— Віддай документи, — Валерія простягнула руку до Андрія, не відводячи погляду. Чоловік сидів у кріслі біля телевізора, стискаючи в руках теку з банківськими паперами — тими самими, що стосувалися депозиту, який дістався жінці у спадок від тітки. Андрій обурився.
— Три роки приховувала від мене цей вклад, три роки крутила носом, а я, між іншим, працював на двох роботах!
Жінка гірко всміхнулася. Працював він… Звісно, після того, як три роки тому втратив місце в автосервісі, Андрій перебивався випадковими підробітками. То посуд у кафе миє, то якось навіть розносив листівки. Спочатку Валерія вірила його розповідям, що ось-ось знайде роботу — то слюсарем, то водієм, мовляв, знайомі допоможуть, зв’язки є. Але з часом обіцянки перетворилися на порожні слова, а «пошуки роботи» — на гортання оголошень в інтернеті.
— Втомився, кажеш? — жінка схрестила руки. — А коли востаннє був на будівництві? Учора? Чи, може, місяць тому? Зате пам’ятаю, як ти щотижня просиш грошей: то на рибалку з Вітьком, то на чергову авантюру з перепродажем телефонів.
— Ти просто не віриш у мене! — Андрій підхопився з крісла. — Ніколи не вірила! Думаєш, мені легко за копійки працювати? Думаєш, я не хочу нормальний заробіток? Зараз така конкуренція, що людині з моїм досвідом складно пробитися!
Валерія повільно видихнула. Цю пісню вона чула вже сотні разів. Андрій завжди у всьому звинувачував обставини. То начальник не такий, то колеги винні, то зарплата мала. Жодного разу за всі роки спільного життя він не визнав власних помилок.
— Годі теревенити. Віддай документи. Цей депозит мені залишила тітка Зіна, і гроші підуть на освіту наших дітей. Знімати нічого я не збираюся.
— Діти ще маленькі, — пробурмотів Андрій. — До університету далеко. А на ці гроші я міг би купити машину й працювати у таксі. У мене є план. Я все порахував.
Валерія важко зітхнула. Ще одна «геніальна» ідея Андрія. Скільки їх уже було — сім? Десять? І кожна закінчувалася однаково: гроші зникали, а потім він пояснював, що «не пішло» або «так склалися обставини».
— Нічого знімати не буду. А ти не забудь — аліменти ще ніхто не відміняв.
— Ти мені не довіряєш! — закричав він, розмахуючи руками. — Завжди щось приховуєш, думаєш тільки про себе! А я для кого стараюся? Для сім’ї! Для тебе і дітей!
Колись чоловік був зовсім іншим — енергійним, цілеспрямованим. Мріяв відкрити власний автосервіс, купити дачу й кожні вихідні возити родину на шашлики. Коли вони познайомилися, Андрій працював механіком і мав непогану репутацію серед керівництва. Але після появи дітей усе змінилося. Спершу непомітно — він став частіше затримуватись із друзями, менше уваги приділяв дружині й дітям, обурювався через дрібниці. А коли автосервіс закрили, і він залишився без роботи, усе покотилося під укіс.
— Давай чесно, — сказала Валерія рівним голосом. — Ти не шукаєш постійну роботу, не намагаєшся забезпечити сім’ю як слід. Ти лише підробляєш то тут, то там, а потім ідеш до друзів і витрачаєш гроші. Я терпіла це, поки йшлося тільки про нас. Але тепер думаю про дітей — і не дозволю тобі спустити свої гроші.
— Егоїстка! — обурився Андрій. — Думаєш тільки про себе!
— Розмову закінчено, — спокійно промовила Валерія, витягуючи руку. — Документи сюди.
Він поклав теку на диван і пішов на кухню. Звідти долинуло ляскання дверцят холодильника. Завжди однаково — спершу насварить, а потім ховається, ніби нічого й не сталося.
Жінка підняла теку, розгладила зім’яті папери й пішла до дітей. Настя сиділа на підлозі у своїй кімнаті й щось малювала в альбомі.
— Мамо, а чому тато сварився? — тихо спитала вона.
Валерія присіла поруч і погладила доньку по голові.
— У нього на роботі неприємності, люба.
Максим сидів за столом, уткнувшись у планшет. Йому було всього одинадцять років, але він починав копіювати поведінку батька. І це не подобалося жінці найбільше.
Наступного дня, коли Валерія повернулася з роботи, на неї чекав неприємний сюрприз. На кухні сиділи свекруха, Галина Іванівна, та її сестра Тамара. Вони про щось шепотілися, але, щойно жінка переступила поріг, одразу замовкли.
— Ми з Тамарою вирішили заглянути, провідати онуків. А заодно й із тобою поговорити, — почала Галина Іванівна.
Валерія поставила пакети з продуктами на стіл і втомлено опустилася на стілець. Андрія, звісно, вдома не було — хоча саме він мав дивитися за дітьми. Як тільки в повітрі запахло сваркою, він одразу зник, як завжди.
— Андрій нам усе розповів про гроші, — продовжила свекруха. — Не про те, що ти не хочеш знімати їх, я розумію — спадщина, пам’ять про тітку і все таке. Але ж сім’ї зараз гроші потрібні. Андрійко міг би, нарешті, відкрити свою справу. Скільки можна йому бути без роботи?
Чоловіку було тридцять п’ять років, і був він без роботи, як знала Валерія, лише через власне небажання. Але сперечатися не стала.
— Цей депозит залишиться дітям. Знімати гроші я не маю наміру, — твердо відповіла вона.
— Та дітям ще рости й рости, — втрутилася Тамара, хитнувши головою. — Їм із вами ще років десять жити, а у мене, між іншим, дача розвалюється — дах треба лагодити, а грошей немає. А у Галі, до речі, сантехніку у квартирі міняти треба.
Валерія подивилась на обох жінок і зрозуміла, що потрапила у якийсь спектакль. Дві поважні дами прийшли до її дому й з виглядом повної впевненості пояснюють, що вона має витратити спадок власних дітей, аби одна полагодила дах, а інша — труби.
— У вас обох пристойна пенсія, — стримано сказала Валерія. — Якби хотіли, давно б назбирали на ремонт.
Обидві жінки обурилися. Валерія підвелася — відчувала, що ще трохи, і вона не стримає емоцій.
— Пані, я ціную вашу турботу про сім’ю сина, але рішення приймаю я. І я вирішила: депозит залишиться дітям. А тепер, якщо не заперечуєте, мені треба готувати вечерю.
Галина Іванівна зиркнула на неї спідлоба. Такий тон її, без сумніву, образив. Вона повільно підвелася, поправила хустку й рушила до виходу. Але дорогою зупинилася біля столу, де стояли пакети з продуктами, і, навіть не зніяковівши, витягнула звідти банку кави.
Валерія застигла з відкритим ротом — така поведінка приголомшила її.
— Ходімо, Тома! — з гідністю сказала Галина Іванівна. — Тут нас не цінують.
І вони пішли, навіть не попрощавшись з онуками, які весь цей час сиділи у своїх кімнатах.
Увечері Андрій повернувся похмурий. Очевидно, встиг поговорити з матір’ю — бо з порога почав сваритися на дружину:
— Ти що собі дозволяєш? Виставила їх за двері!
— Нікого я не виставляла, — спокійно відповіла жінка. — Просто втомилась. Вони самі пішли. І, до речі, твоя мама прихопила банку кави з наших покупок.
— Та годі тобі! — махнув рукою Андрій. — Моя мати ніколи такого не зробила б!
Валерія лише похитала головою. Сперечатися було марно. Вона вклала дітей, почитала їм казку й залишилася ночувати в їхній кімнаті. Не хотіла бачити чоловіка — не хотіла чути його слів.
Андрій допізна сидів у вітальні, втупившись у телевізор. Жінка почала засинати, коли почула його приглушений голос. Він говорив телефоном, певно, думаючи, що всі сплять.
— Так, Вітьок, усе владнаю, — шепотів Андрій. — Заберу дітей до тебе на дачу на вихідні… і не привезу. Вона одразу здасться, зніме гроші — і справа в капелюсі.
Валерія застигла. Чоловік збирався забрати дітей, щоб випросити у дружини гроші. Ту ніч вона не зімкнула очей. А на світанку чітко знала, що робити. Коли Андрій пішов, Валерія почала діяти. Спершу зателефонувала на роботу — взяла відгул. Потім зібрала найнеобхідніше для себе й дітей. Малюки здивувалися несподіваному «вихідному», але не розпитували.
— Ми їдемо до бабусі Свєти, — весело сказала Валерія. — Вона давно нас кликала в гості.
Світлана Іванівна, мамина подруга, жила у сусідньому мікрорайоні. Простора двокімнатна квартира, у якій вона мешкала сама, завжди була відкрита для друзів. Бабуся не раз казала: «Якщо що — приходь. Двері завжди відчинені.» І ось настав час скористатися цим запрошенням. До своїх батьків жінка не хотіла везти дітей, адже вони жили в іншому місті і там чоловік шукатиме їй у першу чергу.
Валерія з дітьми переїхала до Світлани Іванівни й там вони провели кілька тижнів, щоб оговтатися та розібратися з емоціями. Паралельно жінка почала шукати нову квартиру, щоб переїхати назавжди. Вона подала на розлучення й тільки після рішення суду витратила свої гроші на нову квартиру. Звісно, це не входило в її плани, проте в одному свекруха мала рацію. Дітям до навчання потрібно підрости.
Настало нове, спокійне життя. Валерія з дітьми переїхала у невелику, але затишну квартиру неподалік від школи. Вранці вони разом снідали, сміялися, поспішали на уроки й роботу — без сварки, без напруження. Поступово з її життя зникли постійне відчуття провини, що ось-ось знову станеться сварка.
Іноді ввечері, коли діти засинали, вона виходила на балкон і вдихала прохолодне повітря, вдячна тиші. Її телефон тепер мовчав — ніхто не дзвонив із докорами, не вимагав «повернутися в сім’ю». Подруга Леся допомогла завершити всі юридичні справи, а Світлана Іванівна — знайти нову роботу.
Життя, здавалося, починалося спочатку. Іноді Валерія бачила Андрія біля школи — він приходив забирати дітей на вихідні. Вони не говорили, лише обмінювалися короткими фразами. У його погляді було щось невизначене — чи то сором, чи то образа. Але жінка більше не намагалася зрозуміти.
Одного вечора, коли діти розповідали про школу, а потім засміялися над власними малюнками, Валерія відчула спокій, який колись здавався недосяжним. Вона знала: найважче вже позаду. А життя, хоч і з подряпинами, знову належить їй.
