Артур сидів у своїй кімнаті в маленькому будинку на околиці Вінниці, дивлячись у вікно на сад, де мати, пані Валентина, копирсалася в грядках з помідорами.
Було спекотно, сонце пекло нещадно, а в повітрі витав запах свіжоскошеної трави. Артур, двадцятип’ятирічний програміст, працював віддалено в IT-компанії і сьогодні мав вихідний.
Він щойно закінчив розмову з дівчиною Уляною по телефону, але думки його були далеко.
“Як приховати цей пікнік?” – думав він, нервово барабанячи пальцями по столу.
Його мати організувала виїзд на річку з шашликами, запросивши сусідку пані Марію з її донькою Софією. Артур знав, що Уляна ревнива, і якщо дізнається, що він провів день з іншою дівчиною, хоч і в компанії матерів, то скандалу не уникнути.
Зітхнув він, але вирішив ризикнути і не сказати Уляні правду.
Все почалося тиждень тому. Пані Валентина, енергійна жінка п’ятдесяти років, яка працювала вчителькою в місцевій школі, вирішила влаштувати “сімейний пікнік”, щоб розвіятися після важкого шкільного року.
Вона подзвонила сусідці пані Марії, з якою дружила вже двадцять років.
– Маріє, привіт! Як твої справи? – запитала пані Валентина, тримаючи телефон біля вуха, поки поливала квіти на подвір’ї.
– Ой, Валю, добрий день! Та як завжди – донька Софія вдома сидить, роботу шукає, а я на пенсії нудьгую. А в тебе?
– У мене ідея! Давай влаштуємо пікнік біля річки. Шашлики посмажимо, покупаємося. Артура візьму, він удома сидить за комп’ютером цілими днями. І Софію візьми – нехай молоді люди поспілкуються.
Пані Марія засміялася.
– Ой, Валю, ти як завжди сватаєш? Софія ж недавно з хлопцем розійшлася, їй би відволіктися. Добре, згодні! Коли?
– У суботу. Я м’ясо замариную, овочі візьму. Артуре, синку, ти ж поїдеш? – гукнула пані Валентина до сина, який проходив повз.
Артур завмер. Він не хотів, але відмовити матері було важко.
– Мамо, а хто ще? – запитав він обережно.
– Та сусідка Марія з Софією. Буде весело! Ти ж знаєш Софію – мила дівчина, вчилася на дизайнера.
Артур кивнув, але в голові промайнула думка про Уляну. Вони зустрічалися вже рік, Уляна жила в Києві, працювала маркетологом, і вони бачилися переважно на вихідних. Уляна була ревнивою – після того, як її колишній зрадив з подругою, вона перевіряла кожну дрібницю.
Він вирішив не казати Уляні про пікнік, сказавши, що проведе день на городі з матір’ю.
Субота настала швидко. Артур допоміг матері завантажити кошики з м’ясом, овочами, хлібом і напоями в автомобіль. Пані Марія з Софією чекали біля хвіртки – Софія, струнка брюнетка з довгим волоссям, у легкій літній сукні, усміхалася.
– Добрий день, тітко Валю! Артуре, привіт! Давно не бачилися, – сказала Софія, обіймаючи пані Валентину.
– Привіт, Софіє! Яка ти гарна стала! Артуре, допоможи дівчині з сумкою, – наказала мати.
Артур узяв сумку, намагаючись не дивитися на Софію. Вона була симпатичною, але його серце належало Уляні.
Вони поїхали до річки – мальовничого місця за містом, де вода була чиста, а берег вкритий травою. Розклали ковдру, розпалили мангал.
Пані Валентина взялася за шашлики – м’ясо скварчало, запах розносився навколо.
– Валю, ти майстер! Запах – м-м-м! – сказала пані Марія, нарізуючи огірки.
– Та що там, рецепт простий: м’ясо, цибуля, оцет, спеції. Артуре, синку, повертай шампури, щоб не підгоріли.
Артур слухняно виконував, але думки були з Уляною. Вона подзвонила саме тоді.
– Привіт, коханий! Що поробляєш? – запитала Уляна веселим голосом.
Артур відійшов подалі, щоб не чули запаху диму.
– Привіт, Улянко! Та мати тут як завжди на городі припахує. Помідори поливаємо, бур’яни рвемо. Нудно, але треба допомогти.
– Ой, бідненький! А ввечері подзвониш? Я сумую.
– Звичайно, кохана. Люблю тебе.
Він поклав трубку, відчуваючи шкребіт совісті. “Все гаразд, вона не дізнається”, – заспокоїв себе.
Тим часом пікнік розгорявся. Шашлики вийшли соковитими, з хрусткою скоринкою. Вони їли, сміялися, пили лимонад.
– Софіє, розкажи, як твоя робота? – запитала пані Валентина, підморгуючи сину.
– Та шукаю вакансію дизайнера. Хочу в Київ переїхати, може, там більше можливостей. Артуре, ти ж в IT, порадь щось.
Артур знітився.
– Ну, можеш резюме надіслати, подивлюся. Але Київ – велике місто, конкуренція.
– Ой, дякую! Ти такий добрий. А в тебе дівчина є? – запитала Софія, усміхаючись.
Пані Валентина втрутилася.
– Є, але далека. Уляна з Києва. Але ти, Софіє, ближча! Ха-ха!
Артур почервонів.
– Мамо, не треба. Ми просто відпочиваємо.
Вони купалися в річці – вода була прохолодною, освіжаючою. Софія плескалася, сміючись.
– Артуре, пірнай! Не бійся!
Він пірнув, але тримався осторонь. Потім пані Валентина дістала телефон.
– Давайте фото! На пам’ять!
Артур завмер.
– Мамо, не треба. Давай просто відпочинемо.
– Ой, синку, що ти? нехай друзі побачать, як ми весело проводимо час.
Вона зробила кілька знімків: групове фото на ковдрі, Артур з шампуром, Софія з шашликом у руці, усміхнена. “Готово! Підпис: ‘Чудовий пікнік з сусідами! Шашлики – супер!'”
Артур не встиг заперечити. “Вона не подивиться так швидко”, – подумав він.
Ввечері вони повернулися додому. Артур пішов до кімнати, подзвонив Уляні.
– Привіт, кохана! Як день?
– Нормально. А в тебе? Все на городі?
– Так, втомився. Мати заставляла працювати.
Але наступного дня все вилізло. Уляна подзвонила вранці, голос тремтів від гніву.
– Артуре, привіт, що поробляєш?
– Та мати тут як завжди на городі припахує.
– Ну, так, і шашличками на додачу пригодовує.
Артур завмер.
– Ти про що, Уляно, які шашлички?
– Та як які, смачні, соковиті напевне, матері і доньці сусідки дуже сподобались, по фото видно.
Він зблід.
– Улянко, почекай, це не те, що ти думаєш.
– А що я думаю? Ти брешеш! Я побачила фото твоєї мами. Ви на пікніку, з шашликами, біля річки, а поруч якась дівчина усміхається тобі! Хто вона?
Артур зітхнув, намагаючись заспокоїти.
– Це Софія, донька сусідки. Мама запросила їх, це сімейний пікнік. Нічого такого.
– Сімейний? А чому ти не сказав? “На городі припахує” – твої слова! Ти приховував, бо хотів побути з нею?
– Ні! Улянко, ти перебільшуєш. Я не хотів, щоб ти ревнувала даремно.
– Ревнувала? А як не ревнувати, коли ти з іншою дівчиною на річці, шашлики їсте, купаєтесь? Фото – доказ!
Артур згадував весь день: як Софія сміялася, як мати підморгувала. “Треба було заборонити фото”, – подумав він.
– Кохана, давай зустрінемося, поясню.
Але Уляна кинула трубку. Він подзвонив матері.
– Мамо, чому ти виклала фото? Уляна побачила, скандал!
– Ой, синку, а що такого? Гарні фото, всі усміхаються. Вона що, ревнує?
– Так! Ти ж знаєш, яка вона.
Пані Валентина засміялася.
– Ну, може, це на краще. Софія – хороша дівчина, ближча. Уляна в Києві, далеко.
– Мамо, не втручайся!
Він подзвонив Уляні знову.
– Улянко, вибач. Я боявся твоєї реакції. Але нічого не було. Софія – просто сусідка.
– Просто? На фото вона дивиться на тебе, як на принца! І ти їй шампур подаєш.
– То мама змусила! Будь ласка, вір мені.
Вони говорили годину, Уляна плакала, Артур виправдовувався. Зрештою, вона пробачила, але з умовою: “Більше ніяких секретів”.
Історія закінчилася, але Артур навчився: в еру соцмереж приховати щось важко. А пані Валентина наступного разу вже запитала: “Фото викладати?”
Юлія Хмара
