— Але ж квартира моя. Ти сама казала, що тато залишив її в рахунок аліментів, — наполягав син.
П’ятирічний Олексій запам’ятав розлучення батьків як гул голосів за зачиненими дверима й татовий чемодан, який котився у невідомість. У якості аліментів Дмитро Андрійович залишив колишній дружині скромну однокімнатну квартиру у панельній дев’ятиповерхівці.
Юридично квартира належала матері, але Олексій з дитинства вважав її своєю — адже тато нібито подарував її йому. Олена Олександрівна, працюючи бухгалтером, самотужки виховувала сина.
Минули роки — стіни цієї квартири чули і дитячий сміх, і підліткові сварки, і материнські сльози втоми. П’ять років тому жінці вдалося назбирати вісімсот тисяч гривень і придбати квартиру у старому будинку неподалік. Всього двадцять квадратних метрів, але так вона вирішила вигідно вкласти заощадження.
Квартиру здали в оренду і скромна щомісячна плата стала приємним бонусом до сімейного бюджету. Та час минав, і Олексій стояв на порозі дорослого життя. Він виріс — високий, впертий хлопець із легкою щетиною на підборідді.
Позаду був диплом інженера-програміста. Він майже одразу після університету влаштувався на роботу, але зарплата початківця здавалася йому мізерною. Її ледве вистачало на комуналні витрати, продукти і речі першої необхідності, не кажучи вже про якісь розваги. А жити й далі з мамою в тісній однокімнатній квартирі, де чути кожен рух і подих, викликало у нього дискомфорт.
Він мріяв про власний простір — щоб приводити друзів чи дівчину, слухати гучну музику або просто насолоджуватись тишею без маминого погляду з-під лоба. Оренда квартири? Варіант, але оренда — це гроші. Левова частка зарплати, яка йшла в нікуди.
Якось увечері, після особливо задушливого й мовчазного вечора на тісній кухні, Олексій не витримав. Він відклав вилку, подивився на матір, яка возилася біля мийки, і заговорив…
— Мамо, — почав син, намагаючись говорити спокійно, — нам треба серйозно поговорити.
Олена Олександрівна озирнулася й витерла руки рушником. Обличчям її пробігла тінь недовіри.
— Про що, синочку? — занепокоєно запитала вона.
— Про квартиру. Про майбутнє, — Олексій зробив паузу, підбираючи слова. — Квартира ж моя. Ти ж сама завжди казала, що тато залишив її в рахунок аліментів. Моїх аліментів.
— Ну так… в рахунок аліментів… — машинально повторила жінка, ще не розуміючи, куди хилить син.
— От бачиш. У тебе ж є своя квартира. Ми її здаємо, але… — він жестом зупинив матір, яка вже відкривала рота, щоб щось заперечити. — Я вже працюю і нам більше не потрібні ці копійки від оренди. Ти можеш туди переїхати. Та квартира — твоя власність. А я… я залишусь тут. Нарешті влаштую особисте життя, приведу сюди дівчину. Потроху відкладатиму гроші. Через кілька років продам цю квартиру, додам свої заощадження — і візьму щось більше. Може, навіть в іпотеку. Ну, логічно ж?
На кухні запала тиша. Рушник вислизнув із рук Олени Олександрівни й беззвучно впав на підлогу. Обличчя її спершу зблідло, а потім налилося темно-червоним. Очі, завжди такі теплі, раптом стали крижаними.
— Що? — прошепотіла вона, але голос зірвався на крик. — Що ти сказав?! Ти… ти хочеш мене вигнати?! З мого дому?! З квартири, де я тебе двадцять років вирощувала?! Де не спала ночами, коли ти хворів?! Де кожна стіна пам’ятає твоє дитинство?! І ти… ти пропонуєш мені переїхати у ту маленьку квартиру?! У ту комірчину?! Оце твоя подяка?!
— Мамо! — обурено вигукнув син і різко підвівся. — Я тебе не виганяю! Я пропоную раціональне рішення! У тебе є куди піти! У тебе є власна квартира! А я хочу жити, як доросла людина! Не в одній кімнаті з мамою! Це ненормально! Мені потрібен особистий простір!
— Простір?! — з подивом повторила Олена Олександрівна й раптом голосно засміялась. — Тобі потрібен простір? У моїй квартирі?! Це мій дім! Моє життя вкладене в ці стіни! А та квартира — це нерухомість, яку я купила на чорний день, а не для життя! А ти… ти, мій рідний син…
Її голос знову здригнувся, і вона замовкла. На очах виступили гіркі сльози.
— Ти хочеш загнати мене у той старий будинок? Спасибі. Дякую тобі, — різко розвернувшись, мати вийшла з кухні.
Наступні дні перетворилися на справжнє випробування. Квартира стала причиною, через що стосунки сина й матері помітно погіршилися. Олена Олександрівна не готувала синові їсти, не дивилась у його бік, ходила з опухлими від сліз очима.
Якщо й говорила — то крізь зуби, коротко й тихо. Олексій почувався ніяково. Його логіка розбивалась об глуху стіну материнської образи та почуття зради. Він намагався заговорити, пояснити, але мати тільки відверталася або демонстративно виходила з квартири.
Минув тиждень. У двері подзвонили. Різко й настирливо. Олексій відчинив — і застиг. На порозі стояв його батько. Останній раз вони бачилися три роки тому. Тепер чоловік виглядав солідно, значно старшим за свій вік. На ньому було дороге пальто, а обличчя — напружене, з важким, непривітним поглядом.
— Привіт, тату, — невпевнено промимрив хлопець.
Серце затріпотіло, передчуття бурі стисло горло.
— Привіт, — похмуро відповів Дмитро Андрійович, заходячи без запрошення. — Ну що ти тут влаштував, а? Маму вирішив на вулицю виставити? Вдячний синочок…
— Я нікого не виганяю! — вигукнув Олексій, відступаючи назад. — Я просто запропонував мамі переїхати у свою власну квартиру! Вона ж не на вулицю! У неї є дах над головою!
— Це ти так собі пояснюєш, — з обуренням мовив батько, знімаючи рукавички. — А насправді ти виставляєш її з дому. Не з чужого — з її. З того самого, де ти виріс. І де вона тебе витягла. Сама.
— Вона сама завжди казала, що квартира — моя, — обурено відказав Олексій. — Що це замість аліментів. Твоїх аліментів, до речі. Я нічого не забираю, просто хочу почати своє життя!
Дмитро Андрійович насупив брови.
— Я не був ідеальним батьком. Але хоч не дозволяв собі так ставитися до матері. Знаєш, у чому різниця між документами й людяністю? У тому, що в документах — квадратні метри, а в серці — спогади. Любов. Все, що вона заради тебе зробила. А ти… діловито все порахував і виніс рішення.
— Тату, мені двадцять два. Я працюю, сам заробляю. Невже я не можу хотіти свого простору?
— Простір, — повторив батько з іронією. — Проблема не в просторі, синку. Проблема у тому, як ти це подав. Як поставив маму перед фактом. Якби ти по-людськи, по-доброму… Та ні, ти навіть не подумав, що для неї ця квартира — не просто стіни.
Олексій відвернувся,. Його мучило почуття провини, змішане з образою й розчаруванням. Невже він справді вчинив невірно? Невже не мав права на своє життя?
У цей момент у дверях кухні з’явилася мати. Виглядала вона втомлено, обличчя — заплакане, але голос був твердим:
— Досить. Я не хочу, щоб через мене сварилися. Особливо ви двоє.
— Олено, — м’яко озвався Дмитро Андрійович, але вона зупинила його жестом.
— Я переїду. У ту саму квартиру, — сказала вона рівно. — Нехай це і діра, але вона моя. А ти, Льошо, — вона перевела погляд на сина, — живи, як хочеш. Тільки не забудь: любов — це не квадратні метри.
— Мамо…
— Не треба. Я вже все вирішила. А ти подумай: що залишиться, коли всі стіни роз’їдуться по різних власниках?
Вона повільно пішла до своєї кімнати, лишивши після себе тишу, в якій кожне слово звучало образливе.
Дмитро Андрійович важко зітхнув.
— Ти ще встигнеш усе зіпсувати, синку. Але подумай, чи варто.
І вийшов, грюкнувши дверима.
Олексій залишився сам — на своїй «особистій території», яка раптом видалася йому пустою й холодною.
Минуло три місяці. Олексій таки залишився у квартирі сам. Спочатку він навіть відчув полегшення — тиша, простір, ніхто не ходить на носочках, не контролює, не запитує, коли буде вдома. Він облаштував куток для роботи, поставив нову кавоварку, зняв зі стін старі мамині вишиті картини. Але раптом щось пішло не так.
Коли хворів, ніхто не заварював йому чай. Коли приходив додому з порожнім холодильником — ніхто не залишав записку: «У духовці картопля». Ніхто не запитував, як пройшов день. Навіть дівчина, з якою він почав зустрічатися, не змогла заповнити ту порожнечу.
Іноді він ловив себе на думці, що слухає тишу. У цій тиші не було тепла — лише холод ображеної пам’яті.
Раз на тиждень він писав матері: коротке «як ти?» або «все добре?». Вона відповідала стримано. Без образ, але й без колишньої ніжності.
Одного вечора він не витримав і поїхав до неї. Коридор старого будинку був темним і тісним, пахнув вогкістю та чужими приправами. Мамині двері були пофарбовані у світло-сірий колір. Він постукав.
Відчинила жінка не одразу. Вигляд у неї був простий: домашній халат, волосся зібране у вузол. Очі — насторожені.
— Привіт, мамо, — сказав він тихо. — Можна?
Вона мовчки відступила вбік.
Він пройшов усередину. Кімната була скромна, але чиста. На підвіконні — звичні фіалки. Стіл накритий скатертиною, над ліжком — знайома картина з лавандовим полем.
— Я приніс торт. Твій улюблений, з чорницею, — розгублено мовив він. — І… я хотів попросити вибачення.
Мати мовчала.
— Я був неправий. І холодний. І… сліпий. Я думав, що маю право. Але забув, що маю ще й серце. І що ти — не меблі, які можна пересунути. Ти — людина. Мама.
Очі матері зволожилися.
— Знаєш, Льошо… я тебе пробачила ще того ж вечора. Але вчитись жити без тебе — було важко.
Він опустив голову.
— Може, почнемо спочатку? Я не прошу тебе повертатися. Але хочу, щоб ти приходила. Щоб у мене знову пахло пирогами. Щоб у нас були недільні обіди. Я дуже цього хочу.
Мати глянула на нього довго-довго. А потім вийшла на кухню, дістала два горнятка й поставила чайник.
— Добре, — сказала вона просто. — Почнемо з чаю.
І він зрозумів: справжній дім — це не квартира. Це люди, яких ти не зрадив. І з якими ще можна повернути тепло. Якщо встигнеш.
