«Ой, сюди, не сяду, тут дме», – сказала Оля. І всі гості відразу, включаючи мого чоловіка, заметушилися, почали рухати стільці, щоб Ользі було зручно. А комусь довелося мовчки сидіти на протязі. До речі, мій чоловік навіть не поцікавився, чи зручно сидіти мені.
Не стану приховувати, для мене вечір був зіпсований. Я раз у раз ловила себе на тому, що не слухаю, про що говорять навколо, а складаю палку промову проти самозакоханих егоїсток – жорстоких, бездушних, які думають тільки про себе і свою зручність. І хотілося захистити добрих, самовідданих, великодушних жінок, які беруть на себе найважче, ніколи не скаржаться і нічого не вимагають, не привертають загальну увагу, щоб за ними всі навколо бігали.
І ось коли моє засудження перших і захоплення другими дійшло до апогею, мене пронизало несподіване припущення: а може, Ольга права? Може, вона і є справжня жінка? А ми всі, начебто теж жінки, схожі на неї, вибачте, просто ломові коні, оскільки відчуваємо себе нормально тільки тоді, коли наш віз завантажений під зав’язку?
Читайте також: Ми повинні повинні й повинні. Я не надлюдина. Сповідь звичайної жінки
Але тоді чому ми час від часу починаємо сумувати про зовсім, ну зовсім інше життя, яке дозволило б нам бути слабкими, крихкими і ніжними? Невже доля й справді обділила нас, і тепер уже до могuльної дошки нам не потрапити в ту частину людства, яку називають прекрасною і слабкою статтю?
Адже ми теж не хочемо сидіти на протязі! Не хочемо після роботи, витягаючи руки до колін, тягти важкі сумки, вічно стояти біля плити, мити, драїти, прати, витирати носи, ставити гірчичники, перехоплювати гроші до получки, обмірковувати квартирний ремонт і намагатися за одну ніч прочитати книжку, про яку всі навколо захлинаючись говорять.
Це не означає, звичайно, що ми, матері і дружини, відмовляємося від усього перерахованого: як би все це не було тяжко, це саме життя. Єдине, чого ми не хочем- тягнути віз поодиноко. Нам потрібно, щоб поруч був він – розумний, сильний і великодушний.
Хочемо, але не знаємо, як цього домогтися. Хоча ні, деякі знають: ті, хто примудрився пропустити повз вуха гасла про рівноправність статей, і про те, що жінка повинна бути самостійною, стояти на своїх ногах і брати на себе якщо не все, то дуже багато .
Такі унікальні жінки є навколо нас. Це їхні чоловіки стоять в черзі за картоплею, миють вікна, тягнуть білизну з пральні, копають город. Їхні чоловіки самі сядуть на протязі, але дружині не дозволять. Вони, ці рідкісні чоловіки, вважають, що слабка стать насправді слабка, ніжна, тендітна, і треба її всіляко берегти. Але щоб вони так вважали, потрібно. Всім ясно, що потрібно. Потрібно дійсно бути або, принаймні, здаватися слабкою, тендітною і ніжною.
А ми? Бути ніжною – ми ще згодні, тендітною – туди-сюди, а слабкою – вибачте. Що робити на ристалищі життя слабкій людині, особливо в наш час? У нас навіть прикинутися слабкою немає ні сил, ні часу!
Ні, права Ольга, у всьому права. І дypна була б я, думай вчити її уму-розуму. Дуже потрібно у неї повчитися.
Тільки. Чому у нас викликають повагу і симпатію саме ті жінки, які не використовують чоловіків, а домагаються всього самостійно – незалежні, горді, ті що вміють робити все на світі і впевнені в собі до кінчиків нігтів.
