Олена вважала, що з Льончиком їй пощастило. Вона завжди була не дуже вольова. То шоколадку ввечері під журнал цілком згризе і не помітить. На вулиці морозиво з’їсть, зап’є солодкою газованою водою. А у важкі хвилини Лєна припадала до стратегічного запасу чіпсів. Пересипала великий пакет в миску і непомітно згризали під серіал. До останньої крихти.
Вага Олени коливалася в межах доброго десятка кілограмів. У неї був «худий» одяг для хороших часів, коли вдавалося залишатися стрункою, і «жирні» комплекти для непростих часів, коли насилу втискувалася в велюровий спортивний костюм.
Загалом, з харчуванням у Олени були негаразди. Як і зі ставленням до себе.
Льоня їй допомагав.
– Лєн, ну куди тобі другий гарячий бутерброд? З’їж один. Другий мені давай, допоможу вже, так і бути.
У магазині теж підтримував як міг:
– Ну Лєн, куди тобі ці джинси? Знову розтовстієш, будеш ридати над ними. Так жодного разу і не одягнеш. Во, давай мені краще сорочку оту купимо!
Загалом, Льоня був хороший мужик. Надійна опора в будь-якій дієтичній ситуації. Так розповідала Олена своїм подругам, сьорбаючи мінералку з лимоном. Вона знову була в стадії схуднення. Після шести – ні крихти.
– Лєн, а коли він тобі в блюдце їжу накладає, собі теж так кладе?
– Нє, він же чоловік, він поїсти смачно любить. У нього і тарілка спеціальна – салатник глибокий. Він туди собі м’яска накидає, пюрешечку, помідорів маринованих, і їсть. Потім шоколадку до чаю. Печиво, знову ж. Зі склянкою молока на ніч. Щоб спалося краще!
І що б Олена робила без Льоні, надійного контролера її порцій?
Не інакше, одужала б від ненависті до себе і почала спокійно жити, не озираючись на ваги. Хоча Льоня вважав інакше:
– Ну куди вона без мене, тьотьоха така? У двері ж не пролізе!
