Автомобіль поїхав. Тільки коли я наблизилася, то зрозуміла, що з машини викинули «сміття». Притиснувшись до дерева, на узбіччі сидів крихітний французький бульдог

Мій начальник дуже своєрідна людина: сувора і стримана жінка, ніколи не посміхається, спілкується завжди стримано і тільки на робочі моменти. Отже, це передмова. І ось сама історія. Це було днями.

Похмурий, дощовий ранок. Йду на зупинку. Трохи попереду мене на узбіччі раптом зупиняється машина, з якої досить недбало щось викинули на землю. На жаль, в нашому місті часто люди поводять себе не культурно і викидують сміття з вікон та дверей автівок.

Автомобіль поїхав. Тільки коли я наблизився, то зрозуміла, що з машини викинули «сміття». Притиснувшись до дерева, на узбіччі сидів крихітний французький бульдог.

Величезні злякані очі, сповнені туги й нерозуміння, дивилися в бік, куди поїхала машина. Нещадний, холодний дощ мочив його шерсть. Ось тільки маленьке цуценя не приділяло цьому ніякої уваги.

“Бідолаха”, подумала я і майже пройшла повз. Але щось зупинило мене. Можливо, життєва несправедливість, яка сталася прямо на моїх очах. Я взяла цуценя з землі, засунула його під куртку і з почуттям виконаного обов’язку пішла на роботу.

В офісі я посадила свою знахідку в коробку з-під паперу і тимчасово поставила її під стіл. Вирішила, нехай посидить там до обіду, а потім відвезу його додому: у мене вже є дві «знайди благородної породи», тепер буде третя – чистокровна.

Маскувати собаку від колег не вдалося: вона постійно намагалася виповзти й скиглила. Заспокоювалася тільки після того, як потрапляла в теплі людські руки. Всі по черзі приходили до мого кабінету, щоб поняньчити цуценя. Виявилося, що це дівчинка.

У якийсь момент до кабінету увійшла начальниця і обірвавши себе на півслові, зупинилася на порозі.

– Що це? Цуценя? – запитала вона.

Мені довелося розповісти історію появи чужої собаки в моєму кабінеті й запевнити, що найближчим часом я заберу її з робочого приміщення.

– Почекай, –  майже не слухаючи моїх незрозумілих пояснень, перебила вона мене. – Куди ти хочеш його відвезти?

– Не його, виявилося, що це мадмуазель, – видихнула я. – Куди ж її подіти, додому.

– Дай її мені, – простягнула вона руки й взяла цуценя.

Опинившись в інших, не менш теплих руках, цуценя почало лизати ніс начальника. І вперше в житті я побачив, як наш лідер усміхається.

– Чи можу я залишити її собі, – запитала бос. – У мене в дитинстві такий же пес був. Його звали Кекс. Навіть цятка на спині в тому ж місці, що й у мого. Якщо ти дівчина, то будеш Кекса!

Не звертаючи уваги ні на кого, окутані власними радісними емоціями, ці двоє пішли в кабінет директора.

Тепер маленьке, покинуте цуценя  живе, як в раю. Я спокійна за нього. І відчуваю тиху радість, дивлячись на усміхненого боса – під маскою залізної леді була досить душевна людина!