінчили школу. А здається, наче вчора. Збираються в кафе в центрі села.
– То йди, – запропонував Мирон. – Нехай ваші хлопці позаздрять, що у мене така гарна дружина.
Вероніка запропонувала йому:– Може підемо разом?
– Та ні, роботи багато, та й не цікаво буде вам зі мною. То ж твої однокласники. Йди, Вероніко, – сказав чоловік. – Поговорите, шкільні роки згадаєте.
І Вероніка почала готуватися до зустрічі. Сіла на два тижні на дієту, терміново замовила у кравчині сукню.
Її старання були не марні – серед однокласниць, які в селі фізично працювали від світанку і до пізньої ночі, Вероніка виглядала найкраще.
– Ти, мабуть, знаєш рецепт еліксиру молодості, – мовив симпатичний чоловік, одягнений у стильний білий костюм. – Ох, Вероніко, ти як була найкращою у нашій школі, такою ж і залишилася.
Андрій. Це точно був він. Жінка відчула, як у грудях щось тенькнуло. Вероніка чудово пам’ятає ту мить, коли їх, першокласників, посадили за однією партою.
В шкільні роки їх дражнили «нареченим і нареченою», а після закінчення школи Андрій поїхав у Італію до родичів. Як казали – на заробітки.
І почалася вечірка. За столом чоловік наче спеціально сів поряд з Веронікою.
– Усі ці 15 років я мріяв про нашу зустріч, – шепотів Андрій, коли вони почали танцювати. – Робив бізнес, створив велику фірму, побудував віллу. Поїхали зі мною.
«Ось воно»,- подумала Вероніка. І це Андрій, директор великої фірми, ще й італійської.
А Мирон? Ну що ж Мирон – звичайний учитель. Може це її шанс? Що буває тільки раз у житті, іншого не буде. Наважитися?
– Поїдеш?- шепотів він. Віра пригорнулася до нього.
–То поїдеш?- ще раз перепитав чоловік.
Вона закохано підвела очі і кивнула. Однокласники пішли на став зустрічати світанок. А вони провели ніч у будинку Андрієвих батьків. Тихенько прослизнули, щоб нікого не розбудити.
А наступного дня з самого ранку Вероніка побігла додому, увійшла тихо, аби не розбудити Мирона, взяла сумочку з документами, написати записку:
«Ти повинен мене зрозуміти. Я все життя кохала тільки його. І тепер хочу бути разом із ним …»
Ще мить вагалася: тут – Мирон, простий учитель і село. А там – бізнесмен Андрій і сонячна Італія.
Вона рішуче поклала аркуш на стіл, на видне місце, щоб відразу помітив, коли прокинеться. Вислизнула на вулицю і помчала до будинку, у якому жили батьки Андрія.
На порозі зіштовхнулася з його мамою: – Я до Антона…
– До Антона? А він щойно поїхав,- здивувалася мати.
– Як поїхав?- ошелешено запитала Вероніка.
– Викликав таксі і поїхав. Так квапився. Сказав, що у нього за три години літак із Києва до Мілану.
– Літак?- вона відчула що стає важко дихати. А можете мені дати його телефон?
– Телефон? – мати стенула плечима. – Вибач, але, мабуть, ні. Якщо його дружина дізнається, що Андрієві телефонує інша жінка… Італійки знаєш які ревниві.
А вона ще й бізнес-вумен. Директорка великої фірми. Він, якщо чесно, у неї на побігеньках. Дуже боїться її розізлити. Так що вибач, телефон не можу дати.
– Дружина? Директорка великої фірми? – Вероніка знесилено опустилася на ганок.
Перед очима закружляли кола.
І серед них – білий аркуш, залишений на видному місці. Щоб відразу побачив, Мирон, коли прокинеться.
А яка ваша думка?
Віра Аркушова
