Дівчина зачиняла двері, коли поруч відкрилася інша, і спершу з квартири вийшов чоловік, а за ним хлопчик, на спині якого висів величезний рюкзак.
— Першокласник, — подумала Анна і вирішила привітатися. Скільки вона себе пам’ятала, у цьому будинку так заведено: вітатися зі всіма. І не лише на сходах, а по всьому будинку. Двір спільний, усі одне одного знають.
— Доброго дня, — усміхнулася Анна хлопчику, який поглядав на неї з-під лоба. «Справжній горобчик», — подумала вона.
— Доброго дня, — відповів чоловік.
— Ви нові мешканці? — подумала Анна. Мовляв, і так зрозуміло, хто вони, але треба якось підтримати розмову. Співрозмовник, видно, не мав настрою говорити, коротко відповів:
— Так, — і звернувся до сина: — Сашко, йдемо швидше, а то спізнимося.
Анна провела їх поглядом. Щось її не давало спокою: здавалося, чоловік і дитина якось не разом, ніби чужі одне одному.
«Анна, це не твоя справа, — говорила вона сама собі. — Мало що могло статися… Ні, а раптом це… які погані думки лізуть у голову. Дитина ж до школи ходить, там документи перевірені…»
Осінь затяглася дощами й холодним вітром. Анна час від часу зустрічала сусідів уранці. Завжди одне й те саме:
— Доброго дня. Сашко, привіт.
Відповідав лише батько.
Якось Анна назвала хлопчика «Саньок», і він заховався за тата. Батько притиснув його до себе і, не дивлячись на сусідку, тихо сказав:
— Сашко.
І хлопчик не промовив жодного слова.
— Вибачте, я не знала, — розгубилася Анна. Потім цілий день на роботі вона обігрувала цю ситуацію у своїй уяві: «Може, мама називала його Саньком? І він не говорить… »
В один із сумних осінніх вечорів дзвінок у двері відірвав Анну від перегляду серіалу. Вона спекла собі млинців, відкрила банку полуничного варення, зручно влаштувалася на дивані й тільки піднесла млинець до рота, як пролунав дзвінок.
Анна подивилася на млинець і відклала його. За дверима стояв сусід, схвильований.
— Перепрошую, — він сказав.
— Анна…
— Що? — чоловік не зрозумів.
— Мене звати Анна, — відповіла дівчина.
— А, так. Анна, у вас випадково немає чим поміряти температуру? Сашку потрібно.
Чоловік ще щось говорив, але Анна бігла до аптечки:
— Заходьте, — крикнула вона. Витягла все, що було з ліків й повернулася до сусіда. Вона помітила погляд чоловіка, спрямований на стопку млинців. «Напевно, і поїсти не встигли, та й коли готувати», — подумала Анна. Вона відклала кілька млинців собі, а решту простягла сусіду. Було видно, що йому ніяково.
— Беріть скоріше, ліки, млинці. Ось ще варення. Ходімо лікувати Сашка, — сказала Анна.
Чоловік усміхнувся, і дівчина відзначила, що він цілком симпатичний.
Сашко все ще поглядав на Анну. Але батько поруч, значить, можна довіряти чужій тьоті. Температура була невелика, але дівчина порадила все-таки викликати лікаря.
Чоловік погодився:
— Завтра з роботи викличу…
— З роботи? — здивувалася Анна. — А хто з дитиною буде? Хто відкриє лікарю двері?
— Він звик… Мені треба працювати. Сашко дорослий. Справиться.
Але Анна була категорична:
— Ні, як вас там по батькові…
— Сергій…
— Добре, Сергію. Ні, якщо ви не будете перейматися за вашого сина, то я собі місця не знайду. Не можна залишати дитину саму у такому стані.
— Анна, я розумію, що ви хочете сказати. Але у нас немає бабусь, тьоть і родичів, а ті, що є, живуть дуже далеко. Мені треба працювати.
— Сергію, зачекайте, — перебила Анна. — Ви зрозумійте, завтра прийде лікар, а маленький хлопчик сам удома. Як ви думаєте, він відреагує? Робимо так: я відпрошуся з роботи й завтра посиджу з Сашком.
Так і пролетів тиждень. Хлопчик усе ще мовчав, але з цікавістю слухав тьотю Анну. А як йому подобалися її млинці, котлети… Спершу соромився, а потім їв. Анна раділа, спостерігаючи за ним.
Раптом вона погладила хлопчика по голові:
— Мій горобчику.
Він завмер, очі наповнилися сльозами, і раптом заплакав. Анна розгубилася:
— Що трапилось, маленький… Не плач…
Вона тоді його ледь заспокоїла й зрозуміла, краще хлопчика не чіпати.
Сашко одужав. Знову сусіди зранку час від часу зустрічалися на сходах. Тепер з усмішками, тільки Сашко мовчав. Так дожили до зими. Просто сусіди.
Якось Анна поверталася додому з роботи, закупилася в магазині. Несла важкі пакети й бурмотіла сама собі, що треба ж бути такою нерозумною, куди стільки купила… Сашко виніс сміття, побачив тьотю Анну, підійшов і мовчки потягнув один пакет до себе.
— Сашко, та він важчий за тебе, — Анні було приємно, що хлопчик хоче допомогти. Але він наполегливо тягнув пакет до себе.
— Гаразд, — здалася Анна. — Тільки якщо втомишся — зупинися, відпочинь.
І дивно, але Сашко доніс пакет. А це Анна йшла десь позаду, вкотре дорікаючи собі, що стільки всього набрала.
— Сашко, ти мій герой, — видихнула вона нарешті. — А героям належить нагорода. Зачекай.
Вона дістала з пакета шоколадку й простягла хлопчикові. Очі дитини засяяли — і він усміхнувся. Це була найкраща нагорода для Анни.
Але вона не встигла й чоботи скинути, як пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Сергій, у руці — та сама шоколадка.
— Анно, ви балуєте Сашка.
— Ви серйозно? — Анна раптом розсердилася. — Майте на увазі: це шоколадка за мужність, це — нагорода герою!
— Нагорода? Герою? — Сергій недовірливо глянув на неї.
— А ви самі підійміть пакет! Важко? А тепер уявіть, як було Сашкові тягнути його. І при цьому він сам запропонував допомогу!
— Сам? Він що… заговорив? — у Сергієвих очах спалахнула надія, і Анні стало ніяково.
— Ні, він просто підійшов і взяв пакет, — Сергій одразу згас.
— Сергію, не переймайтеся. Все у вас ще буде добре.
— Дякую, — якось розгублено мовив він і вийшов з її квартири.
День народження Анни випав наприкінці листопада. Вона отримала на роботі привітання, букет і, у чудовому настрої, наближалася додому. З під’їзду виходила жінка, тримаючи Сашка за руку. За спиною у хлопчика теліпався рюкзак.
«Запізно якось для школи», — здивувалася Анна.
— Добрий вечір. Сашко, привіт. А де ж твій тато?
— От і нам цікаво, де його тато, — з докором відповіла жінка.
— Перепрошую, а ви хто?
— Я вчителька. Завжди батько забирав Сашу вчасно, а сьогодні не прийшов, і на дзвінки не відповідає. То що мені робити — до себе його вести? А дитина ж мовчить… Скільки разів я радила йому перевести хлопця у спеціальну школу…
Анні вчителька одразу не сподобалась.
— Знаєте що? Саша побуде у мене.
— Ви впевнені? — перепитала та, хоча видно було, що з полегшенням готова перекласти клопіт на чужі плечі.
Вона привела хлопчика до себе додому й сказала:
— Сашко, у мене дітей немає, тому переодягайся у спортивну форму. Добре, що вона з тобою. Зараз будемо вечеряти й пити чай з тортом. Любиш торт? І я люблю. Завтра вихідний, уроки задані? Тоді завтра й зробимо.
Сашко іноді дивився на неї, кілька разів навіть кивнув. І Анна раділа: це були маленькі кроки до великої перемоги.
Коли він заснув, Анна дістала його телефон. У пам’яті був лише один контакт — «ТАТО». Вона переписала номер собі. Кілька разів подзвонила — «Абонент поза зоною досяжності». Надіслала смс, що Сашко у неї. Хвилювання за Сергія тільки зростало.
Вранці задзвонив телефон Сашка. Це був Сергій.
— Сергію! — мало не вигукнула Анна. — Де ти? — вона так хвилювалась, що й не помітила, як перейшла на «ти».
— Анно, — у голосі чулася втома, — я в лікарні…
— Як? Що трапилось? — Анна намагалася говорити тихо: Сашко спав.
— Нещасний випадок на роботі, — відповів чоловік.
— Лікуйся. У якій ти лікарні? Санька житиме у мене.
— Дякую… Тільки не кажи йому, що я хворий. Він досі не оговтався після того, як мати не стало.
Анні стало ніяково. Скільки ж пережив цей хлопчик? Як йому допомогти? Сашку вона сказала, що у тата багато роботи, і він далеко. Сергій телефонував, розмовляв, але хлопчик тільки слухав.
Анна взяла двотижневу відпустку. Вона проводжала його до школи й зустрічала після уроків. Гуляла з ним. Грала. Разом вони готували. І хлопчик почав частіше усміхатися, навіть сміятися.
Про все це Анна розповідала Сергієві, коли навідувала його в лікарні. І він зовсім по-іншому дивився на свою сусідку.
— А ще ми з Сашком купили ялинкові прикраси. Він сам вибирав. Сергію, ти б бачив, скільки радості у нього було!
— Анно, дякую. Не знаю, як би я впорався без тебе, — Сергій обійняв дівчину, і вона завмерла.
— Впоралися б, — відповіла вона й подивилася йому у вічі.
І обоє зрозуміли: це — початок їхнього спільного життя.
— Сашко, тато приїде через два дні, — Анна з хлопчиком прибрали квартиру. — Приїде, а тут у нас чистота, жодної порошинки. Зараз ще у магазин сходимо, бо у вас у холодильнику порожньо.
Зима була підступна: то заметіль, то ожеледиця. Аня не втримала рівновагу. На мить усе потемніло в очах, а тоді почула крик хлопчика:
— Тьотя Аня! Тьотя Аня! — Сашко впав поруч навколішки й намагався її підняти. Плакав щосили, без упину повторюючи:
— Тьотя Аня! Тьотя Аня!
Дівчина спробувала підвестися. Хтось із перехожих допоміг.
— Сашко, — плакала Аня, обіймаючи хлопчика.
Треба було терміново їхати в лікарню. На щастя, все обійшлося, але зустріти Сергія вона не змогла. Сашко заговорив. Він не замовкав ні на хвилину, наче прагнув виговорити все, що тримав у середині.
Аня вмовила його зробити татові сюрприз. Сашко сам відчинив йому двері, але дівчина залишилася у себе вдома.
Сергій присів перед сином, обійняв його й раптом почув:
— Тато.
Сергій не повірив:
— Що? Повтори…
— Тату, тату, привіт!
— Сашко! — зрадів батько, підхопив хлопчика й закружляв у повітрі. Хлопчик голосно сміявся. Аня спостерігала за ними у вічко, давши тату обійняти сина. Вона від радості витирала сльози, що котилися по щоках.
Сергій зупинився, пригорнув сина до себе й подзвонив сусідці:
— Дякую, — сказав він та запросив на спільну вечерю.
Через два місяці Сергій зробив Анні пропозицію.
