— А ви взагалі гостей збираєтесь обслуговувати? — родичі чекали на розкішний столичний прийом, а отримали те, що заслужили.
Марина дивилася на звіт, цифри розпливалися перед очима. Одинадцята вечора, а зранку — презентація у компанії. Андрій тихо пройшов на кухню, повернувся з чаєм.
— Марино, може, досить на сьогодні? — він поставив горнятко поруч із ноутбуком.
— Не можу, — вона потерла скроні. — Якщо завтра провалю — проєкт закриють.
— Розумію. Але ти ж не залізна. Уже третій день сидиш до півночі.
— А що робити? — Марина підвела на нього втомлений погляд. — Хочеш, щоб ми лишилися без роботи? Конкуренція велика: один промах — і до побачення.
Андрій кивнув. Обоє добре знали, потрібно чимось поступатися. Посада керівника у компанії і вічна гонитва за дедлайнами вимагають багато зусиль. Проте і зарплата гідна. Вихідні — розкіш, яку дозволяли собі раз на місяць.
Телефон задзвонив саме тоді, коли Марина закривала ноутбук.
— Андрюха! — було чути, що Микола, старший брат Андрія, на підпитку. — Слухай, мені скоро сорок п’ять років! Така дата, сам розумієш. Хочу у Києві відзначити, з розмахом. Можна до вас приїхати?
— Коля, ти зараз де? — Андрій чув гамір на фоні.
— Та з хлопцями сидимо, обговорюємо. Кажу їм — брат у столиці живе, квартира шикарна у новобудові. Може у тебе відсвяткуємо?
Андрій подивився на дружину. Марина знизала плечима.
— У нас не можна. У нас майже немає вільного часу, ти ж знаєш. Працюємо багато, мало відпочиваємо. На гостину ти до нас можеш приїхати, але святкуйте десь у ресторані.
— Та ми все самі! — запевнив брат. — Я з Танею й Дашкою все організую. Від вас тільки дах над головою. Обіцяю, клопоту не буде. Ми ж не діти малі.
— А скільки вас приїде?
— Троє — я, дружина, донька. Максимум на два дні. Андрюха, ти мене виручиш?
— Добре, приїжджайте.
Марина похитала головою, але промовчала. Після того як усі лягли спати, Андрій винувато знизав плечима:
— Він же брат.
— Я не проти, — втомлено мовила Марина. — Просто сподіваюся, що справді все самі організують. У мене цього тижня три презентації і річний звіт.
За тиждень вони вже стояли у передпокої, зустрічаючи гостей. Микола міцно обійняв брата. Таня, його дружина, оцінювальним поглядом оглядала квартиру.
— Ого, у вас тут, — протягнула вона, роздивляючись італійські меблі. — Гарно у столиці живете. Одразу видно — гроші є.
— Працюємо багато, — коротко відповіла Марина.
— А ми в Полтаві, що, не працюємо? — примружилася Таня. — Коля в компанії, я в лікарні. Теж не без діла сидимо.
Сімнадцятирічна Даша вже фотографувала інтер’єр для інстаграму:
— Мамо, дивись, яка кухня! Техніка дорога.
— Тихіше, Даша, — осмикнула її Таня, але й сама продовжувала нишпорити очима. — А це що за картина?
— Оригінал, — сухо відповіла Марина. — Подарунок від колеги-художника.
— Колеги-художника, — тихо передражнила Таня. — Оце так масштаби.
Микола, хитаючись, пройшов у вітальню:
— А це що — у тебе бар? Ого, тут що тут є!
— Коля, обережніше, — попередив Андрій. — Завтра ж святкуєте.
— Та я лишень скуштую, — відмахнувся той. — У гостях же з братом?
Таня тим часом продовжувала ревізію:
— А хто готуватиме завтра? Микола мені нічого про меню не казав.
Марина відчула, як щось неприємно кольнуло у серці:
— Вибач, Таню, але у мене завтра важлива презентація. До приготування я просто не дійду.
— Як це — не дійдеш? — насупилася Таня. — У мого чоловіка свято! Це ж не абищо, а День народження. Недобре, коли господиня залишає гостей голодними.
— Але ж Коля казав, що все самі організуєте, — розгублено мовила Марина.
— Ми що, кухарі? — обурилася Таня. — Ми ж гості! У гостях не готують, у гостях відпочивають. Я думала, це елементарно.
— Мамо, тоді замов у ресторані, — втрутилася Даша, не відриваючись від телефона. — У них же грошей повно, якщо у такій квартирі живуть. Подивись на холодильник — розміром як наша шафа.
Андрій уже збирався щось сказати:
— Дівчата, ну досить…
— Андрію, не втручайся, — різко зупинила його Таня. — Це жіночі питання. Твоя дружина має розуміти свої обов’язки перед родиною.
Марина відчула, як наростає обурення:
— Мої обов’язки?
— Ну звісно! — Таня говорила так, ніби пояснювала ази. — Ви ж у розкоші живете, квартира дорога, а рідного брата не можете нормально прийняти. Що люди скажуть?
— Які ще люди? — не витримала Марина.
— Та всі! — Таня знизала плечима. — Коля вже всім розповів, що їде до заможного брата до Києва. А якщо дізнаються, що нас тут навіть нагодувати не хочуть… Ганьба буде на все наше місто!
Марина стисла кулаки, але стримано усміхнулася:
— Добре. Замовлю.
Вона зачинилася у спальні й почала гортати меню ресторану, обираючи вишукані страви. Якщо вже святкувати — то з розмахом. Салат із трюфелями, стейки з мармурової яловичини, тигрові креветки, ікра. Хай знають, що таке справжня гостинність.
— Тридцять тисяч, — пробурмотіла вона, оформляючи замовлення. — Третина моєї місячної зарплати.
До сьомої вечора кур’єри привезли їжу. Стіл ломився від делікатесів у стильній упаковці. Таня й Даша миттю дістали телефони.
— Боже, дивіться! — захоплено вигукнула Даша. — Це що? Лобстери? Справжні? Мамо, знімай, як я їх їм!
— Дашенько, почекай, — Таня виставила страви як композицію. — Спочатку гарно розкладемо. Треба ж людям показати, як нас у столиці приймають.
— Дівчата, може, спочатку поїмо, а вже потім сфотографуємо, що залишиться? — запропонувала Марина. — А то все ж охолоне.
— Та ні, спочатку контент, — відмахнулася Даша. — У мене підписники чекають. Треба їм показати, як ми у Києві відпочиваємо. Оце життя!
Микола похитувався, розливаючи напій:
— За брата! За родину! — підняв рюмку. — Андрюха, дякую, що не забуваєш родичів.
Андрій мовчки підняв келих, відчуваючи, як серце стискається від напруги. Марина ж мовчки дивилася на гостей, що, схоже, більше цікавилися не спілкуванням, а тим, як зробити яскраве селфі.
— Чому ви не їсте? — запитала Марина.
— А ви взагалі гостей збираєтесь обслуговувати? — тихо, але з неприхованою різкістю промовила Тетяна.
Марина обурилася, але вчасно взяла схаменулася, й удала, що не почула:
— Давайте не гаяти час і починати святкувати. Але попереджаю: я не збираюся весь вечір бути прислугою. Свято — це радість, а не робота.
Даша вже втягувала в рот креветку, а Таня зверхньо подивилася на Марину:
— Ну, тоді не дивуйся, якщо гостинність буде такою, якою ти її створиш.
Микола хитнувся і знову розлив напій:
— За брата, за рідню! — голос його став голоснішим.
Андрій, підхопивши келих, твердо промовив:
— За родину, але і за повагу одне до одного.
Настала тиша, в якій навіть шелест вітру з вікна здавався голоснішим за слова.
Марина подивилася на Андрія і нарешті сказала:
— Ми не маємо ні часу, ні бажання гратися у вечірку, де все вирішують фотокамери і соцмережі. У мене проєкт до завтра, мушу готуватися.
Жінка встала з-за столу й вийшла. Наостанок сказала Тетяні:
— Приберете за собою залишки їжі та посуд складете у посудомийку.
Гості почали ворушитися, обмірковуючи цю несподівану відповідь.
Микола спробував щось сказати, але Андрій поклав йому руку на плече:
— Краще не варто.
Марина пішла у кімнату готувати презентацію, а гості ще довго розмовляли й веселилися. Вранці жінка поїхала на роботу, коли всі ще спали.
До обіду у квартирі стояла тиша. Першою прокинулася Таня. Озирнулася — Андрія не було. У кухні лежала записка: “Кава у кавомашині, сніданок у холодильнику. Ми з Мариною на роботі. Гарного дня.”
— Ще й на нас усе лишили, — пробурмотіла Таня, зазираючи у холодильник. Там, щоправда, усе було акуратно розкладено: канапки, йогурти, фрукти, сік. Але настрій у жінки вже зіпсувався.
Коли прокинувся Микола, вона одразу почала:
— Ну, от і зустріли твій день народження. У гостях, а самі як квартиранти. Годі вже їм прислужувати. Я такого не потерплю.
— Та не заводься, — Микола потягнувся. — Учора ж непогано посиділи. Їжа була — космос. Марина, звісно, різка, але ти ж знаєш — вона завжди така.
— Не в цьому справа, — насупилася Таня. — Я думала, у них душа є, а вони — графік, дедлайни, “залишки їжі приберіть самі”… Даша, до речі, теж засмутилася.
— Я? — вигукнула донька, навіть не відриваючись від телефона. — Мені все сподобалось! Інста-контент бомбезний, півтори тисячі лайків. А мама просто не любить, коли її ігнорують.
Таня тільки зітхнула й почала збирати речі. До обіду вони вже чекали таксі. Андрій, який повернувся саме в цей момент, був здивований:
— Ви вже їдете?
— А що тут робити? — знизала плечима Таня. — І так усе зрозуміло. Спасибі за їжу. І за дах над головою. Ми поїдемо — не будемо заважати вашому «режиму».
— Таню, не треба з іронією, — втомлено відповів Андрій. — Ви приїхали, ми прийняли, як могли. Але у нас справді важкий тиждень. Це не про зневагу. Це про вибір.
— Ну так і живіть у своєму виборі, — кинула вона й вийшла за двері.
Даша попрощалася більш щиро:
— Було класно, дякую. І скажіть Марині, що її квартира — топ.
Гості могли ще залишитися, гуляти містом, зробити кілька гарних фотографій на фоні заходу сонця та відвідати цікаві місця. Проте думка про ще одну ночівлю й вечерю, їм не подобалася. Гості вирішили повернутися додому.
Коли двері зачинилися, Андрій притулився до стіни й тихо зітхнув. Потім пішов до кімнати й написав дружині коротке повідомлення у телефоні.
“Вони поїхали”, а потім ще одне “І, здається, образилися”.
Марина не відповіла. Кілька годин була нарада, а потім правки щодо проєкту.
Ввечері Андрій з Мариною сиділи у кухні, вечеряли та обговорювали візит родичів. Марина не витримала:
— Їм потрібне шоу, не родина. Я на таке не підписувалась, — обурено сказала вона.
Чоловік, поклав руку їй на плече:
— Дякую, що витримала. І за вечерю, і за терпіння.
— Я це робила не для них, а для нас. Щоб потім не дорікали. Але більше — ніяких свят у нашій квартирі.
— Домовились.
Андрій встав, зробив чай і поставив поруч із нею й обережно запитав:
— До речі, твоя презентація вже майже готова?
— Так. І знаєш, після всього — буде просто ідеальною. Бо я точно знаю, чого хочу: працювати, жити у спокої… І бути з тими, хто поважає мій вибір.
Андрій усміхнувся:
— І я тут. З тобою. Завжди.
Вони більше не говорили про той візит. Лише час від часу, коли Марина проходила повз холодильник, вона усміхалася, згадуючи, як одна креветка з Києва зробила фурор у Полтаві. Ніби у них своїх креветок немає.
