Батьки висміювали професію доньки, а потім вирішили сісти їй на шию.
Дощ дрібно тарабанив у вікна маленької квартири. За столом сиділи троє: Аліна, її мати Лариса Петрівна та батько Віктор Семенович. Дівчина щойно повідомила новину, від якої її щоки палали від хвилювання — вона вступила до кулінарного училища.
— Кулінарного? — Лариса Петрівна відклала виделку, ніби дочка сказала, що йде працювати клоуном у цирк. — Аліно, ти ж із золотою медаллю школу закінчила! Ми думали — медицина, юриспруденція… У тебе ж голова на плечах!
Віктор Семенович голосно пирхнув, сьорбнувши чаю з квітчастої порцелянової чашки:
— Поваром будеш? Серйозно? Доню, подумай. Лікар — це престиж, це гроші. Великі гроші. А що тебе чекає? Звичайна зарплата у якійсь забігайлівці? Це максимум!
Він тикнув пальцем у повітря і, знову сьорбнувши чаю, з виглядом знавця додав:
— Робота має приносити гроші, Аліно. Реальні гроші, а не копійки за возню з каструлями.
Аліна зціпила пальцями серветку під столом. Знайоме відчуття — ніби її мрію, її любов до створення чогось смачного і прекрасного, не сприйняли, виставивши дешевою забаганкою.
— Я люблю готувати, тату. Це — моє. Я бачу себе на кухні, а не в лікарні чи залі суду.
— Любов’ю ситий не будеш! — відрізала Лариса Петрівна. — Треба думати практично.
Подумай про майбутнє, про сім’ю! Як ти дітей годуватимеш на поварську зарплату? Ха! “Мамо, а чому в нас знову макарони?” — вона передражнила уявних онуків, викликавши у Віктора Семеновича схвальне пирхання.
Аліна змовчала. Сперечатися з батьками було марно. Їхній головний аргумент — гроші — був непохитним. Але вона зробила по-своєму.
Минуло кілька років. Червоний диплом кулінарного училища змінився на досвід у престижних ресторанах, стажування у Франції, а згодом — і власний бізнес. Невеликий, але затишний ресторан відкрився в місті.
Попри всі досягнення доньки, батьки й далі її висміювали.
— Відкрила ресторан… Скільки грошей вклала? Можеш з ними прощатися! Кому він тут потрібен… — замість похвали, буркнув Віктор Семенович.
Тільки ресторан полюбилися мешканцям і гостям міста. Про нього писали захоплені відгуки, столи бронювали за тиждень наперед.
І от якось увечері, коли Аліна особисто контролювала подачу фірмової страви, качки з вишневим соусом, у дверях з’явилися знайомі постаті.
Лариса Петрівна та Віктор Семенович, ошатні, з виразом легкої ніяковості, змішаної з гордістю, розглядали інтер’єр.
— Аліночко! Донечко! — кинулася обіймати її мати. — Яка ти молодчинка! Яке затишне місце! Ми так за тебе раді!
Віктор Семенович поплескав доньку по плечу, оглядаючи переповнений зал:
— Так, ресторанчик нічого собі. Солідно. Хоча, мабуть, оренда дорога, га? — як завжди, одразу перейшов до фінансів.
Аліна, здивована, але зворушена, посадила батьків за вільний столик.
— Мамо, тату, що будете? Можу щось порадити…
— Та ти нам сама щось обери, що смачненьке, — перебила її мати. — Ми ж тобі довіряємо, ти ж тут господиня!
Аліна замовила для них дегустаційний сет з хітів меню. Батьки їли з показним захватом, голосно нахвалювали кожну страву й ловили захоплені погляди інших гостей.
— Вікторе, ти пробував цю фуа-гра? Божественно! Наша донька — геній!
— Аліно, це твоє? Неймовірно! Пам’ятаєш, як ти нам пиріжки пекла? А тепер — ось таке! — вигукував Віктор Семенович, розмахуючи виделкою.
Коли Аліна підійшла дізнатися, чи все сподобалось, батько, трохи розвеселений напоєм, підморгнув:
— Ну що, доню? Молодець, що відкрила своє діло! — він, здається, зовсім забув, як колись відмовляв її від мрії.
Аліна застигла. А коли офіціант приніс рахунок, Лариса Петрівна з легкою усмішкою відмахнулася:
— Ой, Аліночко, ми ж рідні! Ти ж не візьмеш з нас гроші? Ми ж тебе підтримуємо, тобою пишаємось!
Аліна подивилася на їхні сяючі, самовдоволені обличчя. Потім — на майже порожні тарілки з найдорожчих страв.
— Звісно, мамо. З вас нічого. Заходьте ще.
Ці слова стали помилкою. Фразу «заходьте ще» батьки сприйняли як довічну перепустку. Їхні візити почастішали. Раз на тиждень, а то й частіше. І приходили вони вже не вдвох. То «подруга мами, яка давно мріяла спробувати», то «колега тата, великий гурман», то дядько Коля з тіткою Марусею.
Вели себе як справжні господарі: гучно вихваляли страви, вимагали, щоб Аліна особисто приділила їм увагу, замовляли найдорожчі напої й страви, а наприкінці, як завжди, говорили:
— Аліно, рахунок? Та ти ж не будеш з нас брати! Ми ж свої! Ми ж тебе рекламуємо!
І йшли, залишаючи після себе не лише порожні тарілки, а й відчуття образи. Аліна терпіла. Вона повторювала собі, що це ж її батьки. Що вони, нарешті, її «визнали». Та рахунки зростали, а візити батьків дедалі більше нагадували татарську навалу.
Остання крапля настала у п’ятницю ввечері. Зал був повністю заброньований, кухня працювала на межі можливостей. І саме тоді з’явилася справжня процесія: Лариса Петрівна, Віктор Семенович, дві пари їхніх друзів і тітка Роза з чоловіком. Восьмеро людей. Без попереднього бронювання.
Гучно ввійшли до ресторану, одразу вимагаючи «найкращий столик».
— Аліночко! Рідна! — Лариса Петрівна швиденько підійшла до доньки, яка щойно вийшла в залу. — Сюрприз! Ми привели наших друзів познайомитися з твоїм шедевром! Знайди нам столик, будь ласка!
Аліна перевела погляд на втомлених офіціантів, на переповнену книгу бронювань. У голові пульсувало від утоми й зростаючого обурення.
— Мамо, тату, ви ж бачите — у нас аншлаг. Вільних столиків немає. Я не можу виганяти гостей, які забронювали їх заздалегідь, — розвела руками Аліна.
— Що значить «немає»? — насупився Віктор Семенович. — Ти ж господиня! Знайди! — він обернувся до своїх друзів. — Нічого-нічого, все буде, наша Аліна все влаштує!
Тітка Роза вже фотографувала інтер’єр для соцмереж, а друзі обговорювали, що б такого замовити «за рахунок закладу».
Аліна раптом побачила не батьків, не рідних людей — лише споживачів. Вони не бачили її зусиль, її бізнесу. Лише зручну, безплатну «годівницю».
— Добре, — сказала вона холодним тоном, від якого мати здригнулась. — Почекайте в барі. За двадцять хвилин звільниться столик. Але одразу попереджаю: сьогодні ви платите за все самі. Повна вартість. Як усі гості.
Запала тиша. Лариса Петрівна першою отямилася і сказала:
— Аліно, не сміши! Яка ще оплата? Ми ж родина! Ми тебе підтримуємо!
— Так, доню, — додав Віктор Семенович, намагаючись узяти її під руку. Але Аліна відступила.
— Від людей незручно. Працюй, а ми тебе морально підтримуємо!
Аліна дивилась на них і не розуміла, як ці люди можуть бути її батьками. Їхні ображені обличчя, здивовані очі, перешіптування їхніх друзів — усе це зливалося в глуху хвилю обурення. Вона зробила крок уперед. Її голос був тихим, але різким:
— Моральна підтримка не оплачує рахунки постачальників. Не платить зарплату моїй команді. Не покриває оренду.
Аліна глянула на батька.
— Пам’ятаєш, тату, що ти сказав, коли я вирішила стати кухарем? «Робота має приносити гроші. Реальні гроші». Я запам’ятала. І ти мав рацію. Вона зробила паузу. Батьки побіліли, потім налилися рум’янцем.
— Так от. Моя робота приносить гроші. Тому вибір за вами. Або ви чекаєте вільний столик і платите, як усі інші гості, або… — вона вказала на двері. — Йдете шукати безплатну «моральну підтримку» деінде. У моєму ресторані більше немає безплатних обідів. Ні для кого.
Лариса Петрівна схопилась за серце, видихнувши:
— Як ти… як ти смієш! Ми ж тобі батьки!
— Саме тому я й терпіла так довго, — спокійно відповіла Аліна. В її очах не було сумнівів — лише втома й рішучість. — Але тепер — все. Обирайте. Платити або йти. Робота має приносити гроші. Це ваші слова.
Родина застигла, мов закам’яніла. Друзі почали ніяково переглядатися. Тітка Роза прибрала телефон до сумки. Адміністратор підійшов до Аліни:
— Столик звільнився, Аліно Вікторівно.
Жінка кивнула, не зводячи погляду з батьків:
— То що? Час пішов.
Лариса Петрівна не витримала першою. Її обличчя перекосилося від образи.
— Все ясно! Донька у люди вибилася — тепер батьків геть жене! Ходімо, Вікторе! Ходімо, друзі!
Вони вийшли гучною процесією. Віктор Семенович кинув через плече:
— Теж мені, гордість родини! Подивимось, як ти заплачеш! Ще згадаєш нас!
Двері за ними зачинилися. У залі на мить запанувала тиша. А потім — оплески. Спочатку несміливі, а потім голосніші. Аліна озирнулася й побачила усмішки, підтримку в очах гостей. Вона глибоко зітхнула, змахнула з вій сльозу, що раптово з’явилася, й розправила плечі.
— Дорогі гості, перепрошую, що вам довелося бути свідками цієї сцени, — мовила вона рівним, професійним голосом і рушила на кухню.
Після цього випадку батьки перестали приходити в ресторан. І не телефонували.
