— Ах ти, зміюко невдячна! Спеціально заблокувала картку, щоб я на касі осоромилася?! — кричала свекруха, увірвавшись до невістки.
Анастасія відкривала банківський застосунок щонеділі, після сніданку. Так повелося від самого початку: кава, телефон, вкладка «Квартира». Під назвою тягнулася смужка, яка повільно заповнювалася зеленим, а праворуч стояла цифра — скільки ще залишилося до трьох мільйонів.
Саме три мільйони гривень вони з Кирилом визначили як перший внесок. Хотіли придбати двокімнатну квартиру не на самій околиці й не віддавати банкові половину зарплати протягом двадцяти років.
Разом вони жили вже шостий рік. Розписалися через рік після того, як почали мешкати разом, і весь цей час орендували однокімнатну квартиру на вулиці Гагаріна. Господиня називала диван «майже новим», на балконі взимку стояла скринька з картоплею, а у ванній уже третій рік капав кран, який Кирило лагодив щовесни.
Анастасія працювала в логістиці великої торговельної мережі, керувала групою з п’яти людей і отримувала сто двадцять чотири тисячі. Кирило був майстром-приймальником в автосервісі на Московському проспекті. Шістдесят дві тисячі. Рівно вдвічі менше, і обоє це знали.
Обговорювати цю різницю Анастасії ніколи не спадало на думку. Кирила в автосервісі цінували, постійні клієнти запитували саме його. Вона вважала, що зарплата — справа часу й удачі, а в родині важливіше, хто як тримає слово.
Спільний рахунок був відкритий на Кирила. Так склалося: на його рахунок надходила зарплата, а відсоткова ставка за накопичувальним рахунком у його банку була вищою. Він сам запропонував:
— Переказуй свою зарплату сюди. Будемо все бачити в одному місці.
Він встановив їй на телефон банківський застосунок зі своїм доступом, випустив додаткову картку до рахунку, і п’ятого числа кожного місяця Анастасія переказувала туди всю свою зарплату. Собі залишала кілька тисяч на обіди. Решта йшла до спільної скарбнички, а наприкінці місяця все зайве переводили на «Квартиру».
Заради цієї вкладки вони три літа поспіль нікуди не їздили. Анастасія вже п’яту зиму доношувала сіре пальто, до якого Кирило минулого року пришив ґудзик від іншого пальта. Схожий, але все-таки не такий. Ноутбук у неї був робочий, а телефон — із тріщиною в кутку екрана.
— От купимо квартиру, — казав Кирило, — і перше, що зробимо, — поїдемо на море. На два тижні.
— На три, — поправляла вона.
Навесні на «Квартирі» лежало трохи більше мільйона семисот тисяч. У березні Анастасії виплатили річну премію, майже двісті тисяч, і того ж вечора вона переказала її туди до останньої копійки.
Кирило тоді приніс торт із кулінарії й сказав, що в нього дружина — справжня ракета.
Наприкінці літа зелена смужка майже перестала рухатися. Спочатку Анастасія не надала цьому значення. У серпні на «Квартиру» переказали сорок тисяч замість звичних вісімдесяти. У вересні — чотирнадцять.
— Ціни, Настю, — знизував плечима Кирило. — Ти бачила, скільки сир коштує? Я вчора по масло зайшов, ледь назад не розвернувся.
Ціни справді зростали, тут не було про що сперечатися. Анастасія почала ходити до магазину зі списками, перестала купувати готові салати, знову повернулася до гречки з котлетами, які ліпила щонеділі на цілий тиждень. Завела в блокноті окрему сторінку й записувала, скільки витрачають на їжу.
На продукти йшло навіть менше, ніж навесні. А гроші все одно кудись зникали.
У жовтні на «Квартиру» переказали лише шість тисяч. Анастасія подивилася на цю цифру, закрила застосунок і вирішила, що розбереться на вихідних.
У суботу Кирило пішов на зміну о дев’ятій. Анастасія дочекалася, поки за ним грюкнуть двері під’їзду, сіла на кухні з робочим ноутбуком і завантажила виписку за рахунком за останні пів року.
Раніше вона дивилася лише на підсумки за місяць. Тепер відсортувала операції за картками.
Її картка закінчувалася цифрами 4410. Картка Кирила — 2286. А третя, з останніми цифрами 7731, уперше з’явилася у виписці другого серпня.
Анастасія прокрутила сторінку вниз і довго не могла зупинитися.
Магазин косметики в торговельному центрі — вісім тисяч дев’ятсот. Ювелірний магазин на — двадцять три тисячі чотириста. Магазин жіночого одягу — чотирнадцять тисяч сімсот.
Знову косметика. Знову одяг, цього разу пуховик за двадцять шість тисяч. Салон краси. Взуття. Аптека. Знову ювелірний магазин — сережки за вісімнадцять тисяч.
Більшість покупок були зроблені в будні, вдень, коли Кирило стояв за стійкою в автосервісі й за всього бажання не міг опинитися в торговому центрі.
Але поряд жила його мати.
Анастасія підрахувала. За серпень, вересень і жовтень із картки 7731 витратили сто дев’яносто шість тисяч чотириста гривень.
Майже стільки ж, скільки їй виплатили премією в березні.
Вона підвелася, налила води, випила стоячи й знову сіла. Руки не тремтіли, але було дивне відчуття, ніби вона відкрила чужого листа й прочитала в ньому щось про саму себе.
Увечері Кирило повернувся веселий, із пакетом мандаринів.
— Перші цього року, — сказав він, викладаючи їх на стіл. — Дивись, які помаранчеві!
Анастасія розвернула до нього ноутбук.
— Що це за картка, Кириле?
Він подивився на екран і на мить завмер. Потім зняв куртку, повісив на гачок і повернувся.
— Це… подарунки. Ну, всякі дрібниці. Мамі на день народження, Свєтці з бухгалтерії на ювілей скидалися, ще щось.
— У твоєї мами день народження в лютому.
— Ну, заздалегідь.
— Тридцять вісім операцій, Кириле. Пуховик за двадцять шість тисяч. Салон краси в середу об одинадцятій ранку. Де ти був у середу об одинадцятій?
Він сів навпроти й довго мовчав. Мандарини лежали між ними гіркою. Один скотився до краю столу, і Кирило машинально його спіймав.
— Я мамі картку зробив, — нарешті сказав він. — Додаткову. До нашого рахунку. У серпні.
— Навіщо?
— Настю, ну як навіщо? Вона все життя в одному пальті ходила. Ти ж знаєш, як вона мене виховувала. Батько пішов, коли мені вісім було. Аліменти платив так, що краще б не платив. Вона вдень на хлібозаводі працювала, увечері підлогу в школі мила. Я її жодного разу в новій сукні не пам’ятаю. Жодного, розумієш? Вона заслужила. Хоч на старості пожити по-людськи.
— Я розумію, що ти хочеш їй допомагати. Я сама скільки разів казала: якщо треба, допоможімо. Пам’ятаєш, коли їй холодильник потрібно було міняти, хто перший запропонував?
— Ти.
— Я. Але, Кириле, у твоєї мами пенсія хороша. Квартира власна, за оренду вона не платить. Ми три роки у відпустку не їздили. Я в цьому пальті вже п’яту зиму ходжу. А вона за три місяці витратила з нашого рахунку майже двісті тисяч. І все це за моєю спиною.
— Не за спиною. Я просто не сказав.
— Це і називається за спиною.
Він потер лоба.
— Гаразд. Не сказав. Бо знав, що ти почнеш усе рахувати.
— А хіба не треба рахувати? Це моя премія. Березнева. Яку я до останньої копійки поклала на квартиру.
— Це наші гроші, Настю. Спільні. Ми ж так домовлялися.
— Ми домовлялися відкладати їх на квартиру. А не на сережки за вісімнадцять тисяч.
Кирило відвернувся до вікна.
— Ну і чого ти хочеш? Щоб я їх повернув? Звідки? З якої зарплати? І навіщо? Це ж мама, а не якась чужа тітка. Витратила та й витратила. Ще накопичимо.
Найбільше Анастасію зачепило навіть не те, що свекруха купувала собі пуховики.
Кирило знав, як вони відкладали гроші. Він сам брав із полиці дешевшу гречку й перераховував решту в магазині. Пам’ятав, скільки коштує кожна їхня тисяча і скільки годин роботи за нею стоїть.
І при цьому спокійно дозволив своїй матері витрачати гроші, які на дві третини заробила дружина.
— Заблокуй картку, — сказала вона. — Сьогодні.
— Настю…
— Сьогодні, Кириле. Зателефонуй мамі, поясни як хочеш. Хочеш їй допомагати — домовмося, скільки даватимемо щомісяця, і переказуватимемо відкрито. П’ять тисяч, десять. Я не проти. Але не так.
— Вона образиться.
— Нехай образиться.
— Ти не знаєш моєї матері. Вона тиждень слухавку не братиме. У неї тиск підскакує, коли нервує. Дай я сам із нею поговорю, нормально, по-людськи. Не відразу.
— Скільки тобі потрібно часу?
— Кілька днів.
Анастасія подивилася на нього й кивнула. Їй дуже хотілося, щоб він зробив це сам.
Минуло два дні, потім три.
Кирило приходив із роботи, вечеряв, дивився відео про ремонт коробок передач і про матір не згадував.
У середу ввечері Анастасія відкрила банківський застосунок і побачила нову операцію за карткою 7731: магази одягу, три тисячі гривень.
В описі стояло: «Передоплата. Відкладений товар».
Вона довго дивилася на цей рядок. Із кімнати долинав рівний чоловічий голос із відео:
«…і ось тут, зверніть увагу, сальник уже потік».
Анастасія підвелася й зазирнула до кімнати.
— Ти з нею говорив?
Кирило поставив відео на паузу.
— Настю, завтра. Сьогодні вона в тітки Люди на ювілеї, незручно ж телефонувати.
— А вчора?
— Учора я пізно прийшов.
Вона кивнула й повернулася на кухню.
У застосунку знайшла розділ «Картки», відкрила третю, ту, що закінчувалася цифрами 7731. Унизу була сіра кнопка «Заблокувати».
Застосунок запитав причину: втрата, підозрілі операції, інше.
Анастасія вибрала «Інше».
Ще раз попросили підтвердити дію. Вона підтвердила, і картка на екрані зблідла, наче її випрали.
Кирилові вона сказала відразу. Нічого приховувати не збиралася.
— Я заблокувала мамину картку.
Він сів на дивані.
— Ти серйозно?
— Минуло чотири дні. Сьогодні вона внесла передоплату за одяг. Три тисячі за якусь відкладену річ.
— Розблокуй.
— Це твій рахунок, Кириле. Хочеш — розблокуй сам.
Він подивився на телефон, що лежав поруч на дивані, але не взяв його. Потім вийшов на балкон і довго стояв там без куртки, біля ящика з картоплею.
Анастасія бачила крізь скло його спину. Повернувся він змерзлий, буркнув, що ляже раніше, і ліг спати.
Картка так і залишилася блідою. У четвер Кирило зателефонував їй під час обідньої перерви. Таке траплялося рідко.
— Мама телефонувала. Вона стояла в магазині на касі, пальто собі взяла. Продавчиня при ній тричі прикладала картку. Там ще люди стояли.
— Ти їй пояснив?
— Я сказав, що банк глючить.
Анастасія помовчала.
— Кириле…
— Ну а що мені було казати телефоном, коли вона плаче? — Він знизив голос, мабуть, поруч хтось був. — Гаразд. Увечері поговоримо.
Увечері з’ясувалося, що Тамара Миколаївна в банківський збій не повірила, зателефонувала ще раз за годину, і Кирило сказав їй, що це Настя щось натиснула в застосунку.
— Ти сказав, що це я?
— Так це ж ти й зробила.
— А ти де був?
Він не відповів. Пішов у душ і пробув там довше, ніж зазвичай. Коли вийшов, Анастасія вже лежала в ліжку й удавала, що спить.
У суботу Кирило пішов на роботу о дев’ятій. Анастасія поставила розморожуватися фарш, як завжди, на цілий тиждень, і об одинадцятій стояла біля раковини у старому байовому халаті, по лікті в цибулі.
Дзвінок у двері був довгим, безперервним. Вона витерла руки рушником і відчинила.
— Ах ти, зміюко невдячна! Спеціально картку заблокувала, щоб я на касі осоромилася?! — верещала свекруха, вриваючись до квартири.
Тамара Миколаївна зайшла, навіть не роззувшись.
На ній був новий пуховик, довгий, кольору топленого молока. Той самий, за двадцять шість тисяч. Анастасія впізнала його, хоча раніше ніколи не бачила. У вухах погойдувалися сережки із зеленими камінцями.
— Мене там усі знають! Зоя мене знає! Я їй пів року розповідала, який у мене син! А вона стоїть і дивиться на мене, наче на жебрачку! «Тамаро Миколаївно, може, іншою карткою спробуєте?» Якою іншою? У мене одна, пенсійна, а там до п’ятнадцятого числа чотири тисячі!
— Тамаро Миколаївно, проходьте на кухню. Сядьмо, поговоримо.
— Не сяду я! Ти мені скажи, тобі що, шкода? Він мені сам картку дав! Сам! «Мамо, я тепер добре заробляю, витрачай, не рахуй». А ти хто така, щоб його гроші рахувати? Сидиш у нього на шиї та ще й…
— У кого на шиї?
— У Кирила! Він тебе тягне, квартиру вам майже купив, залишилося зовсім трохи, а ти матері пальто пошкодувала!
Анастасія раптом зрозуміла, що вони говорять про зовсім різних людей.
— Тамаро Миколаївно, скільки, на вашу думку, заробляє Кирило?
Свекруха затнулася.
— Скільки треба, стільки й заробляє. Сто п’ятдесят. Він же старший майстер. Йому в травні підвищення дали.
— Він майстер-приймальник. Сорок дві тисячі. Жодного підвищення в травні не було.
— Брешеш!
Анастасія не стала сперечатися. Вона пройшла на кухню, ще раз ретельно витерла руки й відкрила ноутбук.
Тамара Миколаївна пішла за нею, усе ще в пуховику й чоботях, і стала біля її плеча.
Виписка за пів року так і лежала в завантаженнях.
— Ось. «Автоцентр», аванс, двадцять тисяч. Ось зарплата, двадцять чотири. Ось знову. А це моя — сто двадцять чотири. Кожного п’ятого числа. Ось березнева премія, сто дев’яносто сім тисяч. Ось вона пішла на «Квартиру». А ось, — Анастасія прокрутила сторінку вниз, — ось ваша картка. Одяг. Ювелірний магазин. Магазин косметики, салон краси.
Тамара Миколаївна дістала з кишені окуляри в коричневій оправі, надягла їх і нахилилася до екрана.
Читала вона довго й уважно, водячи пальцем у повітрі, не торкаючись екрана. Тридцять років на хлібозаводі, з них дванадцять — комірницею, тож накладні читати вона вміла.
Палець затримався на рядку «Зарплата. Переказ. 124 000,00», а потім опустився нижче, на «24 000,00».
Вона випросталася, зняла окуляри й нарешті сіла на табуретку, просто в пуховику.
— Води дай.
Анастасія налила води.
Свекруха дістала із сумки блістер, видавила таблетку й запила.
— Тиск?
— Не твоя справа.
Вони посиділи мовчки. На плиті тихо клацав чайник, який Анастасія поставила ще до дзвінка. На кухні пахло цибулею.
— А квартира? — нарешті запитала Тамара Миколаївна. — Він сказав, вам залишилося тисяч двісті.
— Мільйон двісті з лишком.
Свекруха кивнула, наче й так це знала. Потім підвелася, застебнула пуховик до самого верху, хоча він і без того був застебнутий, і поправила поли.
— Ну й сама винна, — сказала вона. — Що ж ти за дружина така, якщо чоловік матері бреше, а ти й не знаєш?
— Я теж не знала, що він вам бреше.
— От я й кажу.
Вона пішла до дверей. У передпокої на гачку висіло сіре пальто Анастасії.
Тамара Миколаївна зупинилася біля нього, взяла пальцями нижній ґудзик, той самий, який Кирило пришив минулої зими, покрутила.
— Не той ґудзик, — сказала вона й вийшла, навіть не попрощавшись.
Анастасія дочистила цибулю, замісила фарш і наліпила котлет. Сорок дві штуки, як завжди. Розклала їх по контейнерах, контейнери прибрала в морозильну камеру. Робити щось руками було легше, ніж просто сидіти.
Кирило повернувся близько восьмої вечора, без мандаринів. По його обличчю було видно, що він увесь день намагався додзвонитися.
— Мама слухавку не бере. Від обіду. Ти їй телефонувала?
— Вона була тут.
Він завмер у передпокої, знявши лише один черевик.
— Тут?
— Об одинадцятій. Назвала мене зміюкою невдячною. Сказала, що я сиджу в тебе на шиї, а ти отримуєш сто п’ятдесят тисяч і тобі в травні дали посаду старшого майстра.
Кирило зняв другий черевик, акуратно поставив обидва на полицю й пішов на кухню. Сів на ту саму табуретку, де сиділа його мати.
— І ти їй усе показала?
— Показала.
— Навіщо, Настю?
— А що мені було робити? Кивати? Сказати: так, Тамаро Миколаївно, вибачте, що я пошкодувала вам пальто із зарплати вашого сина, який заробляє сто п’ятдесят тисяч?
Він мовчав. Потім сказав, дивлячись на холодильник:
— У тітки Люди Вадик щомісяця щось їй дарує. Він закордоном, на вахті. Тітка Люда всім на лавочках розповідає. То телевізор, то путівку до санаторію. А мама приходить і мовчить. Я одного разу сказав, що мене підвищили. Ну, просто сказав. Вона так зраділа.
— Коли це було?
— Позаминулої весни.
— Півтора року тому, Кириле.
— Я не думав, що вона до тебе приїде.
— Ти сказав їй, що картку заблокувала я.
— Я… — Він потер лоба, як тоді, тиждень тому. — Ну так.
Анастасія чекала, що він скаже ще щось, але він більше нічого не додав. Підвівся, відчинив морозильну камеру, подивився на контейнери з котлетами й зачинив її.
У понеділок Анастасія відпросилася на годину, сходила до свого банку, де в неї ще з часів інституту лежала картка з нульовим балансом, і відкрила накопичувальний рахунок.
Потім зайшла до бухгалтерії та написала заяву: із грудня перераховувати зарплату на нові реквізити.
Бухгалтерка Ольга Петрівна взяла папір, подивилася поверх окулярів і нічого не запитала. Тільки сказала:
— Із п’ятого грудня. Раніше не встигнемо.
Анастасія відповіла, що раніше й не потрібно.
Увечері вона сказала про це Кирилові.
— Із грудня моя зарплата надходитиме на мій рахунок. За квартиру й продукти будемо скидатися порівну, як домовимося, на твій рахунок. Решту я відкладатиму собі.
— А «Квартира»?
— Перекажи мені половину.
Він засміявся, але якось недобре, коротко.
— Половину? Ти що, розлучатися зібралася?
— Не знаю, — чесно сказала Анастасія. — Поки що ні.
— Поки що.
— Кириле, я не можу складати гроші в кишеню, з якої хтось бере, а я дізнаюся про це через три місяці з банківської виписки. Не мама, то ще хтось. Ти ж і про це мені не сказав би.
— Більше нікого не буде.
— Ти й про маму так говорив. Кілька днів.
Він пішов до кімнати й увімкнув відео, але звук зробив зовсім тихим. Анастасія чула, що він нічого не дивиться, а просто гортає щось на телефоні.
Половину грошей він не переказав ні у вівторок, ні в середу.
Картка 7731 так і залишалася блідою. Розблокувати її Кирило теж не став, хоча міг зробити це будь-якої миті.
Анастасія щовечора за звичкою відкривала банківський застосунок і закривала його.
Вони розмовляли про те, що закінчилася соняшникова олія, що господиня квартири запитувала, чи не протікають батареї, що на роботі в Кирила клієнт залишив у машині собаку на три години.
Звичайні слова. Усе як завжди. Тільки між ними була порожнеча.
У четвер удень Анастасії зателефонували з незнайомого міського номера.
— Це Тамара Миколаївна. Приїжджай після роботи. Сама, без нього.
— Щось сталося?
— Нічого не сталося. Приїжджай, кажу.
До місця Анастасія дісталася близько сьомої, двома маршрутками.
Свекруха жила на п’ятому поверсі дев’ятиповерхівки, у двокімнатній квартирі, де виріс Кирило. Анастасія була тут разів десять, завжди разом із чоловіком, на родинні свята.
У передпокої на вішаку висів пуховик кольору топленого молока, поруч — старе коричневе пальто зі стертими манжетами.
На кухні гудів холодильник, той самий, який вони купили три роки тому.
— Роззувайся. Капці он там.
На столі в кімнаті, застеленому клейонкою, були розкладені речі.
Оксамитова коробочка. Сукня в прозорому чохлі, темно-синя, з біркою на рукаві. Пакет із магазину косметики, у ньому нерозпаковані коробочки. Дві пари колготок в упаковках. І білий конверт.
— Ось сережки, другі. Жодного разу не надягала, не було куди. Чек у коробці. Сукню з біркою, тільки приміряла. Креми не відкривала, — Тамара Миколаївна говорила, наче приймала товар, не дивлячись на Анастасію. — У конверті двадцять дві тисячі. Із пенсії відкладала.
— Тамаро Миколаївно…
— Віднесеш у магазини, здаси. Усі чеки є, я нічого не викидаю.
Анастасія подивилася на коробочку.
— Ювелірні вироби назад не приймають. Якщо брак, тоді так, а просто так — ні. І сукню вже не приймуть, чотирнадцять днів давно минуло. Я працюю в торгівлі, знаю.
Свекруха стиснула губи. По її обличчю було видно, що вона про це не знала і їй неприємно дізнаватися про таке від невістки.
— Значить, сама продам. Зої запропоную, у неї донька такого розміру. Сережки в ломбард не понесу, там копійки дадуть. В інтернеті виставлю, сусідка вміє.
— Не треба нічого продавати.
— Треба. — Тамара Миколаївна нарешті подивилася на неї. — Я чужого не беру. Сорок років не брала. На заводі мішок борошна можна було винести, усі виносили, а я жодного разу. Я думала, що це синівські гроші. А виявилося, твої.
— Вони спільні. Ми з ним разом…
— Не повчай мене. Я виписку бачила. Дві третини — твої.
Анастасія мовчала.
Їй хотілося сказати, що справа не в грошах, але це була б неправда. Справа була й у грошах теж. У березневій премії, у п’ятій зимі в сірому пальті, у трьох роках без відпустки.
Вона взяла зі столу конверт, трохи потримала в руках і поклала назад.
— Я приїхала не по це.
— А я тебе саме за цим і покликала. — Свекруха підсунула конверт до краю столу, ближче до неї. — Бери, не ганьби мене вдруге.
Анастасія взяла його. Конверт був тонкий, усередині лежали старі купюри по тисячі й п’ятсот гривень.
— Пуховик я не віддам, — сказала Тамара Миколаївна. — Я в ньому вже місяць ходжу, він ношений, кому тепер потрібен? І ці, — вона торкнулася сережки із зеленим камінчиком, — не зніму. Це мені син подарував. Нехай і брехав, але подарував.
— Я й не прошу.
— Знаю, що не просиш. Ще б ти просила.
Вона пішла на кухню ставити чайник, і Анастасія пішла за нею, бо стояти самій у кімнаті над розкладеними на клейонці речами було нестерпно.
Свекруха дістала дві чашки, цукорницю, вазочку із сушками.
— Він телефонує, — сказала вона, стоячи спиною. — Щодня по п’ять разів. Я не беру слухавку.
— Він хвилюється.
— Нехай хвилюється. Півтора року розповідав мені про старшого майстра. Я Люді говорила. На лавочці говорила. Зої в магазині розповідала, вона мені ті пуховики всі й показувала: «Тамаро Миколаївно, вам син однаково все оплатить». — Вона поставила чашки на стіл різкіше, ніж треба. — Тепер я в той магазин більше не зайду. І на лавочку не сяду.
— Можна сказати, що…
— Нічого не треба казати. Я сама розберуся.
Чай пили мовчки. Сушки були тверді, Анастасія розмочувала їх у чашці.
Коли вона почала збиратися, свекруха вийшла за нею до передпокою й дивилася, як невістка застібає своє сіре пальто.
— Дай свій номер. Твій, не його. Переказуватиму тобі гроші за те, що продам.
Анастасія продиктувала номер.
Тамара Миколаївна записала його у блокнот на холодильнику великими цифрами й підкреслила.
— І ґудзик переший. Ганьба просто.
Додому Анастасія дісталася близько десятої.
Кирило сидів на кухні. Перед ним стояв ноутбук — її робочий, до якого він ніколи не торкався.
— Де ти була?
— У твоєї мами.
Він розвернувся до неї.
— Вона тобі відповіла? Вона тебе покликала?
— Покликала.
Анастасія поклала на стіл білий конверт.
Кирило подивився на нього, але брати не став.
— Що це?
— Двадцять дві тисячі. З її пенсії. Ще сукню й сережки вона продаватиме та переказуватиме мені гроші.
Він довго дивився на конверт. Потім закрив обличчя руками й так сидів, а Анастасія стояла посеред кухні в пальті й не знала, знімати його чи ні.
Зрештою зняла. Повісила на гачок.
— Я переказав, — сказав Кирило з-під долонь. — Годину тому. Номер рахунку взяв із твого ноутбука, ти договір на столі залишила. Перевір.
Вона відкрила свій банківський застосунок.
На накопичувальному рахунку, де вранці був нуль, лежало вісімсот вісімдесят тисяч сто гривень.
— Рівно половина, — сказав він. — До останньої копійки порахував. Хотів більше, дві третини, чесно. Потім подумав, що ти скажеш, ніби я відкуповуюся.
— Сказала б, — погодилася Анастасія.
— І картку я закрив. Остаточно. Не просто заблокував, а закрив. Тепер її вже не повернути, тільки нову випускати.
Вона сіла навпроти.
Між ними лежав конверт — там, де тиждень тому лежала гірка мандаринів.
— А далі що? — запитав він.
— Далі п’ятого числа скидаємося за квартиру, порівну. На продукти — по п’ятнадцять. Решта в кожного залишатиметься на власному рахунку.
— А море?
— Не знаю, Кириле.
Він кивнув, наче іншої відповіді й не очікував. Узяв телефон, знайшов у списку контактів «Мама» й натиснув виклик. Довгі гудки. Скидання. Натиснув ще раз. Анастасія хотіла вийти, але він похитав головою, і вона залишилася.
На третій раз гудки тривали довше, аж до самого кінця, до механічного голосу. На четвертий у слухавці нарешті клацнуло.
— Мамо, — сказав Кирило. — Мамо, це я. Не клади слухавку. Сорок дві. Я завжди отримував Сорок дві тисячі. Жодного підвищення не було.
Тамара Миколаївна мовчала так довго, що Анастасія вже подумала, ніби зв’язок обірвався.
А потім голос свекрухи пролунав так голосно, що його було чути на всю кухню:
— Ну і що? Я на хлібозаводі в рази менше отримувала й тебе виростила. А брехати-то навіщо було?
Кирило відкрив рота й знову закрив. Він сидів, притиснувши телефон до вуха, і мовчав. А Тамара Миколаївна цього разу не кинула слухавку. Вона чекала на відповідь.
