— А ви нічого не переплутали. Ваш син пішов до молодої! Ось до неї й шуруйте за грошима! – обірвала на півслові візит колишньої свекрухи Настя.

— А ви нічого не переплутали. Ваш син пішов до молодої! Ось до неї й шуруйте за грошима! – обірвала на півслові візит колишньої свекрухи Настя.

Настя витирала пил із полиці в передпокої, коли в двері подзвонили. Не в домофон, а саме в двері — хтось уже піднявся на поверх. Вона глянула у вічко й відчула, як усередині все стиснулося. Антоніна Василівна стояла на сходовому майданчику з прямою спиною, у світлому плащі й з незмінною лакованою сумкою в руці. Волосся укладене волосок до волоска, на обличчі застиглий вираз скорботної гідності. Так минуло чотири секунди. Настя відчинила.

— Здрастуй, Настю, — свекруха трохи схилила голову, роздивляючись колишню невістку так, ніби оцінювала, наскільки та занедбала квартиру. — Пустиш?

Настя відступила вбік мовчки. Вона не чекала цього візиту. Після розлучення минуло майже півтора року, і за цей час Антоніна Василівна з’являлася тільки для того, щоб забрати Костю на вихідні або передати гостинці. Але сьогодні був вівторок, і гостинців у руках у неї не було. Вони пройшли на кухню. Настя не пропонувала чай, але свекруха сіла сама, акуратно поставивши сумку на коліна. Тиша дзвеніла.

— Я у справі, — почала Антоніна Василівна, і голос її був м’який. — Ти тільки не перебивай. Ти ж знаєш, у Вадика зараз складний період.

Настя ледь не розсміялася. Складний період. Її колишній чоловік, який пішов до дівчини на дванадцять років молодшої, тепер переживав складний період. Вона продовжувала мовчати, і це мовчання явно дратувало свекруху.

— Вони з Алісою вирішили взяти іпотеку, — Антоніна Василівна говорила повільно, ніби зважуючи кожне слово. — Але перший внесок… сама розумієш. Молодій сім’ї потрібно стати на ноги. У мене пенсія, ти в курсі. А ти працюєш добре, я знаю. І я подумала — може, ти допоможеш? У борг, зрозуміло. Для Костика. Щоб у хлопчика був нормальний дім, коли він буде в батька. Зараз вони в орендованій, а там район не дуже, і школа поруч так собі.

Настя дивилася на цю жінку й відчувала, як усередині піднімається гаряча хвиля. Вона згадала все. Усі поради, усі непрохані візити, усі фрази «ти мусиш», «ти зобов’язана», «заради сім’ї». Вона згадала, як Антоніна Василівна вперше прийшла до їхньої з Вадимом орендованої квартири десять років тому і провела пальцем по верхній полиці шафи. І як через тиждень принесла нові фіранки, бо попередні «надто вже сирітські». Вона згадала все це разом, і фраза зірвалася з губ раніше, ніж вона встигла її обміркувати:

— А ви нічого не переплутали. Ваш син пішов до молодої! Ось до неї й шуруйте за грошима!

Антоніна Василівна зблідла. Її пальці, що лежали на сумці, стиснулися в замок. На кілька секунд повисла така тиша, що було чути, як на кухні в сусідів ллється вода з крана.

— Що ж, — промовила свекруха чужим, дерев’яним голосом. Вона підвелася, обсмикнула плащ і попрямувала в передпокій. Уже біля дверей обернулася. — Ти завжди була йому чужою. Чужою й залишишся. Егоїстка.

Двері зачинилися м’яко, без грюкоту, і від цього було ще гірше. Настя стояла посеред коридору, притиснувши долоню до рота. У вухах звучало це слово — «егоїстка». Вона стільки разів чула його від свекрухи. Раніше воно застрягало всередині, і вона годинами прокручувала його в голові. Зараз теж застрягло. Вона підійшла до вікна й побачила, як Антоніна Василівна виходить із під’їзду — пряма, напружена, з тією самою ходою «я тут головна». Щось у цій постаті було таке, від чого Насті раптом стало холодно. Вона знала: ця розмова не закінчена.

Увечері прийшов Костя. Він був якийсь притихлий, і Настя відразу це помітила. Син поїв, зробив уроки, а потім улаштувався на дивані з планшетом. Настя сіла поруч і обійняла його, уткнувшись носом у маківку. Від нього пахло дитинством, чимось рідним і беззахисним. Вона подумала про те, що сказала свекруха: «заради Костика». Уміла ж Антоніна Василівна бити точно в ціль.

Уночі Настя довго не могла заснути. Вона лежала й дивилася в стелю, а перед очима спливали картинки десятирічної давнини.

Вони з Вадимом тоді тільки починали. Познайомилися на дні народження спільного друга — він підійшов до неї сам, високий, світловолосий, з відкритою усмішкою. Настя відразу відзначила, що він якийсь дуже правильний, навіть занадто. Без гострих кутів. Говорив ввічливо, слухав уважно, а коли вона згадала, що працює графічним дизайнером, захопився так щиро, що вона повірила. Потім було перше побачення, друге, третє. Через півроку Вадим познайомив її з мамою.

Антоніна Василівна жила в старій двокімнатній квартирі на іншому кінці міста. Настя пам’ятала той візит у найдрібніших деталях. Квартира нагадувала музей радянського побуту — кришталь у серванті, порцелянові статуетки, накрохмалені серветки на підлокітниках крісел. Усе дихало якимось нежилим, парадним духом, ніби тут не живуть, а чекають комісію. На стіні висів портрет покійного чоловіка Антоніни Василівни — серйозний мужчина у військовій формі, дивився прямо й вимогливо.

— Проходь, Настенько, — проспівала тоді Антоніна Василівна, і від її солодкого тону в Насті чомусь занило під ложечкою. — Вадик мені стільки про тебе розповідав. Каже, малюєш добре. Це добре, коли жінка вміє щось руками робити.

Настя тоді пропустила повз вуха це «щось руками». Вона була молода, закохана й дуже хотіла сподобатися. До того ж своїх батьків у неї не було — мати не стало, коли Насті було дванадцять, батько ще раніше пішов із сім’ї. Вона виросла в тітки й усе життя мріяла про велику, справжню сім’ю. Антоніна Василівна це відразу зрозуміла. І почала грати на цьому як на скрипці.

Через тиждень після того візиту свекруха прийшла до них в орендовану квартиру без дзвінка. Просто відчинила двері своїм ключем — вона взяла його у Вадима, «щоб допомогти по господарству». Настя тоді оторопіла, але промовчала. Антоніна Василівна пройшла на кухню й за пів години переставила там усе по-своєму. Чашки — ліворуч, тарілки — праворуч, мочалка — тільки на край раковини. Свої фіранки Настя знайшла акуратно складеними в шафі, а на їхньому місці висіли інші, з рюшами.

— Ну що ти як у гуртожитку живеш, — сказала свекруха, помітивши її погляд. — Дім має бути затишним. Жінка створює затишок, а чоловік — достаток. Так завжди було, і так буде. Вадик у мене дуже талановитий хлопчик, просто йому потрібно допомагати. Спрямовувати. Ти ж розумієш?

Настя кивнула. Вона не розуміла, але кивнула. Вона ще не знала тоді, що це тільки початок.

Місяці йшли. Свекруха з’являлася все частіше. Вона давала поради, коли Настя не просила. Коментувала її роботу, називаючи її «малювашками». Говорила, що справжня жінка не повинна так багато сидіти за комп’ютером, що від цього псується шкіра й характер. А коли Настя намагалася заперечувати, та підтискала губи й ішла в мовчання — таке важке, що повітря в квартирі ставало свинцевим.

Вадим не втручався. Він взагалі волів не втручатися. Коли Настя намагалася з ним поговорити, він відповідав однаково: «Це ваші жіночі справи. Ти й мама, розбирайтеся самі». Він говорив це спокійно, майже байдуже, і Настя не відразу зрозуміла, що це і є його стратегія — не вибирати, не вирішувати, не відповідати. У їхньому домі було двоє людей, які щось вирішували — вона й свекруха. А чоловік жив між ними, як у теплій колисці.

Усе змінилося, коли з’явився Костя. Антоніна Василівна приїхала в пологовий будинок першого ж дня з передачею і, ледь глянувши на онука, вимовила:

— Слабенький якийсь, у Вадика. Нічого, я його на домашньому харчуванні виходжу.

І тоді Настя уперше відповіла жорстко:

— Антоніно Василівно, мати тут я. Будь ласка, не треба мене заміняти.

Свекруха завмерла. Її обличчя на секунду спотворилося, але вона швидко взяла себе в руки, поставила пакет на тумбу й вийшла з палати. Наступного дня вона не приїхала. А через день, коли Настя була вже вдома, подзвонила й сказала Вадиму — Настя чула через слухавку — «Я тобі цього ніколи не прощу». Вадим тоді розгублено подивився на дружину й знизав плечима, мовляв, «що ти знову накоїла». І Настя зрозуміла: це межа.

Встановленн меж тривало роками. То затихаючи, то розгораючись з новою силою. Свекруха більше не заходила з парадного входу, вона навчилася діяти тонше. Вона дзвонила, коли Насті не було вдома, і Вадим довго з нею говорив, а потім ставав дивним — роздратованим, колючим. Вона надсилала гроші на дні народження, але завжди із супровідною запискою «для Костика, на нормальну їжу». Вона водила внука до церкви без згоди Насті, а коли та обурилася, відповіла з крижаним спокоєм: «У дитини має бути духовна основа. Ти можеш бути атеїсткою, але не позбавляй сина віри». Настя сперечалася, кипіла, а потім утомлювалася. А Вадим йшов в іншу кімнату.

Одного разу, коли Костикові було п’ять, Настя випадково побачила в телефоні чоловіка листування з матір’ю. Вона не нишпорила спеціально — він залишив телефон на столі, і повідомлення спливло поверх усіх вікон. «Терпи, синочку. Ця хоч не дивиться у чарку. Але не твоя. Я тобі завжди казала, одружуватися потрібно з тою, яка дивиться в рот».

Настя прочитала це, і світ на секунду завмер. Вона тримала чужий телефон у руці й відчувала, як усередині руйнується щось велике й крихке, що вона намагалася зберегти всі ці роки. Вона погортала листування вище — там було ще. «Вона тебе не цінує». «Ти достойний більшого». «Мама завжди буде на твоєму боці». Вадим відповідав коротко: «Так, мам», «Розумію, мам», «Ти маєш рацію, мам». І ні слова на захист дружини.

Увечері того ж дня Настя вперше влаштувала сцену. Обурювалася, била долонею по столу, вимагала, щоб він вибрав — або сім’я, або мати. Вадим сидів на дивані, опустивши голову, і мовчав. Потім підвів очі й сказав тихо:

— Ти все перебільшуєш. Мама переймається за мене. Вона сама мене ростила, ти ж знаєш.

— Вона тебе не ростила, вона тебе зліпила! — вигукнула Настя. — Ти не чоловік, ти пластилін у її руках!

— Не смій так говорити про мою матір.

— Тоді будь чоловіком! Хоч раз у житті!

Він не став. Він підвівся й пішов спати в гостьову. А через три роки пішов зовсім — до Аліси.

Аліса була цілковитою протилежністю Насті. Молода, гучна, з накачаними губами й вічним потоком енергії. Вона вела блог, учила дівчат «мисленню мільйонера» й викладала фотографії зі спортзалу. З Вадимом вона познайомилася у фітнес-клубі, куди він записався, щоб «привести себе у форму». Йому тоді було тридцять п’ять, і він якраз почав помічати перші ознаки кризи середнього віку. Аліса слухала його з відкритим ротом, сміялася з його жартів і, головне, захоплювалася ним. Цього йому не давала ні мати, ні дружина — безумовного захоплення. Він поплив.

Коли Настя дізналася про зраду, вона не кричала. Вона поставила його речі в коридорі й змінила замки. Вадим не сперечався. Він взагалі ніколи не сперечався. Він пішов, і вже через тиждень Настя дізналася від спільних знайомих, що він живе в Аліси. А ще через місяць він подав на розлучення. Костя тоді ходив тихий і багато малював. Настя бачила ці малюнки — чорні будинки, маленькі чоловічки з великими головами. Вона ні про що не питала сина, тільки щовечора лягала поруч із ним, поки він не засне.

Тепер, півтора року потому, усе це повернулося. Антоніна Василівна стояла на порозі й просила грошей для нової сім’ї свого сина. І Настя лежала без сну, дивлячись у стелю, і розуміла, що ця жінка знову щось задумала. Свекруха ніколи не робила нічого без причини. За кожним її кроком стояв план, і Настя збиралася з’ясувати, який саме.

Через кілька днів подзвонила Лєна, стара подруга, яка все ще працювала в тому самому фітнес-клубі, куди колись записався Вадим.

— Слухай, я маю тобі сказати, — голос у Лєни був схвильований. — Тут твоя колишня свекруха приїздила в клуб.

— Куди? — Настя ледь не випустила телефон. — У фітнес-клуб?

— Ну так. Сиділа в лобі, чекала Алісу. Я спеціально затрималася, щоб подивитися. Вони про щось говорили на підвищених тонах, я не чула, але по обличчях було видно, що розмова не з приємних. Антоніна Василівна потім пішла, а Аліса ще довго стояла з таким обличчям, ніби їй плюнули в душу.

Настя поклала слухавку й замислилася. Отже, свекруха пішла до Аліси. Пішла сама, без Вадима. Це було цікаво. Що могло змусити горду Антоніну Василівну переступити поріг фітнес-клубу? Тільки одне — страх.

Вона мала рацію. Антоніна Василівна була в паніці. Вона бачила, на що перетворюється її син поруч із цією дівчиною. Аліса виявилася не «молодою й зухвалою», вона була розважливою й чіпкою. Вона швидко второпала, що Вадим — людина м’яка, ведена, і взяла його в обіруч. Спершу вона вселила йому, що він «недооцінений талант», потім — що «потрібно будувати своє гніздо», а потім — що «дорослі люди не живуть в орендованих халупах». Вадим, який за все життя не ухвалив жодного самостійного рішення, слухняно кивав. Аліса вимагала квартиру. І вона була готова йти до кінця.

Антоніна Василівна це відчувала. Вона зрозуміла, що Аліса — не чергова пасія, а хижачка, яка забере в її сина все, включаючи останні нерви й гроші, а потім викине. І вона, мати, повинна врятувати його будь-якою ціною. Тому вона й пішла до Насті. Тому й попросила грошей. Не для Вадима — для того, щоб купити Алісу, щоб та залишилася й не зламала її хлопчика.

Про це Настя дізналася випадково. Через день після дзвінка Лєни вона зустріла Антоніну Василівну біля школи, куди та іноді приходила зустрічати Костю. Настя підійшла сама.

— Я знаю, навіщо вам гроші, — сказала вона без передмов.

Антоніна Василівна здригнулася, але втримала обличчя.

— Ти про що?

— Ви боїтеся, що Аліса покине Вадима. Ви хочете дати їй квартиру, щоб вона залишилася. Ви купуєте синові жінку.

Свекруха мовчала. Вітер тріпав її сиве волосся, і вперше Настя побачила в ній не монстра, а перелякану жінку. Зморшки біля рота, утомлені очі, тремтячі пальці.

— Ти не розумієш, — сказала вона глухо. — Ти ніколи не розуміла. Ти думаєш, я лізу в його життя, бо мені нудно? Я рятую його. Я все життя його рятую. З того дня, як його батько…

Вона осіклася й замовкла так різко, ніби сама злякалася своїх слів.

— Що його батько? — перепитала Настя.

— Нічого. Це не твоя справа.

Антоніна Василівна розвернулася й пішла геть, а Настя залишилася стояти біля шкільних воріт. Уперше за багато років вона почула в голосі свекрухи щось, крім нотацій і претензій.

Через кілька днів Антоніна Василівна подзвонила сама.

— Настю, приїзди, — голос був сухий, але в ньому чулася дивна, незвична інтонація — то чи прохання, то чи смирення. — Я хочу тобі дещо показати.

Настя вагалася, але потім погодилася. Щось усередині підказувало їй, що потрібно поїхати. Вона залишила Костю в сусідки й вирушила до старої квартири свекрухи — тієї самої, з кришталем і портретом чоловіка на стіні.

Антоніна Василівна чекала на неї. Квартира не змінилася — та сама стерильна чистота, крохмальні серветки, вицвілі шпалери. Тільки у свекрухи під очима залягли темні кола, і вона здавалася меншою на зріст, ніж зазвичай. Вона провела Настю в спальню — туди, куди та ніколи не заходила.

— Дивись, — сказала свекруха й відчинила велику, ковану скриню, що стояла в кутку.

У скрині лежали листи. Багато листів, перев’язаних стрічками й мотузками. І ще щоденник — товстий зошит у потертій шкіряній оправі. Антоніна Василівна дістала його тремтячими руками й простягнула Насті.

— Читай.

Настя відкрила щоденник. Почерк був незнайомий, чоловічий, з нахилом вліво. Перші рядки стрибали перед очима, але вона вчиталася — і завмерла.

«Тоня знову сварилася. Я не можу так більше. Вона хоче, щоб я був ідеальним, а я звичайний. Я втомився прикидатися. Лєна чекає на мене в Одесі, і я вирішив їхати…»

— Хто це? — запитала Настя, хоча вже знала відповідь.

— Мій чоловік, — голос Антоніни Василівни звучав глухо, як із-під землі. — Батько Вадика. Він пішов. Пішов до іншої жінки, коли Вадикові було сім років. Просто зібрав валізу й пішов. А я… я всім сказала, що його немає. Бо не могла… не могла зізнатися, що мене покинули. Що я виявилася непотрібною.

Вона опустилася на край ліжка, і плечі її затряслися. Настя стояла з щоденником у руках, не в силах поворухнутися.

— Я думала, що не витримаю тоді, — продовжувала свекруха. — Але в мене був Вадик. І я поклялася, що він ніколи не виросте таким, як батько. Я зроблю з нього ідеального чоловіка. Того, хто ніколи не зрадить. Того, хто буде цінувати сім’ю. Я все в нього вклала, все. А тепер він повторює долю батька. Тільки тепер ця Аліса його добиває. Вона не Лєна, вона гірша. Вона покине його через рік, і я втрачу сина назавжди.

Настя мовчала. У голові в неї все переверталося. Та сама Антоніна Василівна, яка все життя її тиранила, вимагала, засуджувала, виявилася роздавленою жінкою, яка роками тягла на собі непосильну брехню. І ця брехня знівечила її сина, зробивши з нього безвольну, залежну людину, яка боїться брати відповідальність, бо за неї завжди вирішували інші.

— Ви йому не допомогли, — сказала Настя тихо. — Ви його зламали.

— Я його рятувала!

— Ви відібрали в нього право на власні помилки. Ви так боялися, що він стане як батько, що перетворили його на дитину. На вічного хлопчика, який шукає жінку, яка буде ним командувати. Спершу ви, потім я, тепер Аліса.

Антоніна Василівна підвела голову. Її обличчя було мокрим від сліз.

— А ти? Ти що, краща? Ти здалася! Ти не боролася за нього!

— Я не хотіла бути його командиром, — відповіла Настя. — Я хотіла бути дружиною. Але ви не залишили місця ні для кого, крім себе.

Вони довго сиділи одна навпроти одної — дві жінки, які багато років вели суперечку, не розуміючи, що сперечаються з власними відображеннями. А потім Настя встала.

— Я допоможу, — сказала вона.

Свекруха не повірила.

— Що?

— Я допоможу, але не так, як ви просите. Грошей я не дам. Я зроблю по-іншому.

Вона повернулася додому пізно ввечері. Костя спав. Настя зайшла в його кімнату, сіла на край ліжка й довго дивилася на сина. Хлопчик дихав рівно, уві сні його обличчя було безтурботним, дитячим, зворушливим. Вона згадала той його малюнок — чорні будинки й маленькі чоловічки. І подумала, що треба закінчувати це все. Не заради Вадима, не заради свекрухи — заради ось цього сплячого хлопчика.

Наступного дня вона попросила Антоніну Василівну організувати зустріч. У кафе, на нейтральній території. І попросила, щоб були всі — Вадим, Аліса, сама свекруха.

— Ти що задумала? — насторожилася Антоніна Василівна.

— Те, чого ви ніколи не робили. Я дам вашому синові вибір.

У кафе вони зібралися вчотирьох наступної суботи. Обстановка була напружена, як перед грозою. Вадим виглядав розгубленим і якимось пом’ятим, Аліса сиділа з кам’яним обличчям, Антоніна Василівна теребила серветку. Настя прийшла останньою — спокійна, пряма, з тією самою внутрішньою тишею.

— Я прийшла сказати, що передумала, — почала вона, не чекаючи запитань. — Я допоможу вам з квартирою. Але за певних умов.

Аліса ожила, в її очах майнув хижий блиск. Вадим недовірливо подивився на колишню дружину.

— Квартира буде куплена на ім’я Кості, — продовжила Настя. — Ви зможете в ній жити, поки вам це потрібно, але власник — мій син. Це не допомога Вадиму. Це захист майбутнього Кості. І друга умова — Антоніна Василівна більше ніколи не переступає поріг цієї квартири без запрошення. Ніколи.

Повисла пауза. Аліса спалахнула першою:

— Ти серйозно? Квартира на дитину? А нам що, просто пожити дадуть? Це не допомога, це подачка з намордником!

— Я не зрозумів, — Вадим нахмурився й перевів погляд із Насті на Алісу, потім на матір. — Ми так не домовлялися.

— А ми взагалі не домовлялися, — спокійно відповіла Настя. — Це моя пропозиція. Єдина. Інших не буде.

Аліса скочила, її обличчя пішло червоними плямами.

— Ти, — вона ткнула пальцем у Вадима, — говорив, що твоя колишня — ганчірка. Що вона все стерпить і віддасть. Ти обіцяв! А тепер слухаєш це й мовчиш?

Настя не здригнулася. Вона дивилася на колишнього чоловіка — того самого чоловіка, який колись клявся їй у коханні, а потім листувався з мамою за її спиною. Того, хто так і не навчився казати «ні» й «так» вчасно. Вадим сидів блідий. Він переводив погляд з Аліси на Настю, і в очах його щось відбувалося — важка, повільна робота думки. Він ніби вперше побачив ситуацію збоку. Побачив Алісу, яка верещить посеред кафе, розмахуючи руками. Побачив матір, яка застигла з нещасним, розбитим обличчям. Побачив колишню дружину — спокійну й чужу, але чомусь єдину, хто говорить чесно.

— Зачекай, — промовив він і підняв руку. — Замовкни.

Аліса осіклася, не вірячи своїм вухам. Вадим встав. Він був вищий за всіх у цьому кафе, але завжди здавався меншим за свій зріст. А зараз раптом випростався.

— Я відмовляюся, — сказав він неголосно, але так, що було чути за сусіднім столиком. — Від усього відмовляюся. Від квартири, від умов, від…

Він повернувся до Аліси.

— Від тебе. Я йду.

Аліса зблідла.

— Ти… ти хто такий взагалі? Без мене ти нуль! Ти навіть речі свої не можеш зібрати без матусі!

— Можливо, — відповів Вадим. — Але це мої речі й моє життя. Я спробую сам.

Він повернувся до матері. Антоніна Василівна дивилася на нього величезними, переляканими очима. Вона хотіла щось сказати, але не могла.

— Мамо, — сказав Вадим тихо. — Я люблю тебе. Але я більше не можу бути твоїм проєктом.

Аліса вискочила з кафе, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки. Антоніна Василівна заплакала — беззвучно, самими сльозами. Вадим стояв посеред зали, розгублений, але якийсь новий, ніби скинув стару шкіру. А Настя сиділа за столиком і дивилася на все це. Вона не відчувала торжества. Вона відчувала дивний, тягучий смуток і полегшення водночас.

Через місяць Вадим винайняв кімнату на іншому кінці міста й улаштувався на роботу — сам, без протекцій. Він почав приходити до Кості за розкладом, без нагадувань, і вперше за багато років став розмовляти із сином не як із дитиною, а як із людиною. Антоніна Василівна перестала дзвонити щодня. Вона почала виходити на прогулянки в парк і одного разу, зустрівши Настю біля школи, сказала:

— Ти знаєш, я вперше за сорок років не знаю, що робити далі. І це, виявляється, нормально.

Настя нічого не відповіла. Вона тільки кивнула й узяла Костю за руку. Увечері вони сиділи на дивані, син притиснувся до неї, і вона гладила його по голові, думаючи про те, як дивно влаштоване життя. Іноді, щоб усе виправити, потрібно не кидатися в бій, а відійти вбік і дати людям право на власні помилки. І тоді ті, хто був слабким, раптом знаходять сили. А ті, хто здавався ворогом, виявляються зламаними людьми, які теж колись не отримали любові.

— Мамо, — запитав Костя, підводячи голову, — а тато тепер інший?

— Так, — відповіла Настя, подумавши. — Здається, він нарешті стає собою. Це довго, але він старається.

— А бабуся? Вона більше не сердиться?

— Ні, у неї все добре.