— Або віддавай спадщину, або я подаю на розлучення! — кинув чоловік, ляскаючи дверима.
— Знову завантажили мене на роботі понад усяку міру, — жалівся Єгор, спершись на одвірок кухні. — Скільки можна пахати за копійки? Ніяк зарплату не піднімуть.
Вікторія помішувала в каструльці макарони без м’яса й овочів. Прості макарони з маслом. Більше ні на що не було грошей.
— У нас зараз дійсно чорна смуга, — погодилася вона, дивлячись на воду, що кипіла. — Тисяча гривень до зарплати, а жити ще цілий тиждень.
Єгор пройшов до столу й опустився на стілець. Вікторія бачила, як напружені його плечі, як втомлено він потирає скроні.
— Комуналка й оренда з’їдають більше половини наших доходів, — продовжила Вікторія, відкидаючи макарони на друшляк. — Залишається зовсім мало на життя.
— Удача нам ніяк не всміхнеться, — простягнув чоловік невдоволено. — Коли ж це закінчиться?
Вікторія зітхнула й розклала мізерну вечерю по тарілках. Єгор мав рацію. Останні місяці підносили їм одні неприємні сюрпризи. Три місяці тому зламалася пральна машина. Довелося купувати нову в кредит. Через місяць зламався холодильник. Знову витрати, знову борги. Тепер вони економили на всьому, рахували кожен гривню.
— Може, щось зміниться, — тихо сказала Вікторія, сідаючи навпроти чоловіка.
Але сама в це слабко вірила.
Наступного дня вони поїхали до Людмили Костянтинівни. У вітальні свекрухи було жарко й душно. Вікторія сиділа на краєчку дивана, тримаючи в руках чашку з чаєм. Людмила Костянтинівна розхажувала кімнатою. Час від часу зупинялася перед невісткою.
— Подивися на свого чоловіка. Зовсім схуднув! Щоки впали, очі потьмяніли.
Вікторія спробувала щось заперечити, але свекруха продовжила:
— Дружина повинна краще піклуватися про чоловіка. Готувати нормально, стежити за його здоров’ям.
— Людмило Костянтинівно, у нас просто зарплати невеликі, — обережно почала Вікторія. — Оренда дуже дорога, доводиться економити на продуктах.
Свекруха махнула рукою, відкидаючи пояснення.
— Це все відмовки! Нормальна господиня завжди знайде спосіб нагодувати родину як слід.
Єгор мовчав, витріщившись у підлогу. Вікторія чекала, що він скаже хоч слово в її захист, але чоловік продовжував мовчати. Від цього ставало ще важче.
— Мій син працює не покладаючи рук, а ти не можеш забезпечити йому елементарний затишок, — продовжувала наступ Людмила Костянтинівна.
Вікторія стиснула чашку в руках. Гіркота підступала до горла. Невже всі їхні проблеми тільки її вина?
Зворотна дорога в автобусі здалася нескінченною. Вікторія дивилася у вікно на будинки, що пропливали повз. Єгор сидів поруч, уткнувшись у телефон. Мовчання затягувалося, ставало нестерпним.
— Чому ти не сказав ані слова? — нарешті не витримала Вікторія.
— Про що? — підвів очі Єгор.
— Чому дозволяєш матері звинувачувати в усьому тільки мене? Чому мовчиш, коли вона мене ображає?
Єгор відвів погляд до вікна.
— Я просто не хотів сваритися з мамою. Навіщо зайві сварки?
— Чудово придумав! — Вікторія не змогла стримати гіркоти в голосі. — Ти не хочеш сваритися з мамою, тому нехай мама ображає мене. Дуже зручно для тебе.
Єгор піджав губи, але нічого не відповів. Решту дороги вони провели в тяжкому мовчанні. Вікторія дивилася на відображення у шибці. Думала про те, як же вона втомилася від цього.
Наступний робочий день тягнувся повільно. Вікторія розбирала документи, коли задзвонив телефон.
— Віко, доню, — голос матері тремтів. — Тітки Зіни більше немає з нами.
Вікторія завмерла з трубкою біля вуха. Тітка Зіна, мамина сестра, яка замінила їй бабусю. Добра, мудра жінка, яка завжди підтримувала Вікторію.
Церемонія прощання пройшла в похмурій тиші. Вікторія стояла поруч із матір’ю, тримаючи її за руку. Серце стискалося. Тітка Зіна пішла так несподівано.
Після всіх формальностей вони вирушили до нотаріуса. Вікторія не очікувала нічого особливого — тітка жила скромно, працювала вчителькою все життя.
— Зінаїда Павлівна залишила заповіт. Усі свої заощадження вона заповідає племінниці Вікторії Андріївні.
Мати Вікторії здивувалася.
— Які заощадження?
— Банківські вклади на загальну суму понад п’ятсот тисяч гривень, — спокійно промовив нотаріус.
Вікторія відчула, як перехопило подих. Як багато? Тітка Зіна економила все життя, збирала, ніколи не витрачала гроші на себе.
— Цього не може бути, — прошепотіла мати, хапаючись за серце.
Але документи не брехали. Тітка Зіна справді залишила Вікторії велику суму.
Дорогою додому Вікторія думала про те, що тітки більше немає, але на прощання вона вирішила допомогти. Може, це знак? Може, час щось міняти в житті?
Вдома Єгор зустрів її з нетерпінням. Він не міг усидіти на місці, розхажуючи маленькою кухнею.
— І скільки тобі дістанеться? — питав він, потираючи руки.
Вікторія повільно пила чай, ще не до кінця усвідомлюючи те, що сталося.
— Там чималі гроші.
Єгор широко усміхнувся.
— Чудово! Тепер наше життя налагодиться! Більше жодних боргів, жодної економії на кожній копійці.
Вікторія кивнула.
— Так, ми зможемо вибратися з орендованого житла. Купити власну квартиру.
— І машину! — додав Єгор з ентузіазмом. — І нормальні меблі! І відпустку на морі!
Вікторія дивилася на чоловіка і бачила, як загорілися його очі. Але щось усередині насторожувало. Занадто швидко він почав будувати плани на її гроші.
За кілька днів Вікторія лежала в спальні. Вона гортала оголошення про продаж квартир на телефоні. Раптом пролунав дзвінок у двері. Вікторія відчинила двері. На порозі стояла Людмила Костянтинівна з натягнутою усмішкою.
— Вікочко! Як справи, люба? Можна зайти?
Вікторія запросила свекруху на кухню. Людмила Костянтинівна сіла за стіл, не знімаючи пальта.
— Я чула про спадщину. Вітаю! Така удача для вашої родини, — говорила свекруха, уважно вивчаючи обличчя невістки.
— Дякую.
Людмила Костянтинівна нахилилася вперед із цікавістю.
— І що плануєте робити з грошима?
— Дивлюся квартири. Хочеться нарешті купити власне житло.
Свекруха схвально кивнула.
— Правильно! Свій дах над головою — це основа сімейного благополуччя. А на кого будете оформлювати квартиру?
Вікторія здивовано подивилася на свекруху.
— На себе, звичайно. Це ж моя спадщина.
Обличчя Людмили Костянтинівни різко змінилося. Усмішка зникла, очі похолодшали.
— Як це на себе? У родині все має бути спільним! Єгор — твій чоловік, голова сім’ї.
— Людмило Костянтинівно, спадщину отримала я. Тітка заповіла їх мені, — спокійно пояснила Вікторія.
— Ти що, зовсім розум втратила? — Свекруха підвищила голос. — Яка ж ти дружина, якщо не хочеш ділитися з чоловіком?
Вікторія згадала всі образи, які терпіла від цієї жінки. Як свекруха постійно дорікала їй, критикувала, звинувачувала в усіх сімейних проблемах.
— А яка ви свекруха, якщо вимагаєте половину мого майна для сина? — різко відповіла Вікторія.
— Як ти смієш так зі мною розмовляти? — схопилася з місця Людмила Костянтинівна. — Невдячна! Ми тебе в родину прийняли, а ти така жадібна!
Вікторія теж встала.
— Ви мене в родину прийняли? Ви мене постійно критикуєте, ображаєте, а тепер ще й вимагаєте мої гроші!
— Егоїстка! Думаєш тільки про себе! А про чоловіка, про родину хто буде думати?
— Про родину повинен думати і ваш син! Який навіть слова в мій захист не може сказати!
Людмила Костянтинівна схопила сумку й попрямувала до виходу.
— Я цього так не залишу! — кинула вона на прощання і гучно ляснула дверима.
Вікторія залишилася стояти посеред кухні, тремтячи від переповнених емоцій.
Увечері Єгор повернувся з роботи похмуріший за хмару. Він пройшов на кухню, де Вікторія готувала вечерю, і одразу обрушився на неї:
— Мама весь день плаче! Ти її до сліз довела! Як ти могла так грубо з нею розмовляти?
Вікторія відклала ополоник і повернулася до чоловіка.
— А ти поцікавився, що саме вона мені говорила?
— Яка різниця? Вона літня жінка, мати! А ти повинна виявляти повагу!
— Повага має бути взаємною, — відповіла Вікторія. — Твоя мати вимагає оформити квартиру й на тебе. Чому я повинна це робити?
Єгор схрестив руки.
— А чому ти проти? Ми ж чоловік і дружина! Чому не можеш оформити житло навпіл?
Вікторія закипала.
— Тому що ти ніколи не захищав мене від матері! Тобі було байдуже, як вона мене ображає! То чому я повинна оформлювати на тебе свою квартиру?
— Ти думаєш тільки про себе! — закричав Єгор. — Зовсім забула, що в тебе є чоловік! Я чоловік, я голова сім’ї! Усі гроші мають бути в моїх руках!
— Ні! — твердо відповіла Вікторія. — Це моя спадщина, і розпоряджатися нею буду я!
Єгор стиснув кулаки, обличчя його почервоніло.
— Або віддавай спадщину, або я подаю на розлучення! — кинув він і попрямував до виходу.
Двері ляснули так сильно, що затремтіли шибки у вікнах. Вікторія залишилася сама.
Усю ніч вона просиділа на ліжку в темній спальні. Єгор не повертався. Вона думала про їхні стосунки, аналізувала кожен момент за останні роки.
Коли вона була бідною, нікому не потрібною, Єгор здавався принцом. Але варто їй отримати гроші, як він одразу показав своє справжнє обличчя. Для неї він був пустим місцем і раніше. Залишився ним і зараз. Просто тепер він бачив у ній не дружину, а мішок з грошима.
Під ранок Вікторія почала збирати речі. Рішення дозріло остаточно. Такий шлюб рятувати не мало сенсу.
Вранці Вікторія стояла в коридорі. Поруч із нею стояла валіза з речами. Ключі в замку повернулися, і в квартиру зайшов Єгор. Побачивши дружину з багажем, він зупинився як укопаний.
— Що відбувається? Куди ти зібралася?
— Іду від тебе, — спокійно відповіла Вікторія, застібаючи блискавку на куртці.
— Не може бути! — Єгор схопився за голову. — Це несправедливо! Як тільки ти розбагатіла, одразу вирішила мене кинути!
Вікторія похитала головою.
— Це ти тепер бачиш у мені тільки гроші. Мені такий шлюб не потрібен.
— Віко, стій! — Єгор спробував перегородити їй дорогу. — Ми все обговоримо, вирішимо!
— Обговорювати більше нічого, — Вікторія взяла валізу й попрямувала до дверей. — Живи як хочеш.
Єгор казав щось услід, але Вікторія вже не слухала. Вона вийшла з квартири й обірвала його вереск лясканням дверей.
Минуло кілька місяців. Єгор із матір’ю не здалися просто так. Через суд вони намагалися відсудити половину спадщини, посилаючись на те, що гроші отримані в шлюбі. Але суд виявився на боці Вікторії. Спадщина була її. І ділити її з колишнім чоловіком вона не зобов’язана.
Після розлучення Вікторія купила двокімнатну квартиру. Пройшла курси підвищення кваліфікації. Знайшла більш високооплачувану роботу. Життя поступово налагоджувалося.
Тепер вона знала собі ціну і більше нікому не дозволяла себе ображати.
