Світло у чужих долонях. Історія про людяність: світло в серці, коли навколо темно
Колись давно в одному гірському селищі жив старий мудрець.
Одного дня до нього прийшов юнак, чиє серце було сповнене розчарування.
— Учителю, — мовив він, — я бачу навколо стільки байдужості.
Скажіть, що таке справжня людяність? Хіба це лише милостиня чи обов’язок?
Старець усміхнувся і розповів таку історію:
«Багато років тому, лютої зими, коли мороз сковував навіть подих, до невеликого міста забрів подорожній.
Він був одягнений у лахміття, його руки посиніли від холоду, а в очах згасала остання надія.
Він зупинився на площі, де проходили багаті купці та поважні містяни.
Один купець кинув йому золоту монету, не збавляючи кроку.
Подорожній подякував, але золото не зігріло його закляклих пальців.
Священник, проходячи повз, пообіцяв помолитися за його душу.
Подорожній схилив голову, але холод продовжував пробирати до кісток.
Аж ось площею йшов старий чоботар, який ледь зводив кінці з кінцями.
Він не мав золота і не знав високих молитов.
Побачивши подорожнього, він зупинився, зняв свої старі, полатані рукавиці й одягнув їх на руки чужинця.
Потім він просто притулився до його плеча, щоб поділитися теплом власного тіла, і тихо промовив:
“Я поруч. Ти не один”.
Тієї миті в очах подорожнього з’явилися сльози.
Він пізніше зізнався, що саме ті старі рукавиці й просте людське тепло врятували йому життя, повернувши віру в те, що цей світ вартий того, аби в ньому жити.
Юнак довго мовчав, перетравлюючи почуте, а потім тихо запитав:
— Учителю, а що сталося з тим подорожнім далі? Чи знайшов він своє щастя?
Чи віддячив він доброму чоботарю?
Старець усміхнувся, підкинув дров у вогонь і продовжив
Минули роки. Чоботар зовсім постарів. Його руки, що колись вправно шили міцне взуття, тепер тремтіли, а очі застилала туманна пелена. Він жив самотньо у своїй маленькій хатинці на околиці, і часто йому бракувало навіть на шматок хліба.
Місто забуло про нього, бо світ завжди кудись поспішає.
Одного разу, такої ж лютої зими, як і багато років тому, у двері чоботаря постукали.
На порозі стояв чоловік у дорогому теплому плащі, а за ним стояли сани, повні харчів та теплих ковдр.
— Хто ти, добрий чоловіче? — запитав старий, мружачись від світла.
— Я той, кому ви колись віддали свої останні рукавиці, — відповів гість.
— Тоді ви не просто зігріли мої руки, ви зігріли мою віру в людей.
Старий здивувався:
— Але ж я бачу, ти став заможною людиною.
Як ти знайшов мене через стільки років?
Гість усміхнувся і відповів те, що юнак запам’ятав на все життя:
— Увесь цей час я не просто жив. Я намагався повернути ваш борг іншим.
Коли мені ставало важко, я згадував тепло ваших рук і допомагав тому, хто був поруч.
Я створив притулок для подорожніх, і кожен, хто виходив звідти, отримував пару теплих рукавиць.
Людяність — робота над собою.
Я дізнався про вас від чоловіка, якому я допоміг у далекому місті.
Він розповів мені про “легенду про старого чоботаря”, яку я сам колись і почав розповідати людям.
Ваше добро обійшло сотні людей і нарешті повернулося додому.
