— Ти привів у наш дім жінку з чужою дитиною, а я для тебе зовсім іншу невістку відшукала! — обурилася мати, коли побачила майбутню невістку з дитиною.

— Ти привів у наш дім жінку з чужою дитиною, а я для тебе зовсім іншу невістку відшукала! — обурилася мати, коли побачила майбутню невістку з дитиною.

— Іване, тільки не кажи, що ти збираєшся з нею одружуватися! Ти хоч подумав, кого в наш дім привів? У неї дитина від невідомо кого, за душею нічого, родина, бачу, не з багатих! Невже серед усіх дівчат ти не міг знайти собі нормальну пару?

Лідія Петрівна говорила тихо, але кожне слово різало слух. Ірина стояла в передпокої, тримаючи за руку маленьку Софійку. Дівчинка притулилася до матері й дивилася на незнайому жінку великими очима.

Іван зняв куртку, повісив її на гачок і спокійно відповів:

— Мамо, я привіз жінку, яку кохаю. А не на оглядини тебе запросив.

— То, може, ще й подякувати мені треба? — пирхнула Лідія Петрівна. — Я тобі добра бажаю. Ти ще не розумієш, у що вплутуєшся.

Ірина опустила очі. Вона вже чула подібні слова. Колись їй здавалося, що після всього пережитого найважче йти вперед. Але тепер вона стояла перед людиною, яка вважала її негідною власного сина.

Тільки Іван не знав одного: його мати вже давно вирішила, хто стане його дружиною. І заради цього майбутнього вона була готова зробити все. Аби тільки свою вигоду з цього мати.

Ірина виросла в невеликому містечку, де всі знали одне одного, а чужі сімейні справи обговорювали охочіше, ніж власні.

У її матері, Ганни Михайлівни, було троє дітей. Ірина — найстарша, потім йшов Віктор і Людмила. Батько пішов із родини, коли молодшій доньці було лише чотири роки. Відтоді Ганна сама давала раду дітям і нескінченним рахункам.

Вона працювала прибиральницею в лікарні, а після зміни брала додаткову роботу: мила під’їзди, іноді допомагала на кухні в місцевій їдальні.

Грошей постійно бракувало. У холодильнику часто стояла каструля борщу, на підвіконні сохли випрані дитячі речі, а нові чоботи купували лише тоді, коли старі остаточно розповзалися.

Ірина рано навчилася рахувати гроші й ще раніше вирішила, що так жити не хоче.

— Мамо, я не збираюся все життя просидіти в цій дірі, — говорила вона.

— А хто тебе тримає? Їдь, якщо маєш куди.

— От поїду! І житиму так, щоб не думати, чи вистачить до зарплати.

Ганна тільки зітхала.

— Доню, аби здоров’я було та голова на плечах. Не шукай легкого життя там, де його обіцяють.

Ірина не любила таких розмов. Їй здавалося, що мати просто змирилася зі своєю долею і тепер хоче, щоб донька зробила так само.

Після школи Ірина пішла працювати. Вона стежила за собою, гарно вдягалася, наскільки дозволяли заробітки, і мріяла про чоловіка, який вивезе її з містечка.

Особливо вона любила розповідати подругам, що колись житиме в Києві.

— Та який тобі Київ? — сміялася подруга Оксана. — Ти хоч раз там була?

— А що тут такого? Інші ж живуть.

— Інші мають освіту, роботу, знайомих.

— То й я матиму. Не збираюся все життя серед цих городів сидіти.

Тоді Ірина ще не знала, у що їй обійдеться бажання вирватися з життя, яке її не влаштовувало.

Роман з’явився в містечку навесні 1994 року.

Він приїхав із іншої області на будівельні роботи. Чоловіки приїжджали на підприємство бригадами, жили в кімнатах у гуртожитку, а додому поверталися, коли закінчувалася вахта.

Роман був товариським, умів говорити красиво й не шкодував грошей на залицяння.

Ірині він сподобався майже відразу.

— Ти тут усе життя прожила? — запитав він під час першої прогулянки.

— А що, не видно?

— Видно, що тобі тут тісно.

Ірина засміялася.

— Нарешті хтось мене розуміє.

Роман розповідав, що хоче осісти ближче до Києва, придбати ділянку, збудувати будинок. Казав, що має знайомих, які допоможуть знайти роботу.

Він навіть показав Ірині фотографію неподалік від міста.

— От побачиш, тут буде наш будинок, — говорив він, обіймаючи її за плечі. — Тільки треба трохи часу.

Ірина повірила. Коли Роман сказав, що любить її і хоче сім’ю, вона не сумнівалася. А коли дізналася, що при надії, спочатку зніяковіла, але потім навіть зраділа.

Вона уявляла, як повідомить матері, що скоро матиме власну родину, що більше не буде сама відповідати за все.

Та одного вечора її мрії розсипалися. Ірина прийшла до кімнати, де мешкав Роман, але його не було. На столі лежала газета, біля ліжка стояла дорожня сумка. Двері відчинила жінка, яку вона ніколи раніше не бачила.

— Вам кого?

— Романа. Він тут живе?

Жінка здивовано подивилася на неї.

— А ви хто?

— Я його дівчина.

Жінка кілька секунд мовчала, а потім сказала:

— Дівчина? А я його дружина.

Ірина спочатку навіть не зрозуміла почутого.

— Що?

— Дружина я йому. У нас син. Роман вам нічого не розповідав?

Того дня Ірина дізналася, що чоловік, з яким вона планувала спільне життя, вже кілька років одружений. Його дружина знала про відрядження, але не здогадувалася, що він завів іншу жінку.

Роман повернувся пізно ввечері. Побачивши Ірину, він спочатку розсердився, а потім почав виправдовуватися.

— Я хотів тобі сказати.

— Коли? Коли ми вже будинок збудували б?

— Не кричи. У нас із дружиною давно нічого немає.

— А дитини у вас теж немає?

Він відвів очі.

— Іро, не роби дурниць. Я все владнаю.

— Що саме ти владнаєш? Розлучишся? Чи ще одну ділянку мені покажеш?

Коли Ірина повідомила, що при надії, він спочатку заперечував, що дитина може бути його, а потім просто зник. Ні на дзвінки, ні на листи не відповідав. Від встановлення батьківства ухилився, допомоги не давав.

Доньку Ірина виховувала сама. Назвала Софійкою.

Перші місяці було важко. Ганна допомагала, чим могла, але Ірина не планувала весь час жити у материному домі. Коли дочка підросла, жінка влаштувалася на роботу, згодом винайняла невелику кімнату, навчилася обходитися без чужих обіцянок.

І все ж мрія про власну сім’ю в неї залишилася.

Тільки тепер вона хотіла не красивих слів, а чоловіка, який не зникне, коли стане важко.

З Іваном Ірина познайомилася восени 1999 року.

Він приїхав у магазин по господарські дрібниці, де вона тоді працювала. Спочатку вони лише віталися, потім почали розмовляти. Іван не був схожий на Романа. Не сипав обіцянками, не розповідав про великі плани, не намагався вразити дорогими подарунками.

Працював механіком на підприємстві, жив із матір’ю в Боярці. Був спокійним, уважним і, що найбільше здивувало Ірину, не став розпитувати про її минуле з цікавістю сторонньої людини.

Про Софійку вона розповіла йому на третьому побаченні.

— У мене є донька. Їй два роки. Я розумію, що це може тебе зупинити, тому краще скажу відразу.

Іван довго дивився на неї, а потім запитав:

— А чому ти вирішила, що мене це зупинить?

— Не всі хочуть чужих дітей.

— Я не питаю, чия вона. Я питаю, чи ти щаслива, коли ми разом.

Ірина не знала, що відповісти.

Іван почав бувати в неї вдома. Приносив Софійці яблука, іноді маленькі іграшки, лагодив кран, який постійно протікав. Дівчинка швидко звикла до нього.

Одного разу вона сама потягнула його за руку до своєї пірамідки.

— Дядю Ваню, складай!

Іван сів на підлогу й почав складати пірамідку.

Ірина дивилася на них із кухні й відчувала, як всередині з’являється давно забуте тепло.

Через кілька місяців Іван запропонував познайомити її з матір’ю.

— Вона в мене непроста, — попередив він. — Але ти не переймайся. Я сам хочу, щоб ви познайомилися.

Ірина хвилювалася. Купила невеликий торт, Софійці одягла чисту сукню, а сама довго вибирала, що вдягнути.

До Боярки вони приїхали в неділю по обіді. Лідія Петрівна зустріла їх у дверях. Спочатку привіталася із сином, потім подивилася на Ірину, а тоді перевела погляд на дитину.

— Це і є твоя Ірина?

— Так, мамо. Знайомся.

— Добрий день, — тихо сказала Ірина.

— Добрий, — відповіла Лідія Петрівна холодно. А потім відвела погляд.

За столом розмова не клеїлася. Мати Івана ставила запитання про роботу, родину, батьків Софійки. Ірина відповідала коротко, не бажаючи розповідати незнайомій жінці подробиці свого життя.

Коли Іван вийшов у двір принести дров, Лідія Петрівна не втрималася:

— Ти не ображайся, дівчино, але я скажу відверто. Мій син міг би знайти собі пару без таких обставин.

— Яких обставин?

— Ну, ти ж розумієш. Дитина, колишній чоловік, аліменти, невідомо що там далі буде.

— У мене немає колишнього чоловіка. Я виховую доньку сама.

— Отож. І навіщо Іванові брати на себе чужі клопоти?

Ірина відчула, як їй стає гаряче.

— Я не просила його нічого брати на себе.

— Поки що не просила.

Коли Іван повернувся, він помітив, що Ірина зблідла.

— Що сталося?

— Нічого. Нам уже час.

Він провів їх до автобуса, а ввечері поїхав до матері знову.

— Ти більше не говори з Ірою в такому тоні.

— Який ще тон? Я правду сказала!

— Ти її навіть не знаєш.

— А мені й не треба багато знати. Я бачу, що вона не для тебе.

— Мамо, я дорослий чоловік.

— От саме тому я й переживаю. Поки ти закоханий, то нічого не бачиш.

Іван уперше не став продовжувати суперечку. А Лідія Петрівна зрозуміла, що син налаштований серйозно. І це її бентежило.

Наступного тижня Лідія Петрівна пішла до сусідів.

Через двір від них мешкала Галина з чоловіком Петром і донькою Мариною. Родини товаришували багато років. Разом святкували дні народження, позичали одне одному гроші, допомагали по господарству.

Лідія Петрівна давно вважала Марину ідеальною парою для свого сина. Адже дівчина була домашньою, працьовитою, знала господарство, не мала дітей і, на думку Лідії Петрівни, походила з порядної родини. До того ж Марина давно придивлялася до Івана.

Того року сусіди задумалися над спільною справою. У дев’яностих усі шукали можливість заробити, адже зарплати затримували, підприємства працювали з перебоями, а грошей на звичайні потреби часто не вистачало.

Петро запропонував поставити велику теплицю на межі двох подвір’їв. Місця вистачало, вода була поруч, а до Києва можна було швидко дістатися машиною.

— Вирощуватимемо ранні огірки, помідори, зелень, — розмірковував він. — Навесні на ринку все розберуть. Якщо добре піде, наступного року ще одну поставимо.

Галина підтримала чоловіка. Вона навіть знайшла знайомого, який міг привезти металеві дуги та плівку дешевше.

Лідія Петрівна теж загорілася ідеєю. Вона мала чималу земельну ділянку, а Іван умів працювати руками, ремонтував техніку, міг змайструвати каркас і налагодити полив.

Усі начебто були задоволені.

Але за спільною справою стояла ще одна домовленість, про яку Іван не знав.

Якось за чаєм Галина сказала Лідії Петрівні:

— От було б добре, якби наші діти нарешті визначилися. Ми з Петром не молодшаємо. Хочеться знати, кому все залишиться.

— Та я й сама про це думаю, — відповіла Лідія Петрівна. — Марина мені давно до душі. Не те що теперішні дівчата.

— То поговори із сином. Петро готовий вкластися в теплицю, але хочеться, щоб ми працювали як одна родина.

— Не хвилюйся. Іван ще одумається.

Лідія Петрівна вже пообіцяла сусідам, що син одружиться з Мариною. Вона не питала його згоди, бо була переконана: рано чи пізно він зрозуміє, що мати має рацію.

Коли ж з’явилася Ірина, усі її плани зруйнувалися.

Марина дізналася про нову обраницю Івана від матері.

— Ти тільки уяви, — обурювалася Галина. — Привів якусь жінку з дитиною. Кажуть, батько навіть не визнав дівчинку.

Марина промовчала, але наступного дня сама зайшла до Лідії Петрівни.

— Тітко Лідо, може, ще нічого не втрачено? Іван завжди був непостійним у своїх симпатіях.

— Та я його знаю. Просто ця Ірина йому голову заморочила.

— А ви з нею говорили?

— Говорила. Там і говорити нема про що.

Марина присіла на табуретку.

— Я не хочу втручатися, але ви ж знаєте, що я до Івана не байдужа.

— Знаю, дитино. І повір, я нічого не забула.

Марина пішла додому з надією, що Лідія Петрівна владнає ситуацію.

А та взялася до справи. Спочатку почала телефонувати синові й нагадувати про Марину. Потім запрошувала його на обіди до сусідів, де дівчина неодмінно мала бути. І щоразу знаходила привід залишити їх удвох.

Але Іван не підтримував цих натяків.

Одного разу, коли він повертався з роботи, мати зустріла його біля хвіртки.

— Ти сьогодні до Петра зайдеш. Треба поговорити про теплицю.

— Добре. А що сталося?

— Нічого. Просто Марина там буде.

— Мамо, не починай.

— А що я такого сказала? Хороша дівчина. Не гуляє, батьків поважає. Чим вона тобі не підходить?

— Я її не кохаю.

— А ту свою кохаєш? Що ти про неї знаєш? Чи ти взагалі розумієш, у яку родину зібрався?

— Я знаю достатньо.

— Та що ти знаєш? Що вона привела дитину від одруженого чоловіка? Що її мати трьох дітей сама ледве годувала? Ти думаєш, вона просто так за тебе вхопилася?

Іван різко обернувся.

— Ще одне слово про Іру — і я перестану з тобою розмовляти на цю тему.

Він пішов, залишивши матір посеред двору. Лідія Петрівна зрозуміла, що звичайні докори не допоможуть.

Ірина тим часом намагалася не втручатися у стосунки Івана з матір’ю. Вона бачила, як він переживає, і не хотіла ставати причиною сварок.

— Може, тобі краще поки не їздити до мене? — сказала вона якось увечері.

— Чому?

— Через матір. Вона мене не приймає. Я не хочу, щоб ти через мене сварився з рідними.

— Іро, я не збираюся відмовлятися від тебе через чиєсь невдоволення.

— Ти зараз так говориш, а потім тобі доведеться вибирати.

— Я вже вибрав.

Він обійняв її, а Софійка, яка гралася на килимі, підбігла й простягнула йому книжку.

— Ваню, читати!

Іван узяв дівчинку на руки.

— Ну що, принцесо, почитаємо?

Ірина відвернулася до вікна, щоб приховати сльози. Вона давно не почувалася настільки потрібною комусь.

Проте невдовзі сталося те, чого вона не очікувала. Одного дня Ірина зустріла Марину біля магазину. Та спеціально приїхала подивитися на суперницю. Дівчина привіталася, поцікавилася Софійкою, а потім ніби між іншим сказала:

— Ви з Іваном, мабуть, серйозно зустрічаєтеся?

— Так.

— А ви знаєте, що він із мамою збирається спільну справу робити? Теплицю ставити?

— Знаю. Він розповідав.

— Там наші батьки теж гроші вкладають. Ми з Іваном фактично разом мали цим займатися. Тітка Ліда давно хотіла, щоб ми одружилися.

Ірина відчула неприємний холод усередині.

— Це ви мені навіщо розповідаєте?

Марина знизала плечима.

— Щоб ви розуміли ситуацію. Іван — хороший чоловік. Але в нього є родина, плани, господарство. Не думаю, що він захоче все це змінювати через жінку, яку знає кілька місяців.

— Це він вам сказав?

— А що він мав мені казати? Я просто знаю цю родину краще за вас.

Ірина нічого не відповіла й пішла додому.

Увечері вона розповіла Іванові про розмову. Він довго мовчав, а потім сказав:

— Мені шкода, що ти мусиш через це проходити. Але я ніколи не обіцяв Марині одружитися з нею.

— А мати твоя, схоже, пообіцяла.

— То її проблеми.

— Іване, я не хочу бути між вами.

— Ти не між нами. Це мама сама поставила тебе в таке становище.

Він поїхав до матері наступного дня.

— Мамо, я хочу, щоб ти перестала втручатися в мої стосунки.

— Я не втручаюся. Я хочу, щоб ти не наробив дурниць.

— Ти вже домовилася з сусідами, що я одружуся з Мариною?

Лідія Петрівна відвела очі.

— Ми просто обговорювали майбутнє.

— Моє майбутнє?

— Наше спільне майбутнє! Ти ж не один живеш!

— А мене хтось питав, чи хочу я такого майбутнього?

— Та що ти розумієш! Петро готовий гроші вкладати, теплицю поставити, а ти все зіпсуєш!

— То ставте теплицю. До чого тут моє одруження?

— Бо ми хотіли, щоб усе було по-родинному!

— А я хочу сам вирішувати, з ким мені жити.

Іван пішов, а Лідія Петрівна вперше відчула, що втрачає контроль над сином.

Минуло кілька тижнів. Ірина вже почала думати, що ситуація поступово владнається. Іван не приховував їхніх стосунків, часто залишався в неї ночувати, допомагав із Софійкою.

Він навіть заговорив про весілля.

— Не хочу, щоб ти почувалася моєю тимчасовою гостею. Хочу, щоб ми жили разом.

Ірина усміхнулася.

— Ти впевнений?

— Я давно впевнений.

Вона вперше за довгий час дозволила собі повірити, що в неї буде справжня сім’я.

Та одного вечора до неї прийшла Лідія Петрівна. Без попередження. Ірина відчинила двері й розгубилася.

— Добрий вечір.

— Мені треба з тобою поговорити.

Вони сіли на кухні. Софійка вже спала. Лідія Петрівна не стала ходити навколо.

— Послухай, Ірино. Я бачу, що ти до мого сина прив’язалася. Але подумай сама, чи варто тобі продовжувати ці стосунки.

— Чому ви вирішили, що це вам вирішувати?

— Бо я його мати. І я знаю, що йому потрібно.

— А він сам не знає?

— Він зараз засліплений. Але рано чи пізно зрозуміє, що чужа дитина — це відповідальність на все життя.

Ірина стиснула руки.

— Софійка не чужа дитина для мене. Це моя донька.

— Для тебе. А для нього?

— Він ніколи не говорив, що вона йому заважає.

— Чоловіки багато чого говорять, коли закохані.

Ірина підвелася.

— Я не збираюся з вами сперечатися. Якщо Іван захоче піти, він сам мені про це скаже.

Лідія Петрівна теж підвелася.

— Ти думаєш, він тебе не залишить? А якщо завтра захоче власних дітей? Якщо йому набридне виховувати чужу? Ти тоді що робитимеш? Знову шукатимеш чоловіка?

Останні слова образили Ірину. Саме цього вона й не хотіла найбільше.

— Ідіть, будь ласка.

— Я лише хочу, щоб ти подивилася на речі тверезо.

— Я сказала: ідіть.

Лідія Петрівна вийшла, залишивши Ірину наодинці з думками, від яких та намагалася втекти.

Коли наступного дня Іван прийшов до неї, вона була незвично мовчазною.

— Що сталося?

— Твоя мати була в мене.

Він відразу все зрозумів.

— Що вона сказала?

— Те, що ти колись захочеш власних дітей. Що Софійка тобі набридне. Що я для тебе тимчасова.

— Іро, не слухай її.

— Я не хочу, щоб ти колись пошкодував.

— Я не пошкодую.

— Ти зараз цього не знаєш.

Іван узяв її за руки.

— Знаю. І не дозволю нікому вирішувати за мене.

Але Ірина вже не могла позбутися сумнівів.

У грудні ситуація загострилася. Петро привіз металеві дуги, домовився про плівку й почав готувати землю. Але коли Іван прийшов обговорити свою участь, сусід раптом заговорив зовсім інакше.

— Слухай, Ваню, ми тут із твоєю матір’ю домовлялися, що працюватимемо всі разом. Але якщо ти не збираєшся з Мариною родину створювати, то я не знаю, чи варто нам починати.

— А до чого тут Марина?

— Як це до чого? Ми ж хотіли зробити спільну сімейну справу.

— Петре Івановичу, теплиця — це одне, а моє одруження — зовсім інше.

Сусід незадоволено похитав головою.

— Ти молодий, тобі ще важко зрозуміти. Ми гроші вкладаємо, ризикуємо. Хотілося б мати впевненість, що все буде по-людськи.

— Я готовий працювати, вкладати свої гроші й відповідати за свою частину. Але одружуватися заради теплиці не буду.

Петро не відповів.

Увечері Іван застав матір на кухні. Вона перебирала якісь папери.

— Ти що, знала, що Петро ставить умову щодо Марини?

Лідія Петрівна відклала окуляри.

— А що я мала робити? Люди хочуть впевненості.

— Ти їм сказала, що я одружуся з Мариною?

— Я сказала, що все може бути.

— Мамо, ти не маєш права розпоряджатися моїм життям!

— А ти маєш право залишити мене без усього? Я на цю справу стільки надій покладала!

— Ти хотіла теплицю чи невістку?

Лідія Петрівна не відповіла.

Іван подивився на неї й раптом зрозумів, що мати давно перестала розрізняти його бажання і власні плани.

Перед Новим роком Ірина вирішила, що більше не хоче чекати. Вона любила Івана, але не збиралася все життя доводити його матері, що заслуговує на місце поруч із ним.

Коли він прийшов увечері, вона сказала:

— Ваню, давай трохи зачекаємо з весіллям.

— Чому?

— Я не хочу, щоб через мене ти втратив матір, посварився із сусідами, залишився без роботи чи без можливості займатися своєю справою.

— Я не втрачу через тебе нічого.

— Ти не розумієш. Я вже один раз повірила чоловікові, який обіцяв мені ціле життя. Не хочу вдруге опинитися в становищі, коли мене терплять, бо так комусь зручно.

Іван довго дивився на неї.

— Ти думаєш, я тебе терплю?

— Ні. Я думаю, що ти мене любиш. Але не хочу, щоб через десять років ти сказав, що я зруйнувала твої стосунки з матір’ю.

Він не став сперечатися. Тільки сказав:

— Я сам розберуся зі своїми стосунками з матір’ю. А ти не вирішуй за мене, що мені буде краще.

Наступного дня Іван зібрав речі й переїхав до Ірини. Лідія Петрівна не очікувала такого повороту.

— Ти що, зовсім розум втратив? — кричала вона, коли син забирав останню сумку. — Ти йдеш жити до жінки, яка навіть заміж за тебе ще не вийшла!

— Я йду жити до жінки, яку кохаю.

— А як же я?

— Мамо, ти не залишаєшся сама. Я нікуди не зникаю. Але жити так, як ти мені наказуєш, я більше не буду.

— То йди! Тільки не приходь потім, коли вона тебе виставить!

Іван нічого не відповів.

А Марина, дізнавшись про його переїзд, перестала заходити до Лідії Петрівни. Галина теж образилася. Петро відклав закупівлю решти матеріалів для теплиці.

Лідія Петрівна залишилася зі своїми планами, які раптом нікому не були потрібні.

Навесні Іван та Ірина почали жити окремим господарством.

Він не поспішав оформлювати шлюб, але й не приховував, що хоче одружитися. Ірина влаштувалася на іншу роботу, а Софійка почала називати його Ванею дедалі рідше. Одного ранку, коли Іван зав’язував їй шнурівки, дівчинка раптом сказала:

— Тату, а ти мене сьогодні забереш?

Він завмер.

Ірина, яка стояла біля дверей, теж почула ці слова.

— Заберу, доню, — відповів Іван і поцілував дівчинку в чоло.

Він не став обіцяти їй того, чого не міг виконати. Просто відтоді справді щодня знаходив час для неї.

Але історія на цьому не закінчилася.

У травні Іван дізнався, що мати все-таки поставила теплицю разом із сусідами. Тільки тепер вони з Петром домовилися працювати без нього. Лідія Петрівна вклала частину власних заощаджень, а Галина з чоловіком придбали матеріали.

Іван не образився. Він знайшов іншу роботу, почав відкладати гроші й поступово облаштовував життя з Іриною.

Одного разу Лідія Петрівна сама прийшла до них. Ірина відчинила двері, але запрошувати гостю до хати не поспішала.

— Іван удома?

— На роботі. Буде після шостої.

Лідія Петрівна подивилася на Софійку, яка сиділа за столом і малювала.

— А це що ти малюєш?

— Наш будинок, — відповіла дівчинка. — Тут мама, я і тато Ваня.

Лідія Петрівна здригнулася.

— Тато Ваня?

— Так. Він мене забирає з садочка і купив мені фарби.

Жінка опустила погляд на дитячий малюнок. На ньому було троє людей, які трималися за руки. Над ними світило велике жовте сонце.

— А мене намалюєш? — несподівано запитала вона.

Софійка замислилася.

— А ти добра будеш?

Ірина завмерла. Вона не очікувала такого запитання від доньки.

Лідія Петрівна довго мовчала.

— Я постараюся, — нарешті відповіла вона.

Софійка посунула до неї коробку з олівцями.

Коли ввечері повернувся Іван, мати ще сиділа на кухні. Вони поговорили наодинці. Лідія Петрівна не просила вибачення за все одразу, не визнавала, що була неправа в кожному слові. Але вперше сказала:

— Я думала, що знаю, як тобі буде краще. А вийшло, що тільки від себе тебе відштовхнула.

— Мамо, я не просив тебе обирати мені дружину. Я хотів, щоб ти просто прийняла мій вибір.

— Мені було ніяково, що ти залишишся ні з чим. І що люди скажуть.

— А тепер що скажуть люди?

Лідія Петрівна сумно всміхнулася.

— Та вже говорять.

Іван усміхнувся у відповідь.

— Нехай говорять. Нам своє життя будувати.

Улітку Іван та Ірина розписалися. Великого весілля не влаштовували. Прийшли найближчі, посиділи за столом, привітали молодих.

Лідія Петрівна теж була присутня. Спочатку трималася осторонь, але коли Софійка підбігла до неї з шматочком торта, не відмовилася.

Минуло кілька років. Спільна теплиця сусідів почала приносити прибуток, але працювати з нею виявилося значно важче, ніж усі думали. Галина з Петром не раз сварилися через гроші, врожай і поїздки на ринок. Марина зрештою вийшла заміж за іншого чоловіка.

А Іван та Ірина облаштували власне подвір’я. Вони не стали багатими, зате мали роботу, невелике господарство й родину, яку створили самі.

Лідія Петрівна згодом прив’язалася до Софійки. Дівчинка називала її бабусею, а та вже не згадувала, що колись вважала її зайвим тягарем.

Одного разу, коли вони разом чистили картоплю на кухні, Лідія Петрівна сказала невістці:

— Знаєш, я тоді справді боялася, що ти забереш у мого сина все.

Ірина відклала ніж.

— А я боялася, що одного дня він пошкодує, що обрав мене.

— І що тепер думаєш?

— Тепер думаю, що сім’ю треба будувати на довірі.

Лідія Петрівна нічого не відповіла. Тільки подала невістці миску з почищеною картоплею.

А Ірина згадала слова своєї матері, які колись так не любила: не шукай легкого життя там, де його обіцяють.

Вона справді колись мріяла, що хтось вивезе її з маленького містечка, подарує красивий будинок і позбавить усіх турбот. Але життя навчило її іншого: не той чоловік робить жінку щасливою, який обіцяє їй цілий світ, а той, який залишається поруч, коли світ навколо зовсім не схожий на мрію.

You cannot copy content of this page