Автор: z Iryna

— Ключі віддай, — зажадала свекруха. — Квартира тепер на мені, син учора все переоформив. Аліна подумала, що недочула. У передпокої протягувало, і вітер із під’їзду кинув пасмо

— Ти мені не рідний, Сашко, пам’ятай про це! Мій Ромчик — це кров моя, йому і хату, і гроші. А ти… ти просто знай своє місце в

— Ділянку обираю я — я ж чоловік! А ти даєш гроші на неї, — скривджено заявив чоловік — Серйозно, Катю? Ти хочеш усе зруйнувати через якісь дві

— Я володію цією компанією! — як зблід колишній чоловік, коли побачив мене в кріслі директора компанії, куди прийшов благати про роботу. — Наступний! — я натиснула кнопку

— Марино, відчиняй! Я знаю, що ти вдома! Вона завмерла біля вікна, впізнавши голос за дверима. Сергій. Через два роки після розлучення. Після того, як він забрав останні

— Ви думали, що я — це частина меблів? Що я буду вічно мовчки підтирати за вами бруд і дякувати за скоринку хліба? Ну що ж, Ганно Марківно,

— Ти, зятьку, не на диван мій дивися, а на долоні свої білі! Думав, раз на моїй дочці женився, то тепер я тебе до смерті годувати буду, поки

— Мамо, знайомся, це Олена. Ми розписалися тиждень тому. Поки поживемо у тебе, бо в Києві оренду підняли, а нам треба на машину назбирати.  Ганні Іванівні виповнилося шістдесят.

— Так, «Пробач мені, Маріє, я був дурнем»… Вісімдесят четвертий рік. Це на Липську, третій під’їзд. Марія ще жива, хоч і недочуває, — бурчав він, ставлячи штамп «ДОСТАВИТИ». 

— От і чудово! Нехай діти з тобою підуть! А я поки чайку поп’ю. Давно я так на свіжому повітрі не відпочивала. Дім у вас — заглядіння, а