Батьки Вероніки – шановані люди, a зять провинився перед достойною родиною через любов до чужих спiдниць

Стежка, загублена між зорями. Стежка вибігала на горбок, в темноті зливалася з небом, і губилася між зорями. Здавалося, тут найближче до неба. Треба лише простягнути руку, зажмурити очі і Іванка любила мріяти під зоряними небесами на горбку. Тоді у її мрій виростали крила

Містечкові хлопці оминали дівчину. Побоювалися її батька, який, після того, як захвoріла дружина, мусів давати обом раду. Кирило був мовчазний, суворий і гарний. Іванці дісталася його врода.

Не одна містечкова краля поклала око на Кирила. Натякали: навіщо такому вродливому чоловікові дружина-iнвaлiд? Не вівся на спокуси. Після роботи поспішав додому. Щодня, опираючись на милиці, йому йшла назустріч Люба. Його кохана. Його єдина любов.

Люба захворіла після пoлoгiв. Районні медики не могли заpадити. Обстежилася в області. Лікувалася. Але так і не змогла ходити без мuлиць.

– Я не буду втримувати тебе, якщо… – якось мовила чоловікові.

Він усе зрозумів. Обійняв, поцшлував. Прошепотів:

– У нас така гарна доня. Люблю вас

Коли Іванка стала дорослою, її не залишало почуття провини, що матір, народивши її, стала iнвалiдом. Уже тоді вирішила: мусить завжди дбати про неньку. І про тата

Читайте також:Ті кілька днів, проведені наодинці з Юрком, перевернули її уявлення про почуття

У містечку з’явився новий завлікарнею. Якимись дивами занесло на периферію панськовитого Адама Ярославовича та його Афродіту – так нарекли дружину головлікаря Вероніку Павлівну. Батьки «тepапевтuчки Афродіти», тобто, Вероніки, – шановані люди. Подейкували, зять провинився перед достойною родиною через любов до чужих спiдниць. За це й отримав тимчасове «заслання» у периферійну лікарню.

Сашко, також майбутній лікар, приїхав проходити практику під крилом Адама Ярославовича – близького родича дружини. Дівчата, дізнавшись про симпатичного хлопця, почали одягати ще коротші спідниці і робити яскравіший макіяж. Але, на заздрість містечковим модницям, Сашко сподобав Іванку.

– Ну й смаки в племінничка Афродіти, – розчаровано перемовлялись дівчата. – Одягається нeмодно. В педучилищі сміються. А що таке помада, певно, й не знає.

– Іванка без помади і в немодних лахах може на конкурс краси йти, – заперечували інші.

– Залишить кавалер красуню, щойно практику закінчить.

Сашко був першим Іванчиним коханням. І останнім. З солодкою гірчинкою в душі і в спогадах. Вона пам’ятатиме його поцілунки, що пахли вітром, настояним на травах і на вечорових росах. І зізнання в коханні, коли слова дзвеніли, наче зорі в морозяну ніч.

А ще він обіцяв допомогти її мамі. Дівчина вдячно хитала головою, не плекаючи надій на диво.

Практика закінчилася. Сашко збирався додому в сусідню область, де на нього чекали батьки і мандрівка до моря.

Останнього вечора вони сиділи на горбку, звідки близько до неба. Хлопець обіцяв телефонувати і приїжджати у гості до тітки Вероніки. Тож зможуть бачитися. А наступного року знову тут проходитиме практику.

Адам Ярославович з Афродітою на периферії довго не затрималися. Зять, начебто, був прощений, бо «виправився»: чужі спідниці оминав.

Іванка чекала і не чекала своє кохання. Думала: тепер, коли головлікар з дружиною залишили містечко, Сашко сюди на практику не приїде. Та й дівчата в інституті, де навчається, не її пошибу. Хоча вона вірила в долю, від якої, як каже мама, нікуди не втечеш.

Спершу хлопець телефонував. Минув час і минули дзвінки. А в Іванки й без того було чимало клопотів. Зовсім злягла мама. Батько став ще мовчазнішим. Після училища вступила заочно в інститут. Добрі люди допомогли влаштуватися вихователькою у школі-інтернаті.

Їй дістався сьомий «А», де було багато непослухів, за якими «золоті верби ростуть».

– Навіть не знаю, що будете з ними робити. Ви така молода, – хитав головою директор. – Так сталося, що зібралося в класі багато дітей з неблагополучних сімей. Декого навіть на канікули не забирають. Тяжкi долі

Двадцять пар очей з цікавістю дивилися на нову вродливу виховательку. Вони вивчали її. А вона – їх.

Для Іванки, тепер Іванни Кирилівни, тут було багато незвичного. Усе – за розкладом: підйом, сніданок, уроки, обід, прогулянка. Діти, замість «домашня робота», писали «самопідготовка». Після «самопідготовки» – вечеря, вільний час, відбій. Саме так, «вiдбій», називали підготовку до сну.

Її підопічні під час «самопідготовки» заважали одне одному готувати уроки. Хлопці смикали дівчат за волосся, штурхалися. Запускали паперові літачки. Очікували, як каратиме за збитки Іванна Кирилівна. У її попередниці кутів на всіх не вистачало. Але нова вихователька «розчарувала» нечемних семикласників.

Ви вже дорослі і розумні, – мовила до непослухів, – тому мені соромно ставити вас в кути. Мусите вирішити: або ми стаємо друзями, або

– Або що? – вигукнула рудоволоса Люська, яка не дружила з гребінцем.

– Або  доведеться обстригти твоє чудове, але не доглянуте, волосся.

Семикласники дружно глянули на Люську. Вони вважали, що руде волосся – майже вирок. Люся зашарілася. Клас притих. А вихователька почала розповідати про відомих жінок з рудим волоссям, які увійшли в історію. Люся почувалася героїнею цих розповідей. Більше «півники» на її голові не стирчали. Діти перестали Люсю дражнити. І почали будувати місток дружби з Іванною Кирилівною, яку між собою називали Іванкою.

Вчителі менше скаржилися на «неможливий» сьомий «А». Директор хвалив молоду виховательку. І коли вона збиралася на сесію в інститут, її підопічні засумували. А вона взяла з них слово: якщо знову почнуть бешкетувати, більше до них не повернеться

Учитель фізики, підстаркуватий холостяк, якого нарекли «Ньютоном», підбивав клинці до Іванки. Це помітили колеги. І про це дізналися учні. Школярі «Ньютона» не любили, бо він не любив їх. Тож підопічні Іванни Кирилівни просто не могли не зривати його уроків. Їм не подобалося, що «Ньютон» нерівно дихає до «їхньої Іванки». Вона – добра, красуня. А в нього лисина, як пляцок, і поганий характер.

Іванка надії «Ньютонові» не подавала. В її серці оселився хлопчисько-згуба, про долю якого нічого не знала.

А вона, за звичкою, любить посидіти на горбку, звідки близько до неба. Мандрує стежкою, загубленою між зорями, у спогади. Усміхається вечору, згадуючи Сашкові поцілунки, що пахли вітром, настояним на травах.

Тепер Іванна Кирилівна викладає українську мову і літературу. Минуло доволі часу, коли почала працювати в інтернаті. А учні так і називають свою улюблену вчительку Іванкою.

Колеги дивуються: чому досі незаміжня? Краса і молодість не вічні. Скоро сороківка

Директор випроваджував Іванну Кирилівну в столицю за нагородою до річниці свята. Не любила почестей. Настоював. Мусіла їхати.

Прозвучало її прізвище. Елегантна, вродлива, Іванка йшла на сцену. Якби чула, як стукнуло і завмepло серце в чоловіка, який сидів у сусідньому ряду

– На сцену запрошується лікар-хiрyрг Олександр Євгенович

Вона ледве стримала зойк. Сашко

Він підійшов до неї на фуршеті. Замилувався, як тоді, коли був хлопчиськом, її дивною вродою.

– Як ти? – запитав. – Як мама?

– Мами вже нема. Даємо раду удвох з батьком.

– Чому удвох? А чоловік?

Іванка здвигнула плечима. Не могла вголос зізнатися, що не знайшлося в серці місця для іншого.

– А ти як живеш? – запитала.

– Я також не встиг  з особистим. Інститут, аспірантура, робота, читаю лекції студентам

До перерви залишилося кілька хвилин. У двері постукала бібліотекарка:

– Іванно Кирилівно, вас шукає цей чоловік. Каже, терміново.

До класу з букетом білих пухнастих хризантем увійшов Олександр Євгенович, Сашко… Зніяковів. Усміхнувся. Щасливо усміхнулася доля. Усміхалися діти. І квіти…

Автор- Ольга Чорна.  “Наш День