— А ти розраховувала, що між рідною сім’єю і тобою він обере тебе? Навіть не думала, що ти настільки нерозумна, — Інна сміялася Олесі в обличчя, а та навіть не могла знайти в собі сил, щоб відповісти.
Навколо вирувала весна. Травень у Києві видався надзвичайно теплим, повітря було густим від аромату квітучих каштанів та бузку. Сонце засліплювало, відбиваючись у вітринах торгового центру, але Олесі здавалося, що вона стоїть посеред крижаної пустелі.
— Значить, ти і твоя сім’я просто не бажали йому щастя! — тільки й змогла вона видавити з себе, перш ніж розвернутися і піти геть.
Леся йшла повз яскраві ятки з квітами та морозивом, ледь стримуючись, щоб не заридати вголос. Так, вона справді сподівалася на щасливе сімейне життя і не могла навіть подумати, що все так зміниться всього за рік. Проходячи повз фонтан на головній площі, вона мимоволі зупинилася. Рік тому, саме тут, коли тільки-но проклюнулася перша трава, вони фотографувалися з Андрієм та їхнім тримісячним сином. Тоді вона ще намагалася вірити, що все налагодиться.
З Андрієм Олеся познайомилася випадково. Це було минулої весни, коли місто тільки прокидалося від зимової сплячки. Він з друзями зайшов у кафе, де вона підробляла офіціанткою після пар. Андрій не зводив з неї очей, поки сидів за столиком, а коли йшов — попросив номер телефону. Того ж вечора він запросив її на прогулянку набережною Дніпра.
Їхні стосунки тривали близько пів року, коли Андрій, сяючи від власної значущості, оголосив:
— Кицю, на завтра нічого не плануй. Йдемо знайомитися з моїми батьками та сестрою! Це серйозний крок.
— Ось так одразу? — розгубилася Олеся. — Навіть не даси мені підготуватися? Може, у мене справи в університеті…
— У тебе немає ніяких справ, я точно знаю, — відрізав він. — Та й взагалі, хіба може бути щось серйозніше за знайомство з моїми батьками?
— Смію зауважити, ти з моїми так і не познайомився. У тебе завжди знаходяться «важливіші» справи, — тихо мовила дівчина.
— Ну облиш! Хіба можна порівнювати? — пирхнув Андрій. — Знайомство з батьками для дівчини — куди важливіша та відповідальніша подія, ніж для хлопця! Це ви, пустушки, кожного зустрічного додому тягнете, а ми, чоловіки, до таких питань підходимо відповідально. У дім батьків ведемо тільки ту, з якою все всерйоз.
На думку Андрія, Олесі мало б полестити це зауваження. Через роки вона згадуватиме ці слова і розумітиме — це був той самий момент, коли від нього треба було бігти не оглядаючись. Але тоді вона була молодою, закоханою студенткою. Їй усе здавалося романтичним, навіть його зверхність.
Батьки Андрія прийняли її в розкішній квартирі в центрі міста. Весняне сонце заливало вітальню, але атмосфера була холодною. Вони підтискали губи від кожної її фрази, а сестра Інга взагалі не соромилася висміювати дівчину.
— Лесю, а як же вас у кафе занесло? Подобається бути обслугою? Чи грошей катастрофічно не вистачає? — Інна кидала багатозначні погляди на батьків, немов запитуючи: «Скільки нам ще терпіти цю сіру мишу?».
— Я звикла забезпечувати себе самостійно, тому знайшла роботу зі зручним графіком, який не заважає навчанню, — добродушно відповіла .
— І що ж це за навчання таке «відповідальне»? Може, КНУ ім. Шевченка? Чи Могилянка? — ущипливо запитала Інна.
— Ой, ні. Я вступила до інституту туризму. Мрію багато подорожувати, дізнаватися про культуру інших країн!
— Щоб ваші мрії виконувалися у інших людей! — розреготалася Інна. — Люба моя, туроператор не подорожує, він підбирає готелі для тих, хто має гроші. Вас жорстоко обманули! Максимум, куди вас відправлять — це досліджувати приміські бази відпочинку. Ну не можна ж бути такою наївною, їй-богу!
Інна не приховувала зневаги. Різниця в три роки здавалася їй прірвою між «елітою» та «простолюдом». Її все життя пестили, а Олеся росла з бабусею, поки мама працювала на трьох роботах, щоб купити доньці зимові чоботи. Леся вірила в диво. Вона наївно вважала, що з Андрієм знайде справжню родину.
Після того візиту Андрій змінився. Став холодним, наче раптовий березневий приморозок. Олеся намагалася з’ясувати причину, аж поки він неохоче вицідив:
— Сестра виходить заміж. За якогось пройдисвіта. Він її не вартий.
Весілля сестри стало для Андрія особистою трагедією, він ревнував її до кожного стовпа. Проте, коли Інга вийшла заміж, у стосунках Олесі та Андрія настав короткий період спокою — сестра нарешті переключила увагу на власного чоловіка.
Саме тоді Олеся дізналася, що вона при надії. Травневий ранок зустрів її нудотою. Тест підтвердив здогадки — дві смужки. Коли вона розповіла про це Андрію, він не зрадів. Лише попросив час подумати. Наступного ранку оголосив:
— Одружуся з тобою, після тесту ДНК. Буде син, стане спадкоємцем мого бізнесу. Він має народитися у шлюбі, це репутація нашої родини. Але ніяких пишних свят. Ти тепер — «товар зіпсований», обійдемося просто реєстрацією.
— Але я мріяла про білу сукню… — розплакалася Олеся.
— Яка сукня? Білий колір та фата — для невинних дівчат, а ти до них уже не належиш, — жорстоко опустив її на землю наречений.
Весілля відсвяткували скромно. Весь вечір Андрій був у прострації — він переживав за Інну. У неї з чоловіком почалися скандали, і її поклали в лікарню з загрозою викидня. Через два дні після весілля брата Інна народила доньку, а ще через кілька тижнів розлучилася. І з цього моменту для Лесі почалося справжнє пекло.
Вона знала, чому Андрій так прив’язаний до сестри. Батьки хотіли розлучитися, коли йому було десять. Але завдяки народженню молодшої сестри їх шлюб зберігся. Андрій вважав сестру «ангелом-охоронцем» родини. Він балував її більше, ніж батьки. Інна звикла, що весь світ крутиться навколо неї. Її чоловік не витримав такого егоїзму і втік, а Андрій з радістю посів його місце «головного помічника».
Незважаючи на те, що вдома на нього чекала Леся яка теж чекала дитину, Андрій постійно був у сестри. Погуляти з дитиною, прибрати в квартирі, купити продукти — це були обов’язки брата.
— Андрію, невже ти не розумієш? — благала Леся. — Інна маніпулює тобою! Мені теж важко, я на восьмому місяці, мені важко навіть нагнутися, щоб підняти ключі!
— Досить нити! Ти здорова, як кобила! Це не хвороба! А у сестри — немовля, вона мати-одиначка! Хто їй допоможе, якщо не я?
— А хто допоможе мені?
— А що тобі допомагати? Пузо ти своє і так непогано тягаєш! Я для чого одружився — щоб підлогу за тобою мити?
Після народження сина Станислава стало ще гірше. Андрій почав віддавати третину зарплати сестрі.
— Їм не вистачає аліментів, — заявив він. — Я хочу, щоби у Інки та моєї племінниці було все найкраще! Щоби вони були щасливі..
— А ми? — запитала Леся, дивлячись на порожній гаманець. — Грошей ледь вистачає на їжу та комуналку! Дитині потрібні якісні памперси, одяг, взуття, іграшки… Ти мріяв про спадкоємця — то ось він, спить у колисці! Потурбуйся хоч трохи про нього, а не тільки про сім’ю сестри! І про мене, врешті решт! Я твоя дружина!
— Ти й так роз’їлася, скоро в двері не пролізеш! — кричав він у відповідь. — Відтепер я сам вестиму бюджет. Грошей тобі не дам, бо ти їх тринькаєш на дурниці.
Андрія майже ніколи не було вдома. Він возив сестру в салони краси, до лікарів, за продуктами. Олеся в цей час худла, бо економила на їжі, щоб купити синові кращі фрукти. Коли її мама прийшла в гості й побачила порожній холодильник, вона розплакалася і купила доньці продуктів. Увечері Андрій влаштував скандал:
— Ти вирішила мене зганьбити перед тещею? Скаржилася, що я тебе не годую? Невдячна! Я тебе утримую, дах над головою даю!
— Я не скаржилася, мама сама все побачила…
— Будеш нити матері — взагалі забороню їй приходити!
Остаточною краплею стало сімейне свято у травні. Леся почула, як свекруха сказала гостям:
— Ну що ви хочете… від доньки — онучата, а від сина — собачата! Ці слова застрягли в серці, як гострі скалки. Її Стась для них — «собачатко». Жінка нарешті зрозуміла: сім’ї з Андрієм більше немає. Тепер її сім’я — це маленький син.
Одного разу, після чергового скандалу, коли Андрій знову збирався до сестри, щоб везти її на манікюр, Леся запитала прямо:
— Хто тобі дорожчий: ми з сином чи Інна?
— Ти дурна? Звісно, сестра! Ти — просто зручна лялька, таких у мене ще повно буде. А сестра в мене одна — на все життя!
Того ж вечора Олеся зібрала речі й пішла до матері. Андрій навіть не намагався її зупинити. Він не дзвонив, не цікавився сином, лише справно перераховував мінімальні аліменти, більшу частину грошей все одно віддаючи Інні.
Минув рік. Знову прийшла весна. Олеся розцвіла, заспокоїлася, почала працювати віддалено. І саме тоді вона зустріла колишню зовицю в торговому центрі. Інна виглядала розкішно, везла дорогу коляску.
— О, наша «сіра миша»! — вигукнула вона. — Що, підробляєш тут прибиральницею? Леся хотіла пройти повз, але Інна перегородила шлях.
— Ти справді думала, що він обере тебе? Якусь офіціантку без копійки за душею? Ми йому вже знайшли нормальну дівчину, з квартирою і без «причепів». Так що відчепися зі своїми аліментами, не псуй брату життя.
Олеся подивилася на неї з жалем.
— Ти і твоя сім’я ніколи не хотіли йому щастя. Вам просто потрібен безкоштовний раб.
— Заздри, люба, заздри! Хтось народжений витирати ноги, а хтось — успішна людина.
Минуло ще п’ять років. Травневе сонце знову гріє землю. Леся йде парком, тримаючи за руку семирічного Станиславчика. Поруч з ними йде її коханий чоловік на ім’я Максим. Він ніжно тримає її за талію, оберігаючи її вже помітний животик.
— Кохана, ти не втомилася? Може, сядемо, відпочинемо? — турботливо запитує Максим.
— Ні, все добре. Повітря таке чудове… — усміхається вона.
Олеся дізналася від знайомих, що Андрій так і не одружився. Інна знову розлучилася, тепер у неї двоє дітей. Вона повністю «висмоктала» з брата всі ресурси. Андрій працює на двох роботах, щоб оплачувати забаганки сестри, її салони та клуби. Він виглядає на десять років старшим за свій вік, самотній і виснажений. Його батьки старіють, а Інна продовжує вимагати уваги.
Олеся дивиться на свого сина, який кличе Максима «татом», і відчуває безмежну вдячність долі за те, що того травневого вечора вона знайшла в собі сили піти. Щастя — це не боротьба за увагу чоловіка, якому ти байдужа. Щастя — це коли тебе цінують більше за все на світі.
