Я пам’ятаю, коли ми з сестрою виходили заміж, наші батьки не проявляли якоїсь особливої підтримки. Звісно, у Наталії, моєї старшої сестри, все було набагато простіше: її чоловік Вадим заможний бізнесмен, у них шикарний будинок у Києві, ще й кілька квартир під оренду.
Ми з чоловіком Олегом мріяли про власне житло, але у кінцевому підсумку ми зуміли накопичити на маленьку однокімнатну квартиру. Ремонт робили самі, витратили всі наші заощадження, а може навіть й більше.
Нещодавно з’явилася можливість купити двокімнатну квартиру, адже наші сусіди вирішили переїхати за кордон. Ціна була дуже вигідна і ми майже дійшли до угоди. Але тут з’ясувалося, що нам не вистачає всього кілька тисяч доларів. Тому ми звернулися до батьків, сподіваючись на їхню допомогу. Уявіть собі наше розчарування, коли почули у відповідь:
— Ми не можемо вам допомогти. Ситуація важка і вам треба самостійно назбирати необхідну суму. А поки що живіть як є, пізніше вже купите що хочете.
— Але ж це не така страшна сума! — спробувала я заспокоїти батька.
— Можливо, але і в нас є свої плани. Я вже кілька років мрію про нову машину, — відповів він.
Мене це так обурило. Як так можна? Батьки мають гроші на новий автомобіль, але не можуть допомогти своїм дітям у такий важкий час?
Після цієї розмови я відчула, що мій батько, зовсім не розуміє, наскільки важлива для нас ця квартира. Вечір після розмови з ним став справжнім випробуванням. Я сиділа в кухні, а Олег пробував підбадьорити мене:
— Не бери це близько до серця. Може, вони й справді не можуть допомогти, або просто не хочуть і мають на це право.
— Олег, ти ж знаєш, як це важливо для нас! Вони мають можливість допомогти, але думають тільки про власні забаганки.
— Я знаю. Але тобі слід пам’ятати, що навіть без їхньої допомоги ми можемо впоратися. Ми можемо досягти багато чого самі.
Можливо, він і правий. Але я не могла позбутися відчуття, що щось у нашому житті стало недоступним тільки через те, що батьки не змогли зробити маленький крок назустріч.
На наступний день, коли я випадково зустріла батька у супермаркеті, він розповідав про свої плани щодо покупки нової машини. Я ще раз спробувала підняти тему:
— Тато, може ви все ж таки розглянете можливість допомогти нам? Ваша підтримка дуже важлива для нас.
— Ти повинна зрозуміти, що кожен має свої пріоритети. Я вже давно мрію про нову машину, а гроші, які я зібрав, йдуть саме на це, — відрізав він.
Я відчула, як всередині мене бурлить. Я спробувала поговорити з мамою, але вона була занадто зайнята плануванням святкового обіду і не змогла дати мені чіткої відповіді.
І тут почався справжній скандал. Моя сестра, Наталя, яка завжди була лояльною до батьків, відзначила, що їх бездіяльність є справжнім ударом по нашій родині. Ми з нею обговорювали цю ситуацію у найближчій кав’ярні. Вона висловила свою думку:
— Я розумію, що у батьків є свої плани, але чому для нас, їхніх дітей, не знайдеться навіть частки їхніх благ? Це несправедливо.
— Наталю, усе гірше, ніж я думала. Мене це дуже зачіпає. Я не знаю, як далі діяти, — зізналася я, сповнена розчарування.
Вечір став черговим випробуванням. Я вийшла на балкон й дивилася на зоряне небо, розмірковуючи над тим, що відбувається. Тут під’їхала вантажівка і з неї вийшла жінка, чоловік та двоє дітей. Вони розвантажували меблі та речі. Тоді я зрозуміла, що вони заселяються у ту квартиру, яка могла бути нашою.
Я стояла та міркувала, може, це частина нашого дорослого життя — навчитися справлятися з такими ситуаціями самостійно? Але як мені зрозуміти, чому батьки не хочуть допомогти, коли це так потрібно?
Тієї ночі я заснула з відчуттям гіркої невпевненості. Тепер я знаю, що життя сповнене несподіванок та важких уроків. Чи зможемо ми коли-небудь перебороти це відчуття, що навіть найближчі нам люди не готові підставити плече підтримки?
Чи повинні батьки допомагати своїм дітям придбати власне житло? Це питання, яке мені, мабуть, доведеться обдумувати ще не один рік.
