Ніна сиділа за широким дерев’яним столом у своїй новій квартирі в центрі Києва, розглядаючи панораму міста через величезне вікно.
У руках вона тримала телефон, на екрані якого висвітився номер, який вона не бачила більше десяти років.
«Сергій» – ім’я брата, яке викликало в ній змішані почуття: ностальгію, образу, цікавість і легкий присмак гіркоти.
Дзвінок був несподіваним, як грім серед ясного неба. Вона вагалася, чи відповідати.
«Та якби я не розбагатіла, чи дзвонили б вони взагалі?» – подумала Ніна, відчуваючи, як стара образа, що причаїлася десь глибоко в душі, починає ворушитися.
Вона натиснула зелену кнопку.
– Алло, Сергій? – її голос був спокійним, але з легкою ноткою настороженості.
– Ніно, це ти? Сестричко, як же я радий тебе чути! – голос Сергія був теплим, але занадто радісним, наче він намагався приховати ніяковість. – Скільки часу минуло, правда? Як ти там?
Ніна зітхнула. Вона знала цей тон – той самий, який він використовував, коли в дитинстві просив у неї цукерку або коли намагався виправдатися перед батьками за розбиту вазу.
– Нормально, Сергію. Живу, працюю. А ти чому дзвониш? – вона не хотіла здаватися грубою, але й не поспішала розкривати обійми.
– Та просто так! Захотілося поговорити, згадати старі часи. Ми ж стільки не бачилися! – відповів він, але Ніна відчула, що за цими словами ховається щось більше.
– Слухай, може, ми з Оксаною заїдемо до тебе? Побачимося, поговоримо. Ти ж тепер у столиці, кажуть, круто влаштувалася!
Ніна стиснула губи. «Кажуть? І хто ж це каже?» – подумала вона. Її успіх – IT-стартап, який вистрілив кілька років тому, – не був секретом.
Вона продала свою компанію за кілька мільйонів доларів, купила квартиру в елітному районі, інвестувала в нові проєкти. Але чомусь саме цей дзвінок здавався їй не випадковим.
– Ну, добре, – сказала вона після паузи. – Приїжджайте. Завтра ввечері, годині о сьомій. Я вдома буду.
– Супер! Ми будемо, Ніно! До завтра! – Сергій поклав слухавку, а Ніна залишилася сидіти, дивлячись на телефон.
Її думки повернулися в минуле, до дитинства, до їхньої маленької квартири в Черкасах, де вони з братом ділили одну кімнату, сварилися через іграшки, але завжди мирилися за вечерею, яку готувала мама.
Наступного вечора Ніна готувалася до візиту. Вона не була впевнена, чого очікувати. Сергій і його дружина Оксана не спілкувалися з нею відтоді, як вона поїхала до Києва на навчання.
Тоді, десять років тому, вони з братом посварилися через спадок батьків. Ніна вважала, що Сергій забрав більше, ніж йому належало, а він звинувачував її в тому, що вона «загордилася» і не хотіла ділитися.
Зрештою, вона просто відпустила ситуацію, поринувши в роботу, а зв’язок із братом обірвався.
Дверний дзвінок пролунав рівно о сьомій. Ніна відчинила двері й побачила Сергія – трохи постарілого, але все ще з тією ж лукавою посмішкою.
Поруч стояла Оксана – струнка, з ідеально укладеним волоссям і в дорогій сукні, яка, однак, виглядала трохи недоречно в цій ситуації.
– Ніно, як же ти змінилася! – вигукнула Оксана, обіймаючи її так, наче вони були найкращими подругами. – Така красуня, і ця квартира! Просто вау!
– Дякую, – коротко відповіла Ніна, жестом запрошуючи їх до вітальні. – Сідайте, чаю чи кави?
– О, та давай кави, сестричко, – сказав Сергій, розвалившись на дивані. – У тебе, мабуть, якась крута кавомашина, еге ж?
Ніна посміхнулася, але її посмішка була стриманою. Вона поставила перед гостями каву й тарілку з печивом, а сама сіла навпроти.
– То як ви? – запитала вона, щоб розірвати тишу. – Що у вас нового?
Сергій і Оксана переглянулися. Ніна помітила, як Оксана легенько штовхнула чоловіка ліктем.
– Та нормально, – почав Сергій, потираючи руки. – Живемо, крутимося. Я зараз у будівельній фірмі працюю, бригадиром. Оксана в салоні краси, адміністратором. Але, знаєш, життя дороге стало, особливо в Черкасах. Все дорожчає, а зарплати… сама знаєш.
– Ага, – кивнула Оксана, поправляючи локон. – Ми ось подумали, що, може, ти б нам трохи допомогла. Ну, ти ж тепер при грошах, правда? – вона засміялася, наче сказала щось дуже кумедне, але сміх вийшов нервовим.
Ніна знала, що цей момент настане, але не думала, що так швидко.
– Допомогла? – перепитала вона, піднімаючи брову. – У якому сенсі?
– Ну, – Сергій кашлянув, явно відчуваючи незручність. – Ми тут задумали бізнес відкрити. Невеликий, але перспективний.
Кафе, знаєш, таке модне, з крафтовою кавою, веганськими десертами. Але потрібен стартовий капітал. Ми подумали, може, ти б інвестувала? Ти ж у цьому розбираєшся, у стартапах.
Ніна відкинулася на спинку крісла, уважно дивлячись на брата. Вона згадала, як колись, ще в школі, Сергій просив у неї гроші на «суперідею» – то кіоск із шаурмою, то продаж китайських телефонів. Жодна з його ідей не вигоріла.
– І скільки вам потрібно? – запитала вона, стараючись не видати роздратування.
– Та там… ну, десь сто тисяч, – невпевнено сказав Сергій, а Оксана швидко додала:
– Доларів, звісно. Але це ж не просто так! Ми повернемо, з відсотками! Ти ж знаєш, ми сім’я.
Ніна ледь стримала посмішку. Сто тисяч доларів. Для неї це не була захмарна сума, але вона добре знала, що Сергій і Оксана не повернуть ні копійки. Вона вирішила зіграти в їхню гру.
– Цікаво, – сказала вона, потягуючи каву. – А бізнес-план у вас є? Я ж не просто так гроші роздаю. Покажіть, що у вас там за ідея.
Сергій і Оксана знову переглянулися, цього разу з явною панікою в очах.
– Ну, бізнес-план… ми ще до кінця не склали, – почав Сергій. – Але ідея крута, повір! Кафе в центрі Черкас, там такого ще немає. Люди люблять модні місця, фотки в Інстаграм, все таке.
– Без бізнес-плану я не інвестую, – твердо сказала Ніна. – І, Сергію, якщо чесно, я не розумію, чому ти згадав про мене саме зараз. Десять років ти не дзвонив, не писав. А тут раптом – кафе, сто тисяч доларів. Ти серйозно?
Сергій почервонів.
– Ніно, не будь такою! – перебив Сергій, його голос став різкішим. – Ми ж сім’я, могли б і без бізнес-планів обійтися. Ти що, нам не довіряєш?
– Справа не в довірі, – спокійно відповіла Ніна. – Справа в тому, що я не хочу втрачати гроші. І, якщо чесно, твоя поява після стількох років мовчання виглядає… як би це сказати… трохи дивно.
Оксана фиркнула, але промовчала. Сергій підвівся, його обличчя почервоніло.
– Я так і знав, що ти загордилася! – випалив він. – Думаєш, раз ти тепер багата, то можеш нас не помічати? Ми просто хотіли відновити стосунки, а ти одразу про гроші!
Ніна відчула, як гнів закипає в ній, але стрималася.
– Сергію, я не проти відновити стосунки. Але не через прохання про гроші. Якщо хочете поговорити про сім’ю, давайте поговоримо. Але без цього «бізнесу».
Вони ще трохи посперечалися, але зрештою Сергій і Оксана пішли, кинувши наостанок, що Ніна «забула, звідки вона родом». Двері грюкнули, і Ніна залишилася наодинці.
Наступні тижні Ніна багато думала про цю зустріч. Вона згадувала дитинство, як вони з Сергієм ділили все – від цукерок до мрій про краще життя.
Але час і обставини їх розділили. Вона не хотіла втрачати брата назавжди, але й не могла ігнорувати відчуття, що його дзвінок був продиктований не сімейними почуттями, а її успіхом.
Одного вечора вона сіла за ноутбук і написала листа.
Лист до Сергія
Дорогий Сергію,
Я довго думала про нашу останню зустріч і твої слова. Мені прикро, що все так вийшло. Я не хотіла тебе образити, але, сподіваюся, ти розумієш, чому я була обережною.
Ми з тобою були близькими колись, і я сумую за тими часами. Але сім’я – це не про гроші чи вигоду. Це про підтримку, розуміння, щирість.
Якщо ти хочеш відновити наші стосунки, я відкрита до цього. Але давай почнемо з малого – без бізнес-планів, без прохань. Просто приїдь якось на каву, розкажи, як живеш, що в тебе на душі. Може, ми ще зможемо бути братом і сестрою, як колись.
З любов’ю,
Ніна
Вона відправила листа й видихнула. Може, він відповість, а може, ні. Але вона зробила крок назустріч. Решта залежала від нього.
Віра Лісова
