– Бабусю, можна я в тебе переночую? – тихо, майже пошепки спитала Соломійка, стоячи в передпокої старої хати. В руках тримала маленький рюкзачок, в який встигла кинути піжаму, зубну щітку і улюблену книгу про дівчинку, яка вміла розмовляти з вітром.
Олена Степанівна, яка саме чистила картоплю над старовинним емальованим тазиком, повільно підняла голову.
– Ану, підійди ближче, дитино. Чого шепочеш, наче злодійка?
Соломійка зробила два кроки вперед. З кухні тягнуло смаженим цибульним духом і трохи оковитою – батьки вже починали «вечір дружби», як вони це називали.
– Бо… бо мама з татом знову гостей покликали. І сказали, що я маю спати на розкладушці на балконі, бо в моїй кімнаті будуть спати їхні друзі з Києва. А на балконі холодно, бабусю. І коти мявкатимуть цілу ніч…
Бабуся витерла руки об фартух. Довго дивилася на онуку. Потім дуже тихо, але так, що кожне слово падало, як камінь у криницю, спитала:
– Це вже котрий раз за місяць?
– П’ятий… чи шостий… я вже не рахую.
Олена Степанівна видихнула крізь зуби. Потім раптом голосно, аж шибки задрижали:
– Ану, давай телефон!
– Бабусю, не треба…
– Давай, кажу!
Соломійка покірно витягла старий кнопковий телефон (батьки не дозволяли їй нормальний, «бо ще в інтернет лізтиме»).
Бабуся набрала номер мами – без гудків, бо той був записаний на швидкий набір під цифрою 1.
– Галино! – гаркнула так, що Соломійка аж здригнулася. – Ти зараз слухай мене дуже уважно, бо я повторювати не буду. Твоя дитина стоїть у мене на кухні, вся тремтить і проситься переночувати, бо ви її знову на балкон виганяєте, як безпритульного кота. Ти чуєш мене, Галино?
З трубки долинуло щось схоже на «мамо, ну що ти починаєш», але бабуся не дала договорити.
– Ні. Це ти мене послухай. Я тобі вже три місяці кажу: досить. Досить отого вашого «вечора дружби», досить того, що дитина в школі засинає, бо півночі чує, як ви регочете і стаканчиками чокаєте. Досить того, що моя онука спить на розкладушці на балконі, бо у вас «гості важливі». Ти мене зрозуміла?
– Мамо, це ж раз на тиждень, ну що ти…
– Раз на тиждень?! – бабуся аж підскочила на табуретці. – Та ти брехати вже соромишся, чи що? Соломійка мені сказала – п’ятий раз за місяць! П’ЯТИЙ, Галино! Це вже не «раз на тиждень», це вже система!
З трубки почулися голоси на фоні, сміх, хтось крикнув «наливай ще!». Бабуся аж побіліла.
– Ти зараз слухай сюди, невістко. Я тобі кажу востаннє. Якщо до кінця цього тижня ви не припините отой цирк – я забираю Соломійку до себе. Назавжди. І не дивися на мене так, я не жартую.
–
Та ви що, мамо?! Це наша дитина!
– Ага. Ваша. Тільки чомусь ваша дитина щоночі мерзне на балконі, а ви з друзями. Гарні батьки, нічого не скажеш.
– Ми її любимо!
– Любите? – бабуся аж розсміялася, але сміх був страшний. – Любите так, що дитині дешевше спати на вулиці, ніж у вас під одним дахом? Знаєш що, Галино? Я вже вчора була в сільраді. І в поліції. І в службі у справах дітей поговорила по телефону.
Вони мені все пояснили. Я вже знаю, що треба. І повір, я напишу. І не одну заяву. Я напишу все. Кожну ніч, коли дитина спала на балконі. Кожну сльозу, яку вона мені тут виливала. Кожне «мені соромно перед класом, бо в мене синці під очима». Все напишу. І підпишуся. І фотки додам. І свідків знайду.
Запала тиша. Навіть з трубки чути було, як хтось позаду Галини сказав: «Ой… це ж серйозно».
– Мамо… ви б не стали… – голос невістки вже тремтів.
– Стала б. І ще як стала б. Бо це моя онука, моя дитина по духу. А ви… ви вже давно не батьки. Ви – господарі квартири, в якій інколи живе дитина, коли вам не заважає.
Бабуся перевела подих.
– Останній шанс, Галино. До неділі. Або ви берете себе в руки, або я в понеділок їду в район і починаю офіційно. І повір – я не з тих, хто блефує.
Вона натиснула відбій.
Соломійка стояла, широко розплющивши очі.
– Бабусю… ти серйозно?
Олена Степанівна повернулася до неї. Обличчя вже було м’якшим, але очі все ще горіли.
– Серйозніше не буває, зайчику. А тепер марш мити руки. Будемо вечеряти. У мене сьогодні голубці були в духовці, такі, як ти любиш – з рисом і з морквою багато. І компот з вишні, справжній, не з пакетика.
Вони вечеряли довго. Бабуся розповідала, як у їхньому селі колись було. Соломійка сміялася.
Близько одинадцятої вечора в бабусині двері постукали сильно, по-господарськи.
Олена Степанівна тільки підняла брову.
– Ну от і гості пожалували.
Вона відчинила. На порозі стояли мама і тато Соломійки. Мама – заплакана, тато – з похмурим виглядом і з червоними від оковитої очима.
– Мамо… – почала Галина.
– Заходьте, – сухо сказала бабуся. – Тільки тихо, дитина вже лягає.
Вони зайшли. Соломійка сиділа на канапі, обіймала подушку, дивилась на всіх великими очима.
Тато першим не витримав:
– Мамо, ну що ви справді… Ми ж не якісь там. Просто друзі приїхали, хотіли посидіти нормально…
– Нормально – це коли дитина в теплі спить, а не на балконі під ковдрою в куртці, – відрізала бабуся. – Нормально – це коли в школі не питають: «Соломійко, а ти чому плачеш на перервах?»
Галина заплакала вголос.
– Ми… ми не хотіли… Просто життя таке… робота, нерви… ми думали, що вона вже велика, що витримає…
– Вона одинадцять років, Галино. Одинадцять. А не тридцять п’ять. Їй не треба «витримувати» ваших гостей. Їй треба, щоб мама з татом були батьками, а не організаторами вечірок.
Тато опустив голову.
– Що нам робити?
Бабуся довго мовчала. Потім сказала дуже тихо, але кожне слово відчувалося:
– Перше. Ви завтра ж зранку відвозите всіх цих «друзів» на вокзал. Хоч пішки, хоч на руках несіть. Щоб до обіду їх тут не було.
Друге. Ви робите генеральне прибирання. Разом. Всі троє. Бо в хаті вже пахне, як у дешевих кафешках.
Третє. Ви ставите мені розклад. Коли, в які дні і до котрої години у вас можуть бути гості. І якщо хоч раз переступите – я відразу дзвоню в службу у справах дітей. Без попередження.
Четверте. Соломійка спить удома. У своїй кімнаті. Завжди. Якщо вам треба когось покласти – хай сплять на вашому ліжку, а ви на підлозі. Але дитина – в теплі.
І останнє. Ви раз на тиждень будете приходити сюди вечеряти. Втрьох. Без пляшки. Без друзів. Просто бабуся, мама, тато і внучка. Будемо говорити. Будемо слухати одна одну. Бо ви вже забули, як це робиться.
Тато ковтнув.
– Добре.
Галина тільки кивала, витираючи сльози рукавом.
– А тепер забирайте дитину додому, – сказала бабуся. – І щоб сьогодні ж вона спала у своїй ліжку. А завтра чекаю вас трьох на вечерю. Голубці ще є.
Коли вони вийшли, Соломійка підбігла до бабусі і міцно обняла її.
– Ти їх дуже налякала…
– А треба було, – відповіла Олена Степанівна, гладячи онуку по голові. – Інколи тільки страх може людину розбудити. Любов вже не діє.
– А якби вони не прийшли?
Бабуся посміхнулася криво, але тепло.
– Тоді б у понеділок я б справді поїхала в район. І забрала б тебе офіційно. Я вже все продумала. Документи почала збирати.
Навіть місце в школі тут, у селі, дізналася.
Соломійка відсахнулася.
– Ти б справді мене забрала назавжди?
Олена Степанівна нахилилася, поцілувала її в лоба.
– Зайчику мій… Я б тебе забрала навіть тоді, якби вони мене на колінах благали залишити. Бо є речі, заради яких бабуся йде проти всього світу. І дитина, якій холодно спати в своїй хаті – це саме та річ.
Вони ще довго сиділи на кухні. Пили чай з вишневим варенням. Бабуся розповідала, як колись її саму мати в дитинстві відправляла спати в сіни, бо «гості важливі приїхали». І як вона тоді пообіцяла собі: ніколи, ніколи так не зробить зі своєю дитиною.
А потім зі своєю онукою.
Коли Соломійка вже засинала, бабуся тихенько сказала їй на вушко:
– Спи, моя. А якщо що – ти знаєш, де мої двері. Вони завжди відчинені. Завжди.
І хоч на вулиці був січень, і вітер свистів у щілинах, у бабусиній хаті було тепло. Дуже тепло.
А в понеділок ввечері мама, тато і Соломійка прийшли на вечерю. Без запаху оковитої. Без гучних голосів. З квітами для бабусі.
І вперше за довгий час вони просто сиділи і розмовляли.
Про школу. Про те, що Соломійка хоче стати ветеринаром. Про те, що тато втомився на роботі. Про те, що мама теж інколи плаче, коли ніхто не бачить.
І бабуся слухала.
І не переривала.
Бо знала: інколи для того, щоб почати все спочатку, треба спочатку дуже сильно злякатися.
А потім – дуже сильно полюбити знову.
Тетяна Макаренко
