Життя
— Знаєш, Марто, чесна праця ніколи не буває соромною, коли тобі треба платити за оренду і купувати їжу. А от залишатися без копійки в кишені й чекати на
— Пане Вікторе, а що це ви собі за дівчину таку знайшли, що не може поприбирати вдома? Яка з неї дружина буде?— спитала клінерка. А Віктор їй спокійно
— Я спочатку пораджуся зі Степаном, бо всі друзі й так звуть мене “підкаблучником”, а тоді скажу, будемо ми заводити дітей чи ні! Я твій чоловік, як скажу
— Навіщо мені дівчина, яка не хоче готувати й прибирати? Я й сам це можу робити. Навіщо тоді ти мені потрібна?! — саме ця фраза після трьох років
Катерина дивилася на екран телефону, де світилося повідомлення від матері: «Ми з батьком вирішили, що тобі час повертатися додому. Квартиру можеш здавати, навіщо платити за іпотеку із зарплати».
Ніч опустилася на місто раптово і важко, принісши із собою липку серпневу задуху. Оксана ледь пересувала ноги по квартирі, машинально розкладаючи випрані дитячі речі. Стрілки годинника невблаганно повзли
Того ранку йшов дощ. Дрібний, мжичкий, типовий для пізньої осені, коли небо здається брудним шматком старого брезенту. Олена стояла біля плити, звично гіпнотизуючи поглядом мідну турку. За вісімнадцять
Тиша у квартирі була важкою, густою, наче старе желе, в якому зав’язли всі їхні непроговорені образи. Олена прокинулася від того, що сонячний промінь боляче вдарив по очах. Вона
— Хто вам дав право вирішувати, яку їжу купувати людям? Хотіли допомогти — дайте гроші, і людина сама обере, що їй треба! Ваші булки та хот-доги я їсти
Холодний осінній дощ дрібно стукав у шибки просторої квартири, коли Поліна стояла біля вікна, стискаючи в долонях чашку з охололим чаєм. Думки знову повертали її в далеке минуле,