Будинок сина вже поділили, а його самого забули запитати. Лідія Петрівна вибрала собі кімнату в будинку сина, подумки розставила меблі й навіть знайшла орендарів для власної квартири. Залишалася дрібниця — повідомити про переїзд Романові. Та під час вечері з батьками нареченої з’ясувалося, що син нічого про це не знає. А коли мати нареченої згадала про гроші, які позичила майбутній свасі, за столом стало зовсім тихо.
— Я думаю, нам треба вже зараз усе обговорити, щоб після весілля не було непорозумінь, — сказала Лідія Петрівна, поправляючи серветку біля тарілки. — Молоді мають розуміти, як житимуть.
— Звичайно, — погодилася Оксана Миколаївна. — Вони ж створюють сім’ю. Їм і вирішувати.
— От саме! — пожвавішала Лідія Петрівна. — Тільки я вважаю, що окремо жити їм зовсім не обов’язково. Навіщо витрачати гроші, якщо є великий будинок?
Роман відірвався від меню.
— Мамо, ти про що?
— Як про що? Про ваш будинок. Де ж вам ще жити?
— Ми з Христиною там і збираємося жити.
— От і чудово! — усміхнулася мати. — Ми з батьком теж переїдемо. Усім місця вистачить.
Роман повільно поклав меню на стіл.
Христина, яка до цього розмовляла з батьком про весільний ресторан, повернулася до нареченого. Той дивився на матір так, ніби щойно почув, що вона збирається придбати сусідній будинок.
— Ти сказала «ми з батьком»? — перепитав він.
— А хто ж іще? Я ж не збираюся тебе самого залишати з усім господарством.
— Мамо, ми ніколи не домовлялися про спільне проживання.
— Ти, мабуть, не звертав уваги, але я вже все продумала. У вас три спальні. Велику залишимо вам із Христиною, меншу облаштуємо для нас із батьком. А кімнату біля сходів можна зробити кабінетом. Там хороше освітлення.
— Для кого кабінет? — запитав Роман.
— Для мене. Я ж не збираюся цілими днями сидіти без діла.
Христина опустила очі до тарілки. Вона намагалася не показувати здивування, але виходило погано.
Зустріч батьків організували зовсім не для цього. Хотіли обговорити весілля, кількість гостей, витрати, меню. А тепер виходило, що перед молодими вже розподілили кімнати й навіть визначили, хто де працюватиме.
— Мамо, а тато теж про це знає? — запитав Роман.
Віктор Іванович, який досі мовчки розглядав меню, підняв голову.
— Я думав, ви ще поговорите про це.
— Про що поговоримо? — різко відгукнулася дружина. — Ми ж сім’я. Чого тут обговорювати?
— Про те, що ніхто не запрошував вас переїжджати, — відповів син.
Лідія Петрівна відклала виделку.
— Ти зараз говориш так, ніби ми тобі чужі.
— Я говорю так, ніби ти вирішуєш за мене, де я житиму після весілля.
— А що тут поганого? Будинок великий. Ми з батьком вам допомагатимемо. Я готуватиму, прибиратиму. Коли діти з’являться, Христині буде легше.
Христина нарешті підняла голову.
— Дякую, але ми поки що хочемо самі облаштувати своє життя.
— Та хто ж проти? — здивувалася Лідія Петрівна. — Ви собі живіть, а ми поруч будемо.
— У сусідній кімнаті? — уточнив Роман.
— А чого ти так говориш?
— Бо це мій будинок, мамо. І я вперше чую, що там хтось збирається жити, крім мене та Христини.
Лідія Петрівна відкинулася на спинку стільця. Вона явно не очікувала такого прийому.
— Я бачу, ми даремно почали цю розмову.
— А я бачу, що ти вже все вирішила, — відповів Роман.
І тут Оксана Миколаївна, яка до цього намагалася не втручатися, запитала:
— А ви свою квартиру збираєтеся продавати чи здавати?
Лідія Петрівна насторожилася.
— А вам яке діло?
— Просто цікаво. Ви ж переїжджаєте до молодих. Що буде з вашим житлом?
— Здамо, мабуть. Зараз за оренду хороші гроші платять.
Роман здивовано подивився на матір.
— Ви вже й квартиру здаватимете?
— А що такого? Вона ж не повинна стояти порожня.
— Мамо, а коли ви все це встигли вирішити?
— Та останнім часом думала. І навіть знайшла людей, які готові орендувати. Вони хотіли б заїхати з першого числа наступного місяця.
— Тобто ти вже домовилася з орендарями, хоча навіть не запитала мене, чи можна тобі переїхати?
— Романе, не роби з мухи слона. Ти ж не виженеш рідних батьків!
— Я не збираюся нікого виганяти. Я просто не давав згоди на переїзд.
— Ти ще пошкодуєш, що так говориш. Сам не впораєшся з будинком, господарством, роботою. А ми могли б допомагати.
— Мамо, я вже кілька років сам даю собі раду.
— То було до весілля. А після весілля все зміниться.
Христина відчула, як Роман напружився, і накрила його руку своєю.
— Ми самі вирішимо, що змінювати після весілля, — сказала вона.
Лідія Петрівна повернулася до Оксани Миколаївни.
— Ви ж розумієте, що я хочу як краще? Молоді зараз не думають наперед. Їм здається, що самостійне життя — це суцільні розваги. А потім починаються витрати, проблеми, діти. Хтось має бути поруч.
— Бути поруч і жити в одному будинку — не те саме, — відповіла Оксана Миколаївна.
— Вам легко говорити. Ви ж нічого для них не робите.
За столом запала тиша.
Христина повільно повернулася до матері.
— Мамо, не треба…
Але Оксана Миколаївна вже відклала серветку.
— Лідіє Петрівно, я не збиралася сьогодні говорити про гроші. Але раз ви почали рахувати, хто скільки робить для родини, то, мабуть, варто дещо пояснити.
— Що саме? — насторожилася та.
— Пам’ятаєте, як ви кілька місяців тому звернулися до мене по допомогу?
Лідія Петрівна зблідла.
— Не думаю, що це доречно.
— А я думаю, що доречно. Ви просили позичити вам гроші, щоб закрити прострочені платежі за автомобіль. Сказали, що ситуація складна, банк нараховує пеню, а ви не хочете, щоб про це дізнався Роман.
Син повільно повернувся до матері.
— Що?
— Оксано Миколаївно, ми домовлялися, що це залишиться між нами, — прошепотіла Лідія Петрівна.
— Ми домовлялися, що ви повернете гроші частинами. І я не вимагала, щоб ви розповідали про це всій родині. Але не треба дорікати мені, що я нічого не роблю для молодих, коли я допомогла вам у скрутну хвилину.
Роман дивився на матір.
— Ти позичила гроші в Оксани Миколаївни?
— Я мала тимчасові труднощі.
— Чому ти мені не сказала?
— Бо не хотіла тебе турбувати.
— А мені ти сказала, що позичила в тітки.
Лідія Петрівна відвела погляд.
— Я не хотіла, щоб ти знав.
— А чому саме?
— Бо ти почав би повчати мене, як жити!
— Тобто ти вирішила приховати борг, а тепер ще й збираєшся переїхати до мене, щоб здавати свою квартиру?
Віктор Іванович нарешті втрутився:
— Романе, не треба зараз…
— Тату, ти знав про гроші?
Батько похитав головою.
— Ні. Про позику не знав. Знав лише, що мама хоче здавати квартиру.
— І ти погодився переїжджати?
Віктор Іванович помовчав.
— Я думав, що це поки що розмови. Твоя мама казала, що ти не заперечуватимеш.
Лідія Петрівна різко повернулася до чоловіка.
— Вікторе, ти теж починаєш?
— Я не починаю. Просто не треба казати, що ми все обговорили із сином, якщо цього не було.
Роман потер чоло.
— Мамо, я хочу зрозуміти одну річ. Ти справді вже знайшла орендарів?
— Так. Люди чекають відповіді.
— А якщо ми не погодимося?
— Ти ж не можеш залишити нас без даху над головою!
— У вас є власна квартира.
— Але ми вже домовилися!
— З ким? Зі мною ти не домовлялася.
Лідія Петрівна підвищила голос:
— Бо знала, що Христина буде проти! Вона хоче, щоб ти належав тільки їй. Щоб ми навіть не могли приїхати до сина без запрошення!
Христина повільно відсунула стілець.
— Я не проти ваших приїздів. Я проти того, щоб ви без нашої згоди вирішували, як ми житимемо.
— Тобі легко говорити. Ти ще навіть не дружина!
— А ким я буду після весілля? Гостею у власному домі?
Роман узяв Христину за руку.
— Мамо, досить. Ми не збираємося жити разом. Це не обговорюється.
Лідія Петрівна дивилася на нього так, ніби він її зрадив.
— Значить, ти обираєш її, а не батьків?
— Я не обираю між вами. Я обираю своє життя. У мене буде дружина, свій дім і свої рішення. Це нормально.
— А якщо нам буде потрібна допомога?
— Я допомагатиму. Але допомога не означає, що ви можете заселитися до мене без дозволу.
Оксана Миколаївна обережно втрутилася:
— І щодо позики. Я не вимагаю повернути все завтра. Але хочу, щоб ми домовилися про конкретний графік. Я позичала вам гроші, а не дарувала.
— Я поверну, — сухо сказала Лідія Петрівна.
— Я не сумніваюся. Просто тепер хочу, щоб ми не відкладали розмову про це.
Вечеря фактично закінчилася. Батьки Христини зібралися додому, Роман із нареченою теж не стали затримуватися.
У машині він довго мовчав.
— Я справді нічого не знав, — нарешті сказав він. — Мама мені ніколи не розповідала про борг.
— Ти не відповідаєш за її рішення, — тихо відповіла Христина.
— Мені соромно перед твоєю мамою. Вона допомогла моїй матері, а та ще й дорікає їй, що нічого не робить для нас.
— Не треба соромитися за інших. Але з мамою тобі доведеться поговорити.
Роман кивнув.
— І ще одне. Я не хочу, щоб ти думала, ніби після весілля щось зміниться. Будинок залишиться нашим. Ми самі вирішуватимемо, хто до нас приїжджає і коли.
Христина стиснула його руку.
— Мені важливо, щоб ти це не лише мені сказав.
Наступного дня Роман поїхав до батьків.
Лідія Петрівна зустріла його холодно. На столі стояла кава, але вона навіть не запропонувала синові сісти.
— Ну що, приїхав пояснити, яка я погана мати?
— Мамо, я приїхав поговорити.
— Нам нема про що говорити. Ти дорослий, маєш свій будинок, наречену. Живи, як хочеш.
— Я саме цього й хочу. Але хочу, щоб ти зрозуміла: я не проти вас. Я проти того, що ти вирішила все за мене.
— Я хотіла допомогти!
— Тоді чому не запитала?
Лідія Петрівна зітхнула.
— Бо знала, що ти відмовиш.
— Тобто ти сама розуміла, що я не погоджуся, але все одно почала домовлятися з орендарями?
Вона промовчала.
— Мамо, а що буде, якщо я зараз скажу, що ми не можемо вас прийняти? Ви ж маєте власну квартиру. Чому не можете жити там?
— Бо я хочу, щоб у нас були додаткові гроші. Кредит за автомобіль не закінчився. Платежі великі. Якщо здамо квартиру, зможемо спокійніше жити.
— Тоді треба було чесно сказати, що вам потрібна фінансова допомога, а не вигадувати переїзд.
— Ти б почав повчати.
— Можливо. Але це краще, ніж дізнатися про все від сторонніх людей.
Віктор Іванович сидів у кімнаті й слухав розмову.
— Лідо, може, досить? — нарешті сказав він. — Ми самі створили цю проблему. Не треба перекладати її на дітей.
— А ти мовчи! Тобі все одно!
— Ні, не все одно. Я теж не хочу переїжджати до сина, якщо він цього не хоче. У мене є своя домівка. І я не збираюся починати нове життя з того, що займу чужу кімнату.
Лідія Петрівна образилася, але сперечатися вже не стала.
Роман запропонував допомогти батькам переглянути витрати й скласти план погашення кредиту. Але одразу попередив: він не оплачуватиме чужі борги й не віддаватиме свій будинок під оренду.
Щодо позики вони домовилися окремо з Оксаною Миколаївною: Лідія повертатиме гроші щомісяця визначеними сумами.
А орендарям довелося повідомити, що квартира залишається у власників. На щастя, остаточного договору ще не підписали, тож ситуацію вдалося владнати без додаткових проблем.
Минуло кілька тижнів.
Лідія Петрівна не телефонувала синові так часто, як раніше. Роман не наполягав. Він розумів, що матері потрібен час, щоб змиритися з тим, що її плани не здійснилися.
Одного суботнього дня вона все ж приїхала до молодих.
Христина відчинила двері й запросила її до кухні.
— Проходьте. Чай будете?
— Буду, дякую.
Лідія Петрівна зайшла до будинку й мимоволі глянула на кімнату біля сходів. Тепер там стояв письмовий стіл, книжкова шафа й невеликий диван.
— Ви вже облаштували кабінет? — запитала вона.
— Так. Мені зручно тут працювати, — відповіла Христина.
— А диван гарний. Тільки я б поставила його до іншої стіни.
Вона вже хотіла пояснити, як краще, але зупинилася.
— Хоча це ваша кімната. Вам видніше.
Христина усміхнулася.
— Хочете, покажу, що ми ще плануємо змінити?
Лідія Петрівна кивнула.
Того вечора вони вечеряли разом. Розмова була трохи стриманою, але без колишньої напруги.
Коли мати збиралася додому, Роман виніс їй сумку.
— Мамо, приїжджай наступної неділі. Посидимо, як раніше.
— Добре, — відповіла вона.
А вже біля дверей тихо додала:
— І, Романе… Я поговорила з Оксаною Миколаївною. Ми домовилися про повернення грошей. Я не хочу, щоб через мене ви посварилися.
— Я радий, мамо.
Вона трохи помовчала.
— Просто я думала, що якщо житимемо разом, то будемо ближчими.
Роман обійняв її.
— Ми можемо бути близькими й без спільного даху. Ти ж знаєш, що я тебе люблю.
Лідія Петрівна кивнула й пішла до машини. А Христина, зачиняючи двері, тихо сказала:
— Знаєш, твоя мама сьогодні вперше не запропонувала нам переставити меблі.
Роман засміявся.
— Значить, є прогрес.
— Невеликий.
— Але наш.
Вони повернулися до кухні. На столі чекала недопита кава, у вітальні грала музика, а в кімнаті біля сходів стояв диван, який Христина обрала сама.
І ніхто не збирався пояснювати їй, куди його переставити.
