Батько відмовився від неї ще до народження, мати втекла, бабуся розповіла Інні, що вона подзвонила через місяць як зникла, сказала що не повернеться, їде за кордон, дівчинку можна віддати в дитбудинок, вона маленька, чистенька, її відразу удочерять. Говорила вона це спокійним тоном, без сліз, без емоцій, попросила не шукати її і пробачити. Не хоче і не може жити в злиднях

Цілий день йшов дощ, Інна наказала собі не плакати. Не показувати їм, як їй важко. Кому їм? Так їм, всім.

– Ей, новенька, як там тебе? Іна-міна …

Інна спочатку подивилася на хлопця, потім знову відвернулася до вікна.

– Іди на вечерю, новенька. Правила для всіх одні, ти що думаєш одна така особлива.

Інна мовчки злізла з великого підвіконня і пішла з кімнати, проходячи повз хлопчика, вона ненавмисно зачепила його, рукою.

– Ти що, ділова така, еге ж?

– Вибач – прошелестіла ледь чутно.

– Вибаченнями не відмажешся, зрозуміла, – хлопчисько приндився, як молодий півник, – ділова така да?

Дівчинка байдуже відвернулася і пішла в їдальню.

– Павлова, тобі особливе запрошення треба? Тут немає бабусі, ніхто не буде з ложечкою за тобою бігати, швидко пішла і сіла на місце.

– Єршов, Єршов, ти чого стрибаєш, як блоха, йди на місце.

Інні хотілося щоб ця зла жінка замовкла і не сміла навіть вимовляти слово бабуся.

Інна до восьми років прожила з бабусею, ближче бабусі у неї нікого не було.

Одного разу бабуся лягла спати і не прокинулася, коли опіка почала шукати інших родичів, виявилася цікава така деталь, баба Дуся була Інні зовсім не рідною бабусею.

Вона їй ніким не доводилася, була другою дружиною її рідного діда, якого не стало ще до народження дівчинки.

Мати Інни прийшла пожити до колишньої мачухи, пояснюючи що їй нікуди йти, одного разу пішла в магазин і пропала.

Інні було два роки, в той час. Заяву у бабусі Дусі не прийняли, сказали що повинні родичі подавати. А які родичі, якщо крім дворічної дочки у зниклої немає нікого.

Скажіть адреса, дівчинку треба в дитячий будинок, сказав черговий, бабуся злякалася, і сказала що вона напевно вже прийшла, черговий кивнув, і бабуля поспішила піти.

Так бабуся з онукою залишилися удвох. Документи на дівчинку були, якось ніхто й не здивувався, що в школу привела дівчинку бабуся.

Бабуся сказала що мати дівчинки в іншій країні на заробітках, як тільки приїде, так напише звичайно довіреність.

Дівчинка була розумна, чисто і красиво одягнена, завжди виконані уроки, тому ні про яку довіреність більше ніхто і не згадав.

Так і жили, поки бабусі не стало … Інну відправили в дитячий будинок. Страшно Інні і погано. Все чуже, туга, сльози по бабусі. Злі діти, злі дорослі. Нікому не потрібна дівчинка, таких не беруть в сім’ю, беруть малюків, просвітив її цей шкідливий Єршов.

Нікому не потрібна.

Бабуся говорила що батько відмовився від неї ще до народження, мати втекла, бабуся розповіла Інні, що вона подзвонила через місяць як зникла, сказала що не повернеться, їде за кордон, дівчинку можна віддати в дитбудинок, вона маленька, чистенька, її відразу удочерять. Говорила вона це спокійним тоном, без сліз, без емоцій, попросила не шукати її і пробачити. Не хоче і не може жити в злиднях, народити дівчинку була величезна помилка. В загальному якось так.

Маленька Інночка не засмутилася тоді сильно, поруч була улюблена бабуся, а решта її не хвилювало.

Бабуся не сказала тоді дівчинці, що вона ніхто їй, своїх дітей у неї не було. Звичайно, Інні хотілося щоб у неї були мама і тато, як у інших дітей, але вона прекрасно розуміла, що це неможливо.

Іноді Інна плакала тихенько, щоб бабуся не чула, вона пам’ятала мамині руки, посмішку. Але наказала собі не думати про неї, адже дівчинка не була їй потрібна, була тягарем.

Нічого, думала дівчинка, ось виросту, навчуся, теж стану багатою, і будемо з бабусею жити добре, у великому будинку, буду водити велику, червону машину.

Її мріям не судилося збутися.

Повечерявши з усіма, дівчинка знову пішла в спальню, і стала дивитися у вікно, дощ так і падав, вся трава намокла, навпроти була сіра стіна величезного паркану, як у в’язниці, думала дівчинка.

– Ти чого тут, а? Не положено, йди в ігрову, зараз мультики всі дивляться. Новенька чи що? Іди, іди. Як звуть тебе?

– Інна, – ледве видавила дівчинка.

– Ох ти, лишенько. Ти з бабою жила, нерідною.

– Я, тільки вона мені краще ніж рідна, вона найкраща була, – вперше за багато часу заговорила дівчинка.

– Ну-ну, тихо мила, тихо, – нянечка підійшла до дівчинки, обняла її, не плач, а то сьогодні в ніч Зінаїда Петрівна, а вона страх як не любить щоб плакали.

Але дівчинка не може заспокоїться, вперше за кілька місяців з нею заговорили по-людськи, не штовхали, шпиняли, не дивилися як на порожнє місце, а заговорили ласкаво і по доброму, як говорила улюблена бабуся.

– Все, все, дитинко. Заспокойся, біжи, біжи в ігрову кімнату, тихенько прослизни і сядь на стільчик, йди дитинко. А я до тебе прийду потім, нам не можна, але я до тебе … ти не бійся, не пропадеш. Я тебе не дам в образу.

Дівчинка послухала няню і слухняно зробила так, як вона сказала. Сердита вихователька, з шишкою з волосся на голові і окулярами на кінчику носа, підозріло оглянула всіх дітей, затримавши погляд на Інні.

– Новенька, ти що плакала?

Інна заперечно похитала головою і сміливо глянула виховательці в очі, та гидливо смикнула губами і відвела погляд, подумавши що з дівчиною можуть бути проблеми.

Няня, її звали Людмила Борисівна, чи тітка Люда, все намагалася тихенько то погладити Інну по голівці, то непомітно сунути їй цукерку або яблучко.

Інночка була рада, що хоч комусь в цьому величезному світі є до неї діло.

Погано було Інночко, а кому добре в казенному домі.

Одного разу Зінаїда Петрівна побачила, що няня гладить Інну по голові, вона зиркнула на Інну і наказала няні пройти до директора. Єршов сказав що директриса кричала на няню.

– А за що, – запитала Інна

– Ти не знаеш?

– Ні

– Їм не можна до нас прив’язуватися, типу жаліти нас не треба, все одно ми не такі як всі.

– З чого ти взяв? Хто тобі сказав таке?

– Так всі, – хлопчик уже мало не плаче, – все, розумієш? Ми ж ніхто! Нас немає, ми нікому не потрібні. Бачиш, трохи добра і ласки і все, її лають, щоб не сміла показувати нам, що ми люди, живі люди.

– Неправда, чуєш! Не говори так, я зараз піду і все їм висловлю, і нехай тільки спробують образити тітку Люду!

– Ти що, з глузду з’їхала? Нікуди ти не підеш!

– Єршов, ти чого тут? Павлова? Хорошу компашку ти собі знайшла, йдіть по місцях, швидко.

– Бачила, – Єршов хитнув головою, – як худобі, йдіть в стійло. Вихователька швидко пробігла на своїх підборах-копитцях.

Вийшла від директора червона тітка Люда.

– А ви чого тут, а?

– Вони що вас звільнять? – запитала Інна.

– Мене? Так за що ж, ні, дитинко, ти що? Сергію, йди сюди, біжіть з Іночкою, там дядько Костя привіз капусту, яблука, біжіть, допоможіть йому розвантажити.

Діти не змусили себе довго просити і побігли “чергувати”, так це називалося, на вулицю.

Так Інна тихенько почала звикати до життя в дитячому будинку, хоча як тут звикнеш, але все таки у неї з’явилися друзі, тітка Люда і Сергій Єршов.

Іноді в дитячому будинку з’являлися “батьки”, і кожна дитина потай мріяла, що його помітять, що її заберуть.

Ось і цього разу прийшли, тому дітвора завозилася, забігала, задурачилась.

Всі по різному привертають до себе увагу, хтось спокійно і з гідністю сидить, а хтось носиться, в надії що помітять, що побачать, заберуть, притиснуть до серця, відігріють, назвуть сином або дочкою.

Сергій з Інною сиділи спокійно на підвіконні.

– Єршов, Єршов йди до тебе прийшли.

Діти переглянулися, Сергій повільно сповз з підвіконня і пішов озираючись на Інну, та махала йому, йди мовляв, йди.

Сергій пройшов до директора, і через хвилину вибіг звідти, весь червоний і побіг.

– Сергію, ти куди, – Інна побігла за одним.

– Йди, йди, – хлопчик плакав.

– Так що трапилося?

– Там, там … вона … мама..там …

– Мати? Твоя мама? Але ти ж … ти набрехав мені? Твоя мама жива?

– Так! – кричить хлопчик, ти не розумієш, вона … в тюрмі … ненавиджу.

– Ти, – кричить Інна, – ти що, до тебе мама прийшла! Твоя мама, рідна! Іди до неї! Вона до тебе … а ти … ось який …

І вони плакали обоє, ревуть гіркими сльозами …

Вона ще прийшла потім, Сергія мама. Так добре виглядає, молода і красива, не такими Інна уявляла собі з в’язниці людей.

Сергій підійшов, вона обняла і плакала, Інна теж плакала в сторонці.

– Вона за розтрату велику сиділа, її підставили, – пояснила тітка Люда, Сергійка вітчим здав у дитячий будинок, він і підставив Сергія маму, вони багаті були. Поки розібралися що до чого, цей все розпродав, ех жінки, та хіба знала вона що негідник такий, мужик виявиться.

Забере Сергійка, документи всі готові. Ну не плач, радіти за друга треба.

– Мам, – просить Сергій, – мамо, у мене прохання є.

– Яке синку?

– Там дівчинка, Інна, вона як сестра мені …

– Мені не дадуть її,.

– А ти спробуй, мамо, будь ласка.

– Я спробую синку.

Кілька разів відмовили, але все таки хтось небайдужий до долі дівчинки допоміг їй.

– Павлова, йди до директора.

У директора сиділа Сергія мама, Інна одразу впізнала її, вона стала ще красивішою.

– Інна, – голос директора якийсь м’який, або Інночка звикла до неї за цей рік, – Інна, Олена В’ячеславівна, Сергія Єршова мама … в загальному вона хоче …

– Інночко, – перебиває мама директора, – поїдеш до нас жити? До мене і Сергійка? Ти дозволиш мені бути твоєю мамою?

Інна сидить і нічого не розуміє.

– Це не жарт?

Сергій, коли їхав додому, сказав що обов’язково витягне її звідси, вона не вірить своїм вухам. Ось ця красива жінка питає її чи дозволить вона щоб у неї була мама? Своя власна мама і брат …

Інна безпорадно дивиться на усміхнену директорку.

– Інно? Ти чула про що тебе запитали?

– Так …, – тихо шепоче дівчинка, так …

– Дівчинко моя, йди сюди.

Минув час…

– Маам, а той дядечко на березі, який нам розповідав історії смішні, він в сусідньому номері живе.

– Дааа? Як цікаво.

– Ага, – дітлахи хитро переглядаються, – його дядько Ігор звуть і він, уявляєш, з нашого міста.

– І неодружений.

– Ну тобто він був одружений, у нього син є Міша звуть.

– Шпіони ви коли все дізналися? І навіщо ви це мені все розповідаєте?

– Просто … Просто так, – байдужим тоном говорять ці двоє і хитро посміхаються.

Минуло ще трохи часу…

– Діти, а пам’ятаєте дядько Ігор з нами відпочивав в одному санаторії?

– Так.

– Так пам’ятаємо, а що мам.

– Нічого, уявляєте ми з ним випадково зустрілися, в магазині. І він кличе нас завтра в парк, він з сином буде, його здається Миша звуть.

– Ура кричать Сергій та Інна, – ура!

Увечері, коли Сергійко вже бачив десятий сон, в двері до мами хтось тихенько пошкрібся.

– Іннусь ти?

– Я, матусю.

– Ну йди сюди.

Прибігла, залізла під ковдру.

– Ти мене не покинеш?

– Ось так, а з чого це. Хіба це нормально, щоб мами кидали дітей? Ти що, дочко? Так не буває.

– Буває, матусю, буває, – говорить Інна.

– Моя ти дівчинко, з тобою такого більше не буде, я тобі обіцяю. Не думай більше про погане, добре?

– Так, мамо.

– Хм, знову мамина донечка з матусею в ліжечку спала, – говорить за сніданком Сергій і тепло посміхається.

Мама з Інною сміються.