Автор: z Iryna
Іван привіз наречену Валентину у своє село, до батьківської хати. Мати зраділа: у тридцять із гаком років син нарешті вирішив одружитися. Нагулявся. Повернувся. Буде їй поміч на старості
Ірина вийшла з кабінету й побачила, як до поверху під’їхав ліфт. Люди почали заходити в кабіну. — Зачекайте! — вигукнула вона й кинулася бігти. Наприкінці робочого дня, як
Марина Юріївна була нашою начальницею. Моєю, зокрема. Завжди бездоганно вдягнена, з легким, ненав’язливим, але стійким ароматом дорогих парфумів. Строга, дуже вимоглива, але справедлива. Лише одна деталь здавалася дивной
— Ви ж ніхто хлопчику. Ми спершу шукатимемо родичів, а якщо за встановлений термін їх не знайдеться, тоді… — Тоді що? Я можу забрати його? — Ні, —
— Віро, обслужи чоловіка! — гукнули їй з-за стійки. Вона здригнулася і озирнулася, бо знову замислилася, і їй знову пригадалося минуле. Та одразу ж зрозуміла: все гаразд, вона
Ксенія лежала на верхній полиці плацкартного вагону й дивилася в стелю. То уявляла, як зустрінеться з Нікітою, як він обійме її, то рахувала стукіт коліс на стиках рейок,
— Мариночко, твоя весільна сукня сім років у шафі висить, а я покупців знайшла, — тараторила Людмила невістці телефоном. — Моя сусідка Катерина купить її сьогодні. — Мені
Цей день Свєта ніколи не забуде. Її Вася поїхав зранку на вокзал зустрічати тещу і не повернувся. Точніше, повернувся, але лише ввечері. І без тещі. На своє виправдання
Мати й сестра вирішили викреслити мене з життя — Привіт, імениннице! — радісно вигукнула Рита, почувши у слухавці слабке «алло?» від давньої подруги. — З ювілеєм тебе! П’ятдесят
Кожна дівчинка з дитинства мріє про білу сукню й фату. Вона накидає на голову ляльці шматочок мережива, малює принцесу в довгій білій сукні. Кажуть, дівчинка мріє про весілля