Життя
— Ти виміряв наше життя кроками по цій чортовій межі, Степане. Тридцять років я дивився на твій димар і чекав, коли ти перший піднімеш руку. А виявилося, що
— Михайле, я дивилася на цю фотографію сорок років і бачила щастя, бо так хотіла бачити. А тепер я бачу людину, яка йшла під вінець, тому що так
— Ви приїхали сюди не заради мого ювілею, — дідусь Панас повільно опустив виделку, і звук металу об порцеляну здався гучнішим за грім. — Ви приїхали подивитися, чи
— Я більше не платитиму за ваші примхи! Квартира моя, гроші теж! Усе, валізи в руки й на вихід! Людмила йшла сходами, ніби ті були натягнутою вгору гумкою.
Село зустріло Степана запахом перепрілої соломи та глухою, майже цвинтарною тишею, яка буває лише в місцях, де життя повільно витікає через розбиті вікна покинутих хат. Він повернувся сюди
— Ти вимірюєш ці стіни в квадратних метрах і доларах, Максиме. А я чую, як у цих коридорах досі сміється бабуся. Ти хочеш продати не нерухомість, ти хочеш
— Олено, не будь такою егоїсткою! Те, що ми не бачилися десять років, не означає, що ми чужі. Родина — це коли двері завжди відчинені, навіть якщо тебе
— Виїжджайте обоє. У моїй квартирі вам місця немає! — свекруха зайняла мою спальню, але ненадовго Ольга відчинила двері й побачила Сергія з двома великими сумками в руках.
— Діду, ти кажеш, що в цьому шумі є зміст? Але я чую лише тріск і порожнечу. — Ні, дитинко. Тріск — це голос самої планети. А порожнеча
— Катре, я критикую твій пиріг не тому, що хочу тебе образити. Я просто боюся, що коли в цьому домі зникне порядок, ми всі перестанемо чути одне одного.