— Завтра підпишеш відмову від квартири, — прошипів Вітя, жбурляючи на стіл якісь папери. — Адвокат усе підготував, тобі тільки підпис поставити.
— З чого це раптом? — я навіть чаю не допила, поперхнулась.
— Бізнесу потрібна застава. Серйозні люди без гарантій не працюють.
— Це моя квартира від бабусі! Єдине, що в мене є!
— Було, — відрізав він. — Завтра о десятій у нотаріуса. І не думай вибрикуватися.
Я дивилась на людину, за яку п’ять років тому виходила заміж. Тоді він дарував ромашки, бо на троянди не було грошей. Клявся, що збудуємо щастя разом. Я вірила. Ми будували: брали кредити на ремонт, їздили на старій машині, відкладали кожну копійку. А тепер він стояв переді мною чужий і холодний, і в очах не було ні краплі того хлопця з ромашками.
Увечері подзвонила Танька, подруга дитинства:
— Слухай, тут таке… Бачила твого на Лесі Українки. З якоюсь фарбованою блондинкою з «Порше» вилазили. Обіймались просто при всіх.
— Не може бути. Він у відрядженні у Львові.
— Лєно, я ж не сліпа. І Порше червоний, номер запам’ятала — три сімки.
Поклала слухавку. Сіла на кухні. Згадала, як пів року тому Вітя став пізно приходити. «Бізнес розвиваю, для нас стараюся». Нові парфуми з’явилася. Дорогі сорочки, яких я ніколи не купувала. І той погляд, ніби я стала меблями, до яких звикли.
Набрала його номер:
— Як Львів?
— Дощ цілий день. Сиджу в готелі, договір вивчаю.
— А на Лесі Українки дощу немає?
Тиша. Потім гудки.
Я не плакала. Чомусь сліз не було. Тільки холод у грудях і думка: «Він мене обдурює не вперше. Питання — в чому?»
Вранці розбудив дзвінок із банку:
— Олено Сергіївно? Турбує служба безпеки. З вашої карти щойно зняли триста тисяч гривень. Підтверджуєте операцію?
— Які триста тисяч?! — я схопилася. — Це всі мої заощадження!
— Операцію проведено в банкоматі. Пін-код введено правильно.
Вітя. Більше нікому. Знав, де я ховаю картку з піном — у скриньці з прикрасами. Ту скриньку подарував він сам на п’яту річницю весілля. І тепер використав цей подарунок, щоб мене обікрасти.
Кинулася до скриньки. Пусто. І бабусині сережки з діамантами зникли. І мамина обручка. Навіть срібний хрестик, який мені подарувала хрещена, коли я хрестилася.
Набрала його — телефон вимкнено. Полізла в його документи. Знайшла чернетку договору. Не бізнес-кредит. Боргова розписка. Вітя винен якимось людям два мільйони гривень. Термін повернення — завтра.
«Які люди? Звідки борг?» — паморочилося в голові. Але відповідь була очевидна: ніякого боргу немає. Це частина схеми, щоб налякати мене і змусити віддати квартиру.
Надвечір він з’явився. Напідпитку з помадою на комірці.
— Де гроші? — навіть не привітався.
— Які гроші, Вітю? Ті, що ти вже вкрав?
— Не твоя справа! Квартиру продаси — отримаєш назад. Із відсотками.
— А якщо не продам?
Він обурився.
— Продаси! Або пошкодуєш. У мене борг серйозним людям. Вони і тебе знайдуть.
— Це твої борги, не мої.
— Завтра о десятій у нотаріуса. Спробуй не прийти — сама знаєш, що буде.
Пішов, грюкнувши дверима. Я сиділа на дивані, не розуміючи, що думати. І тут задзвонив телефон. Невідомий номер:
— Олено Сергіївно? Це Маргарита. Ми не знайомі, але нам треба поговорити про вашого чоловіка.
Зустрілися у кафе на тому самому проспекті Лесі Українки, де їх бачила подруга. Маргарита виявилася тією самою блондинкою. Вродлива, доглянута. На пальці каблучка з діамантом — явно не біжутерія.
— Навіщо ви мені телефонуєте?
— Хочу попередити. Віктор — шахрай. Я третя дружина, яку він розводить на квартиру.
— У сенсі третя?
— До вас була Ірина. Він видурив у неї двокімнатну квартиру в Чернігові. До Ірини — Світлана, у неї віджав будинок у Боярці. Схема одна — закохує, одружується, влізає в борги, змушує продати нерухомість.
— Але ми п’ять років разом!
— А з Іриною він сім прожив. Терплячий. Вичікує, поки з’явиться щось, що можна віджати.
Жінка дістала теку з документами. Копії судових рішень. Заяви в поліцію.
— Чому він на волі?
— Розумний. Усе через підставних осіб оформлює. Дружини самі добровільно все підписують. Зі страху.
— А ви? Чому допомагаєте?
— У мене є бабусина квартира. Він про неї поки не знає. Але скоро дізнається. Хочу його зупинити, поки не пізно.
Я дивилася на неї і раптом зрозуміла, що ніби нормальна ця жінка і я на неї не ображаюся. Вона була такою самою постраждалою, як і я.
Ніч не спала. Думала. На ранок план дозрів. Подзвонила Вітиному адвокатові:
— Я згодна підписати. Але тільки якщо Віктор теж буде. І нехай візьме з собою документи на нашу дачу — заодно оформимо.
— Дачу? — адвокат здивувався. — Віктор Павлович казав, що дачі немає.
— Є. На мені записана. Шість соток у Мархалівці. Будинок цегляний.
— Передам.
Дачі не було. Але Вітя клюне — жадібність занапастить. Він завжди був жадібним, просто я називала це «бережливістю».
Потім набрала Маргариту:
— Допоможете?
— Що треба робити?
— Приїхати до нотаріуса. З камерою. І ще…
Останній дзвінок — старому другу Міші. Працює в поліції.
— Мішо, тут таке діло. Пам’ятаєш, ти просив, якщо махінації побачу — повідомити?
— Слухаю уважно.
Я розповіла все. Міша слухав мовчки, лише іноді уточнював деталі. В кінці сказав:
— Лєно, ти впевнена? Це може бути небезпечно.
— Я ніколи не була більш впевненою.
У нотаріуса зібралися всі. Вітя сяяв — думав, зірвав куш. Адвокат щось строчив у блокноті. Маргарита сіла в кутку, непомітно ввімкнула камеру на телефоні.
— Де документи на дачу? — Вітя навіть не подивився на мене. Йому було байдуже. Я для нього більше не людина, а перешкода.
— Спочатку квартира.
Нотариус почав зачитувати документ. Я слухала краєм вуха. Чекала. І дочекалася. Двері розчинилися. Міша ще з двома колегами з поліції:
— Вікторе Павловичу? Пройдіть із нами.
— Що за цирк? — Вітя схопився.
— У нас є заяви від двох ваших колишніх дружин. Шахрайство в особливо великих розмірах. І примус до угоди.
— Яких дружин? Лєно, скажи їм!
Я мовчала. Дивилася, як мій чоловік блідне. Як тремтять руки. Як розклеюється та маска впевненого бізнесмена, яку він носив останні пів року.
Маргарита встала, підійшла до оперативників:
— У мене є відеозапис, як він учора ставив умови дружині. І аудіо.
— Ти… — Вітя хотів щось сказати, але йому не дали.
— Спокійно, громадянине. Руки за спину.
Клацнули наручники.
Суд дав Віті сім років. З’ясувалося, що «серйозні люди» — такі самі шахраї, як і він сам. Жодного боргу не було. Просто вирішив вичавити з мене квартиру і зникнути з Маргаритою.
Тільки Маргарита виявилася поліцейською під прикриттям. Пів року його розробляла після заяви Ірини. Вона бачила, як він чинить із жінками, і вирішила зупинити.
Квартиру я продала сама. За рік. Переїхала до моря, відкрила маленьку кав’ярню. Тепер щоранку я варю каву для людей, які приходять до мене з посмішками. Ніхто мене не ображає, не краде, не бреше.
Учора прийшов лист із колонії. Вітя пише, що любить, що усвідомив, просить пробачення. Я прочитала і спалила. Не тому що боляче. А тому що мені байдуже.
Варю каву. Дивлюся на море. І вперше за п’ять років дихаю на повну. Хижачка в мені більше не спить. Вона охороняє мій спокій.
