Життя
— Ти йдеш від мене до цієї селючки? — моя дружина не розуміла. — Не називай так, будь ласка, Галю. Все вирішено, Інно. Пробач, — я поспішно збирав
— Дівчатка, признавайтеся, хто з вас Ліля? — дівчина уважно та з хитринкою дивилася на нас з подружкою. — Я Ліля. А що? — із здивуванням промовила я.
Слова Христини ще довго відлунювали над порожньою площею перед сільською радою, наче передзвін розбитого скла. Вона стояла, випнувши підборіддя, а її очі горіли тим особливим вогнем, який у
— Любове Іванівно, ви знову додали туди смальцю? Ми ж домовлялися: Андрію не можна смаженого, у нього детокс-тиждень! Це не суп, це холестеринова суміш!» — невістка Юля з
Квартира Григорія Опанасовича була затиснута між двома шумними сусідами: зверху постійно хтось грав у футбол, знизу надривно плакало немовля. Але в його маленькій кімнаті панувала інша реальність. Стіни
— Ти пам’ятаєш, Степане, що ми варимо тут балки, а не філігранні трояндочки? Завод — це місце для міцності, а не для мистецтва! Твої скульптури з металобрухту —
— Ти запізнився на двадцять два дні народження, тату. На три весілля, на п’ять похоронів і на ціле життя, яке ми прожили без тебе. Тепер ти стоїш тут
— Артеме, я тут не як твоя колишня дівчина, яка чекала на тебе під дощем двадцять років тому. Я — голова батьківського комітету. І якщо твій син знову
— Марино, подивися на себе! Тобі тридцять вісім, твій найкращий співрозмовник — рудий кіт Барсик, а сукні пахнуть котячою м’ятою та бібліотечним пилом. Я не дозволю тобі заживо
— Сину, якщо ти не покинеш цю нахабну вертихвістку, вважай, що в тебе немає матері! Ця Нінка старша за тебе років на пʼятнадцять! — черговий раз навіювала мені